Рик Риордан – Дім Аїда (страница 85)

Мертві солдати стали струнко.

— Ви гідно бились, — промовив Френк. — Тепер можете спочити. Вільно.

Легіонери розсипались на купки кісток, обладунків, щитів та зброї, але потім навіть це все перетворилося на пил.

Френк почувався так, наче теж от-от розсиплеться. Незважаючи на.амброзію, поранена рука почала пульсувати. Повіки були важкими від втоми. Благословення Марса зникло і залишило його спустошеним. Але він ще багато чого мусив зробити.

— Хейзел і Лео, — промовив Френк. — Треба знайти їх.

Друзі поглянули на інший бік печери. Тунель, у який пройшли Хейзел і Лео, завалило тоннами уламків.

— Там ми не пройдемо, — помітив Ніко. — Може...

Раптом він похитнувся. І, мабуть, впав би, якби Джейсон його не підхопив.

— Ніко! — випалила Пайпер. — Що з тобою?

— Брама, — відповів Ніко. — Щось відбувається. Персі та Аннабет... нам треба йти, зараз.

— Але як? — поцікавився Джейсон. — Тунелю більше немає.

Френк стиснув щелепи. Він пройшов так далеко не для того, аби безпомічно стовбичити на місці, поки друзі в біді.

— Весело не буде, — промовив він, — але інший шлях є.

LXIX Аннабет

Смерть від рук Тартара здавалась Аннабет не дуже й приємним знаком пошани.

Витріщаючись на чорний вир, що був обличчям бога, вона вирішила, що радше б померла у менш почесний спосіб — впала зі сходів, наприклад, або мирно заснула б і не прокинулась у вісімдесят років, після приємного, спокійного життя з Персі. Так, це звучало значно краще.

Аннабет не вперше опинилася перед ворогом, якого не могла перемогти силою. Зазвичай, це був знак, щоб зволікати розумними балачками в стилі Афіни.

От тільки зараз голос їй зрадив. Дівчина не могла навіть відкрити рота і майже не сумнівалась, що пускає слину, точнісінько як Персі вві сні.

Вона знала, що оточена військом чудовиськ, але після першого тріумфального реву орда стихла. Аннабет і Персі вже мусили б розірвати на шмаття, але натомість чудовиська тримались подалі, чекаючи на дії Тартара.

Бог безодні поворушив пальцями, оглядаючи свої блискучі чорні кігті. І нехай обличчя його нічогісінько не виражало, з того, як він розпрямив плечі, було зрозуміло, що бог задоволений.

— Приємно мати тіло, — співучо вимовив він. — Цими руками я зможу вас випатрати.

Його голос звучав як аудіозапис, що прослуховують задом-наперед — слова наче засмоктувало у вихороподібне обличчя, а не навпаки. Навіть більше, здавалось, що до божого обличчя затягує все: слабке світло, отруйні хмари, сморід чудовиськ, навіть життєву силу Аннабет. Дівчина озирнулась навколо й усвідомила, що в кожної речі на цьому безмежному пустирі виріс прозорий хвіст, як у комети, спрямований до Тартара.

Аннабет розуміла, що мусить щось сказати, але інстинкти наказували ховатись і не робити нічого, що приверне божу увагу.

А крім того, що вона може сказати? «Тобі це так не минеться!»?

Це було б неправдою. Вони з Персі виживали так довго тільки тому, що Тартар не квапився набувати своєї нової форми. А тепер він хотів насолодитися тим, як розриватиме їх на шматки. Аннабет була певна, що за бажання Тартар міг би самою лише думкою поглинути її душу, так само як знищив Гіперіона та Кріоса. Чи можливе переродження після такого? Аннабет не кортіло з’ясовувати.

Персі, який стояв біля неї, зробив дещо, чого вона ніколи від нього не очікувала. Він впустив меч. Аназлузмос випав з його руки і з глухим звуком ударився об землю. Туман Смерті більше не повивав його обличчя, але воно все одно було блідим як у небіжчика.

Тартар знову зашипів — можливо, сміявся.

— Ваш страх дивовижно пахне, — промовив бог. — Я бачу, у чому привабливість володіння фізичним тілом, воно дарує стільки відчуттів. Можливо, кохана Гея не дарма бажає пробудитись від дрімоти.

Він простягнув масивні пурпурові руки й уже майже схопив Персі, як травичку, якби не втрутився Боб.

— Геть! — Титан націлив спис на бога. — Ти не маєш права втручатись!

— Втручатись? — Тартар повернувся. — Я повелитель усіх породжень мороку, маленький Япете. Я роблю все що заманеться.

