Рик Риордан – Дім Аїда (страница 86)

Він кивнув.

— Підчепив якесь прокляття від ереї. — Персі змахнув мечем і збив грифона з повітря. — Болить, але не помру. Заходь у ліфт. Я триматиму кнопку.

— Авжеж, так і зроблю! — вона ляснула якогось кровожерливого коня в морду руків’ям меча — і чудовисько в паніці поскакало назад у натовп. — Ти обіцяв, Риб’ячі Мізки. Ти сказав, що нас більше не розлучать! Ніколи!

— Ти неможлива!

— Я теж тебе кохаю!

Ціла фаланга циклопів наближалась до них, розштовхуючи менших чудовиськ на шляху. «Нам кінець», — подумала Аннабет і буркнула:

— Авжеж, це мали бути циклопи!

Персі здійняв бойовий клич. Перед циклопами вибухнула червона вена і облила чудовиськ рідким вогнем з Флегетона. Смертних вогняна вода зцілювала, але циклопам така милість не випала. Вони спалахнули яскравим полум’ям. Розірвана вена сама собою зцілилась, але від чудовиськ не залишилось нічого окрім чорних слідів сажі.

— Аннабет, ти мусиш піти! — промовив Персі. — Ми не можемо залишитись удвох!

— Ні! — крикнула вона. — Нахились!

Він не запитував навіщо, а просто присів. Аннабет перескочила через нього й обрушила меч на голову рясно татуйованого огра.

Вони з Персі стали пліч-о-пліч у дверях в очікуванні наступної хвилі. Після вибуху вени чудовиська дещо завагались, але будь-якої миті могли пригадати: «Агов, стривайте, нас бозна-скільки тисяч мільйонів, а їх тільки двоє».

— Гаразд, що тоді? — промовив Персі. — У тебе є краща думка?

Якби ж то.

Брама Смерті була просто за ними — їхній вихід зі світу жахів. Але вони не могли скористатися дверима, якщо хтось не триматиме кнопку протягом дванадцяти хвилин. Аннабет сумнівалась, що варіант просто зайти у двері добре для них скінчиться. Але якщо з якоїсь причини вони відійдуть від дверей, то ліфт зачиниться і зникне без них.

Стан був настільки плачевним, що майже смішним.

Натовп чудовиськ потроху просувався вперед, гиркаючи та набираючись сміливості.

Тим часом атаки Боба ставали повільнішими. Тартар звикав до свого нового тіла. Шаблезубий Малий Боб помчав на бога, але той ударом кулака відкинув кота в бік. Боб з шаленим криком кинувся в напад, але Тартар вхопив спис і висмикнув його з рук титана. Бог штовхнув Боба ногою — і той повалив шеренгу тельхінів, наче кеглі.

— ЗДАВАЙСЯ! — прогримів Тартар.

— Нізащо, — відповів Боб. — Ти мені не господар.

— Тоді помри непокірним! Ви, титани, ніщо для мене. Мої діти, велетні, завжди були кращими, сильнішими й лютішими. Вони зроблять верхній світ таким саме темним, як і моє царство!

Тартар розламав спис навпіл. Боб завив від люті. Шаблезубий Малий Боб кинувся йому на допомогу. Він заричав на Тартара й оголив ікла. Титан насилу підвівся, але Аннабет розуміла, що бій завершено. Навіть чудовиська повернулися й витріщилися в той бік, наче відчуваючи, що їхній володар зараз перейде до фінальної частини вистави. Смерть титана, яку варто побачити.

Персі стиснув руку Аннабет.

— Залишайся тут. Я мушу допомогти йому.

— Персі, ні, — прохрипіла вона. — Тартара не здолати. Не нашими силами.

Вона знала, що має рацію. Тартар був єдиним у своїй ваговій категорії. Він був могутнішим за богів чи титанів. Напівбоги для нього взагалі ніщо. Якщо Персі кинеться на допомогу Бобові, його просто розчавлять, як мураху.

Також Аннабет знала, що Персі її не послухає. Він не залишить Боба вмирати на самоті. Просто він не такий — і це одна з багатьох причин, чому вона його кохає.

— Ми підемо разом, — промовила вона, розуміючи, що це їхня остання битва. Якщо вони відійдуть від Брами, то ніколи більше не залишать Тартар. Та принаймні помруть, б’ючись пліч-о-пліч.

Вона хотіла було сказати: «Зараз», коли військом прокотився збентежений гомін. Аннабет почула крики вдалечині й ритмічне «бум», «бум», «бум», але цей стукіт був значно частішим за серцебиття під землею — більш схоже на те, що хтось великий та важкий стрімголов несеться кудись. Земленароджені злітали в повітря, ніби хтось їх жбурляв. Яскраво-зелений стовп диму здійнявся над ордою чудовиськ, наче отруйний фонтан. Усе на його шляху розчинилось.

На іншому боці щойно розчищеної, задимленої долини Аннабет побачила причину сум’яття. І почала розпливатися в усмішці.

