Рик Риордан – Дім Аїда (страница 89)
Тієї миті, коли Пасіфая кидала на Хейзел гострі, наче кинджали, погляди, дівчина збагнула, чому вираз обличчя чаклунки здавався знайомим.
У цієї жінки були такі самі, сповнені ненависті та жовчі очі, як іноді у мами Хейзел. У найгірші свої дні Мері Левек дивилась на Хейзел так, наче та була чудовиськом, прокляттям богів, джерелом усіх бід. От чому історія про Мінотавра так бентежила Хейзел — не тільки через огидну думку про Пасіфаю та бика, але й через те, що дитину (будь-яку дитину!) можуть вважати чудовиськом, карою для батьків, і через це ненавидіти та тримати в ув’язненні. Для Хейзел жертвою в цій історії завжди був Мінотавр.
— Так, — зрештою промовила Пасіфая. — Ганьба була нестерпною. Після народження сина та ув’язнення його в Лабіринті Мінос відмовився від мене. Сказав, що я зруйнувала
— Плутон, власне.
Пасіфая зашипіла.
— Байдуже. Тож, я ненавиджу всіх напівбогів не менше, ніж богів. Усіх, хто вціліє після війни, Гея пообіцяла віддати мені, щоб я могла насолодитися їхніми смертями в моїх нових володіннях. Шкода тільки, що в мене бракує часу, щоб належно покатувати вас двох. Шкода...
Брама Смерті у центрі кімнати видала приємне «дзень». Зелена кнопка «УГОРУ» праворуч на рамі засвітилась. Ланцюги затремтіли.
— Бачите? — Пасіфая стенула плечима. — Брама когось везе. Дванадцять хвилин — і вона відчинеться.
Нутрощі Хейзел затремтіли на рівні з ланцюгами.
— Ще велетні?
— Дякувати Геї, ні, — промовила чаклунка. — Усіх їх відрядили в місце вирішальної битви. — Пасіфая холодно посміхнулась. — Ні, боюсь, Брамою скористувався хтось інший... проти Геїної волі.
Лео зробив крок уперед. З його кулаків валив дим.
— Персі з Аннабет.
Хейзел втратила дар мови. Вона не знала, від чого з’явився цей клубок у горлі: від радості чи відчаю. Якщо друзі дістались Брами, якщо справді з’являться тут за дванадцять хвилин...
— О, не хвилюйся. — Пасіфая помахала рукою. — Клітій дасть їм раду. Бач, коли дзвіночок знову пролунає, хтось на нашому боці має натиснути кнопку або Брама не відчиниться і хто б не був усередині — пуф! Немає. Або ж Клітій випустить їх та розбереться з ними особисто. Це залежить від
У роті Хейзел з’явився присмак металу. Вона не хотіла запитувати, але мусила.
— Як саме це залежатиме від нас?
— Ну, певна річ, що нам потрібна тільки одна пара живих напівбогів. Щасливці вирушать до Афін і стануть підношенням для Геї на Святі Надії.
— Авжеж, зрозуміло, — буркнув Лео.
— Тож хто це буде: ви або ваші друзі в ліфті? — чаклунка розпростерла руки. — Подивимося, хто залишиться в живих за дванадцять хвилин... Е ні, уже одинадцять.
Печеру поглинув морок.
LXXIV Хейзел
Внутрішній компас Хейзел шаленів.
Дівчина пригадала, як у ранньому дитинстві, ще коли вони жили в Новому Орлеані, мама повела її до лікаря виривати хворий зуб. Це було вперше і востаннє. Дантист пообіцяв, що вона розслабиться та захоче спати, але натомість вона наче відлетіла з власного тіла, дуже панікувала, не в змозі нічого вдіяти. Коли знеболювальне припинило діяти, дівчинка занедужала на три дні.
Зараз Хейзел почувалась так, наче їй видали втричі більшу дозу знеболювального.
Частково вона розуміла, що досі в печері. Лише за кілька футів від неї стояла Пасіфая. А Клітій мовчазно чекав біля Брами Смерті.
Але шари Туману повили Хейзел та викривили її відчуття реальності. Вона зробила крок уперед і натрапила на стіну, якої там не мало б бути.
Лео доторкнувся до каменя.
— Що за?.. Де ми?
Обабіч від них тягнувся коридор. У залізних підставках тріпотіли смолоскипи. У повітрі тхнуло пліснявою, як у старому склепі. Ґейл на плечі Хейзел розлючено затявкала і вп’ялась кігтями в шкіру.
— Так, я знаю, — буркнула у відповідь Хейзел. — Це ілюзія.
Лео стукнув по стіні.
— Дуже міцна ілюзія.
Почувся сміх Пасіфаї, розпливчастий і далекий.
— Це ілюзія, Хейзел Левек, чи щось більше? Хіба ти не бачиш, що я створила?