Чорне обличчя-вир закрутилось швидше. Свист від нього був таким нестерпним, що Аннабет впала навколішки й затиснула долонями вуха. Боб захитався, а тоненький кометний хвостик його життєвої сили витягнувся так, наче його засмоктувало в обличчя бога.

Боб з викликом заревів, кинувся вперед і націлив спис у Тартарові груди. Але перш ніж вістря дісталося цілі, Тартар відмахнув Боба, як набридливу комаху. Титан розтягнувся на землі.

— Чому ти не вмираєш? — дещо розгублено запитав Тартар. — Ти ніщо. Ти слабший навіть за Кріо-са з Гіперіоном.

— Я — Боб, — промовив Боб.

Тартар зашипів.

— Що це? Що таке Боб?

— Я обрав бути кимось кращим за Япета, — промовив титан. — Ти не маєш влади наді мною. Я не такий, як мої брати.

Комірець його робочого комбінезона вигнувся. Назовні вистрибнув Малий Боб. Кошеня приземлилось на землю перед хазяїном, а потім вигнуло спину, й зашипіло на володаря безодні.

На очах Аннабет Малий Боб почав збільшуватись. Його тіло мерехтіло та змінювалося доти, поки мале кошеня не стало дорослим шаблезубим тигром, крізь напівпрозоре хутро якого виднілися кістки.

— А ще, — вигукнув Боб. — У мене є чудовий кіт.

Більше-не-малий Боб стрибнув на Тартара і встромив кігті в боже стегно, а потім почав видиратись по нозі вгору, просто під латну юбку. Тартар затупотів і завив, вочевидь, більше не такий радий своїй тілесній формі. Тим часом Боб устромив свій спис богові в бік, точно під нагрудником.

Тартар заревів. Він змахнув рукою, але Боб уже відскочив на безпечну відстань. Титан простягнув долоню — його спис вирвався з божої плоті та полетів назад у руку власника. Аннабет аж глитнула від здивування. Вона ніколи не думала, що ця швабра має стільки корисних властивостей. Малий Боб випав з Тартарової спідниці та побіг до господаря. З його ікл стікав золотий іхор.

— Ти помреш першим, Япете, — повідомив Тартар. — А потім я ув’язню твою душу у своїй броні, де вона буде повільно зотлівати, знову і знову, у вічних муках.

Тартар ударив кулаком по нагруднику. У металі закружляли молочно-білі обличчя, беззвучними криками благаючи, щоб їх випустили.

Боб повернувся до Персі та Аннабет. На його обличчі була усмішка, що, на думку Аннабет, не було природньою реакцією на погрозу вічних страждань.

— Ідіть до Брами, — промовив Боб. — Я дам раду Тартару.

Тартар закинув голову й заревів. Утворився настільки потужний вир, що найближчих летючих демонів затягнуло в безоднє обличчя бога та розірвало на частинки.

— Даш раду мені? — глузливо поцікавився бог. — Ти всього лише титан, молодше дитя Геї! Ти заплатиш муками за свою зарозумілість. А щодо твоїх крихітних смертних друзів...

Тартар махнув рукою до війська чудовиськ.

— ЗНИЩИТИ ЇХ!

LXX Aннабет

«Знищити їх».

Аннабет стільки разів чула ці слова, що вони висмикнули її з оціпеніння. Вона здійняла свій меч і крикнула:

— Персі!

Він схопив Анаклузмос.

Аннабет кинулась до кайданів, що утримували Браму Смерті. Меч з кістки драгона розсік лівий ланцюг одним ударом. А тим часом Персі відбивався від першої хвилі чудовиськ. Проколовши одного, він скрикнув:

— Трясця! Тупі прокляття!

А потім він скосив мечем не менше півдюжини тельхінів. Аннабет зробила ривок за його спиною та розрубала ланцюги на іншому боці.

Брама здригнулась. З приємним «Дзень» двері ліфта відчинились.

Боб і його шаблезубий помічник продовжували танцювати навколо ніг Тартара, то нападаючи, то ухиляючись від божих кігтів. Не здавалось, що вони завдають богові значної шкоди, але той незграбно вертівся на місці, вочевидь, не звиклий битись у людиноподібному тілі. Він бив і промахувався, бив і промахувався.

Усі нові чудовиська ринули до Брами. Просто над головою Аннабет пролетів спис. Дівчина повернулась і вколола в живіт емпусу, а потім кинулась до дверей, що саме почали зачинятися.

— Персі, сюди! — крикнула вона.

Він наздогнав її у дверях. З його обличчя стікав піт, а з ран сочилась кров.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.