Меонійський драгон, розкривши складчастий комірець, шипів і поливав поле бою отруйним диханням, наповнюючи повітря запахом сосни та імбиру. Здригаючись своїм стофутовим тілом та хльостаючи строкатим хвостом, він змітав на своєму шляху батальйони огрів.

На спині змія сидів червоношкірий велетень з квітами в рудих косах, зеленій шкіряній жилетці на плечах та пікою з драгонячого ребра в руці.

— Дамасен! — скрикнула Аннабет.

Велетень схилив голову.

— Я дослухався до твоєї поради, Аннабет Чейз. Я обрав для себе нову долю.

LXXI Аннабет

— Що відбувається? — зашипів володар безодні. — Навіщо ти прийшов, мій опальний сину?

Дамасен поглянув на Аннабет. У його очах було чітке послання: «Ідіть. Негайно».

Він повернувся до Тартара. Меонійський драгон затупотів ногами й загарчав.

— Батьку, ти хотів гідного супротивника? — спокійно запитав Дамасен. — Я один з-поміж тих велетнів, якими ти так пишаєшся. Ти хотів, щоб я був більш войовничим? Гадаю, я почну з того, що вб’ю тебе!

Дамасен націлив піку й кинувся в напад.

Чудовиська роєм налетіли на нього, але меонійський драгон нищив усе на своєму шляху, розмахуючи хвостом та випускаючи фонтани отрути, тоді як Дамасен колов Тартара пікою, змушуючи бога задкувати, як загнаного лева.

Боб, хитаючись, відступав з поля бою. Шаблезубий Малий Боб ні на крок не відставав від господаря. Персі прикривав їх як міг, змушуючи судини на землі вибухати одна за одною. Деякі чудовиська розчинялись у водах Стікса. Інші отримували душ Кокіта і падали навколішки, не в змозі стримати ридання. Третіх обливало Летою. Вони розгублено дивились навсібіч без жодного уявлення, де вони та навіть хто вони.

Боб дочовгав до Брами. Золотий іхор стікав з його ран на руках і на грудях. Уніформа прибиральника звисала лахміттям. Він згорбився так, наче Тартар зламав не тільки спис, але й щось усередині самого титана. Попри все це, Боб широко всміхався, а його сріблясті очі випромінювали радість.

— Ідіть, — наказав він. — Я потримаю кнопку. Персі витріщився на нього, роззявивши рота. — Бобе, ти не в тому стані...

— Персі! — голос Аннабет ледве не надривався. Вона ненавиділа себе за те, що не зупиняє Боба, але розуміла, що іншого вибору немає. — Ми повинні.

— Ми не залишимо їх отак!

— Ти мусиш, друже. — Боб плеснув Персі по плечу й ледве не звалив його з ніг. — Я досі в змозі натиснути кнопку. І мене захищає чудовий кіт.

Шаблезубий Малий Боб гаркнув на знак згоди.

— До того ж, — промовив Боб, — твоя доля повернутись у світ. Поклади край божевіллям Геї.

Над їхніми головами з вереском пролетів укритий шиплячою отрутою циклоп.

За п'ятдесят метрів від них по чудовиськах топтався меонійський драгон. Його ноги видавали противні звуки «шльоп-шльоп», наче чавили виноград. На спині змія сидів Дамасен, викрикуючи образи й штрикаючи Тартара пікою, він відводив бога все далі від Брами.

Тартар біг за сином, утворюючи в землі кратери своїми залізними черевиками.

— Тобі мене не вбити! — горланив він. — Я сама безодня. З тим самим успіхом можеш спробувати вбити землю. Ми з Геєю вічні. Ти наша власність, тілом і душею!

Бог обрушив свій масивний кулак, але Дамасен ухилився й простромив пікою його шию.

Тартар заревів, швидше від злості, аніж від болю. Він повернув до велетня своє вируюче обличчя, але той вчасно відскочив убік. Натомість дюжину інших чудовиськ засмоктало у вир.

— Ні, Бобе! — з благаючим поглядом промовив Персі. — Він знищить тебе назавжди. Ти не повернешся. Не відродишся.

Боб знизав плечима.

— Хто знає, що буде? Ви повинні йти. В одному Тартар має рацію. Нам його не перемогти. Ми можемо тільки виграти для вас час.

Двері спробували зачинитись, але Аннабет зупинила їх ногою.

— Дванадцять хвилин, — промовив титан. — Це я можу вам пообіцяти.

— Персі... потримай двері.

Аннабет стрибнула і стиснула в обіймах титанову шию. Вона поцілувала здорованя в щоку. Сльози застелили їй очі. Щетинисте обличчя Боба пахло мийними засобами: поліроллю для меблів з ароматом свіжого лимону та паркетним милом.

— Чудовиська вічні, — промовила вона, ледве стримуючись від того, щоб не розридатись. — Ми пам’ятатимемо тебе та Дамасена як героїв, як найкращих титана й велетня. Ми розповімо про вас своїм дітям. Подбаємо про те, щоб історія про вас жила. Одного дня ви відродитеся знову.

Боб скуйовдив їй волосся. У куточках його очей з’явились щасливі зморшки.