Хейзел була настільки спантеличена, що ледве трималася на ногах, куди там тверезо мислити. Вона спробувала зосередитися на своїх відчуттях, подивитись крізь Туман і знову знайти печеру, але відчувала тільки безліч тунелів, що вели куди завгодно, тільки не вперед.
Думки безладно вискакували в її голові, наче золоті самородки з-під землі: «Дедал. Ув’язнений Мінотавр. Повільна смерть у нових володіннях».
— Лабіринт, — промовила Хейзел. — Вона відбудовує Лабіринт.
— Що? — Лео тим часом намагався розбити стіну молотком, але, почувши її, озирнувся й нахмурився. — Я гадав, що Лабіринт знищили під час битви в Таборі Напівкровок, адже він був поєднаний з життєвою силою Де дала чи щось таке, тому помер разом із ним.
Голос Пасіфаї невдоволено хмикнув.
— Але я досі жива. Ти приписуєш Дедалові всі таємниці Лабіринту? Це я вдихнула в нього життя. Дедал — ніщо порівняно зі мною, безсмертною чаклункою, дочкою Геліоса, сестрою Кірки! Тепер Лабіринт стане моїм
— Це ілюзія, — наполягла Хейзел. — Нам просто треба її зруйнувати.
У відповідь на ці слова стіни наче стали міцнішими й посилився запах плісняви.
— Запізно, уже запізно, — лагідно промовила Пасі-фая. — Лабіринт уже прокинувся. Він знову простягнеться під шкірою Землі, коли від вашого смертного світу не залишиться й сліду. Ви, напівбоги... герої... блукатимете його коридорами, повільно вмираючи від спраги, страху та страждань. Або, можливо, якщо я буду милосердною, помрете швидко, але дуже болісно!
Під ногами Хейзел відсунулася підлога. Дівчина схопила Лео й відштовхнула геть саме тієї миті, коли з отворів угору вискочила та простромила стелю низка шпилів.
— Біжи! — крикнула вона.
Сміх Пасіфаї пролунав коридорами.
— Куди ти зібралась, юна чаклунко? Втікаєш від ілюзії?
Хейзел не відповіла. Вона була занадто зайнята тим, що намагалась вижити. Позаду них вискакували нові й нові шпилі й зі стуком вдарялись об стелю.
Дівчина потягнула Лео в боковий коридор, перестрибнула мотузку-пастку, а потім різко спинилась перед ямою у двадцять футів завширшки.
— Наскільки глибоко? — Лео намагався відхекатися. Одна його штанина була розірвана: якийсь зі шпилів влучив у ціль.
Відчуття Хейзел підказували, що яма спускається щонайменше на п’ятдесят футів і закінчується ставком отрути. Та чи можна довіряти відчуттям? Створила Пасіфая новий Лабіринт насправді чи ні, але Хейзел була певна, що вони досі в тій самій печері й безцільно бігають туди-сюди, поки чаклунка разом із Клітієм задоволено за ними спостерігають. Та нехай це навіть ілюзія, Хейзел мусить знайти вихід, інакше їх уб’є якоюсь з пасток.
— Уже вісім хвилин, — пролунав голос Пасіфаї. — Я буду щиро рада, якщо ти вцілієш. Це доведе, що ти гідне підношення для Геї. Але тоді нам, звісно, не знадобляться твої друзі в ліфті.
Серце Хейзел шаленіло. Вона повернулась до лівої стіни. Попри те, що говорили їй передчуття, це мусив бути шлях до Брами. А Пасіфая була просто перед нею.
Хейзел хотілось прорватись крізь стіну й придушити чаклунку. Через вісім хвилин вони з Лео мусять стояти біля Брами, щоб випустити друзів.
Але Пасіфая — безсмертна чаклунка з тисячолітнім досвідом у чаруванні. Її не перемогти однією силою. Хейзел удалось надурити бандита Скірона, показавши йому те, що він очікував побачити. Їй необхідно лише з’ясувати, чого найбільше бажає Пасіфая.
— Сім хвилин, — поскаржилась Пасіфая. — Якби ж ми мали більше часу! Стільки різних принижень я могла б тобі подарувати.
«От воно що, — збагнула Хейзел. — Треба прийняти виклик. Треба зробити Лабіринт
— Лео, ми стрибнемо, — промовила Хейзел.
— Але...
— Тут не так далеко, як здається. Уперед! — вона схопила його руку, і вони стрибнули через розколину. Коли вони приземлились, Хейзел озирнулась і не побачила ями — тільки тридюймову тріщину в підлозі.
— Ходімо! — спонукнула вона.
Вони побігли, а слідом за ними лунав знудьгований голос Пасіфаї:
— О, ні, люба. Ти не виживеш у цьому напрямку. Шість хвилин.
Стеля вгорі розкололась. Ґейл тривожно пискнула, сіле Хейзел уявила новий тунель ліворуч від себе — тунель, що був навіть небезпечнішим за попередній і звивався в неправильному напрямку. Туман підкорився, з явився тунель. Хейзел та Лео пірнули в нього.