Рик Риордан – Дім Аїда (страница 83)
— Френку, стій! Підлога не стійка, і під нею... ну, я не певна,
— Тоді поквапся! — вигукнув він.
Френк дістав лук і пішов за Хейзел, так швидко, як тільки міг наважитись. Лео почовгав за ним, аби забезпечити світло. Решта захищала тил. Френк бачив, що лякає друзів, але нічого не міг із цим удіяти. Він нутром відчував, що має лічені секунди, перш ніж...
Привид легіонера попереду розчинився. Печера наповнилась звірячим ревом — десятки, можливо сотні, ворогів наближались зусібіч. Френк упізнав хрипкі крики земленароджених, вереск грифонів, гортанні бойові кличі циклопів — він запам’ятав ці звуки під час Битви за Новий Рим, але, посилені під землею, вони оглушували навіть більше, ніж батькові голоси в голові.
— Хейзел, не зупиняйся! — наказав Ніко. Він зняв скіпетр Діоклетіана з пояса. Пайпер і Джейсон оголили мечі. Тієї самої миті у печеру ринули чудовиська.
Шестирукі земленароджені, які бігли в авангарді, пустили залп валунів, що розколов підлогу, наче кригу. Тріщина потягнулась через середину кімнати просто до Лео та Хейзел.
Часу на обережність бракувало. Френк схопив друзів. Вони втрьох помчали через печеру під шквалом валунів та списів над головою.
— Уперед! — кричав Френк. — Уперед, уперед!
Хейзел і Лео пірнули в тунель, що здавався єдиним місцем, вільним від чудовиськ. Френк не певен був, що це добрий знак.
Через два метри Лео озирнувся.
— А що з рештою?
Уся печера здригнулась. Френк подивився назад і злякався. Печеру розділяла навпіл новоутворена п’ятнадцятиметрова розколина. А дві половини з’єднували лише тоненькі смуги кістяної підлоги. Більша частина ворожого війська залишилася на протилежному боці. Монстри невдоволено ревіли й хапали все, що траплялося попідруч, зокрема й одне одного. Деякі намагались перетнути мости, але ті скрипіли та тріскались під їхньою вагою.
Джейсон, Пайпер і Ніко стояли на ближньому боці розколини, що було добре, але їх оточувало кільце циклопів та пекельних хортів. Нові чудовиська прибували з коридорів, а грифони, яких не налякати обвалами підлоги, кружляли в повітрі.
Три напівбоги в такій ситуації нізащо не дістануться тунелю. Навіть якщо Джейсон спробує перенести всіх у повітрі, їх зіб’ють.
Френк пригадав голос пращура: «Коли настане час, ти мусиш стати головним».
— Ми повинні допомогти, — промовила Хейзел.
Френків мозок з шаленою швидкістю здійснював бойові розрахунки. Він точно бачив, як усе станеться — де і коли його друзів подолають, як усі шестеро помруть у цій печері... Якщо тільки Френк не зрівняє шанси.
— Ніко! — крикнув він. — Скіпетр!
Ніко здійняв скіпетр і повітря замерехтіло пурпуром. З розколини та стін почали видиратися привиди — цілий римський легіон у повному обладунку. Вони почали набувати тілесної форми і стали схожими на ходячих мерців, але здавались якимись розгубленими. Джейсон вигукнув латиною накази — вишикуватись у лави та кинутись у напад. Але мерці тільки засовалися поміж чудовиськ, викликаючи короткочасне замішання.
Френк повернувся до Хейзел і Лео.
— Ви йдіть вперед.
Очі Хейзел округлились.
— Що? Ні!
— Ви повинні. — Це було найважчим вчинком для Френка, але він розумів, що іншого вибору немає. — Знайдіть Браму. Врятуйте Аннабет та Персі.
— Але... — Лео визирнув через Френкове плече. — Лягай!
Френк пірнув в укриття. У нього над головою пролетів шквал каміння. Коли він, весь у пилюці, кашляючи, підвівся, вхід до тунелю зник. Частина стіни обвалилась, залишивши на підлозі купу уламків.
— Хейзел... — Френків голос обірвався. Він мусив сподіватися, що вона та Лео на іншому, боці живі. Не час думати інакше.
У грудях закипів гнів. Френк повернувся і кинувся назустріч армії чудовиськ.
LXVII Френк
Френк не дуже знався на привидах, але, вочевидь, мертві легіонери поголовно страждали на СПАУ.
Вони видирались з ями, а потім безцільно блукали довкола, натикались одне на одного без причини, звалювались назад у прірву, пускали стріли кудись угору, наче намагались убити мух, і час від часу, абсолютно випадково, кидали спис, меч або свого ж поплічника в напрямку ворога.
Тим часом армія чудовиськ ставала дедалі численнішою та злішою. Земленароджені пускали залпи валунів, що обрушувались на зомбі-легіонерів і розривали їх, як папір. Демониці з несиметричними ногами та полум’яним волоссям (Френк припускав, що це емпуси) блищали іклами та викрикували накази до інших чудовиськ. Дюжина циклопів просувалась напіврозваленими мостами, а схожі на тюленів гуманоїди — тельхіни, як ті, яких Френк бачив в Атланті, — жбурляли через розколину пляшки з грецьким вогнем. У тому безладі були навіть дикі кентаври. Вони випускали з луків палаючі стріли і топтали менших союзників копитами. Більшість ворогів була озброєна вогняною зброєю. Незважаючи на свій новий вогнетривкий мішечок, Френк був зовсім не в захваті від цього.
Він почав проштовхуватись крізь натовп мертвих римлян, розстрілюючи чудовиськ з лука, поки не наблизився до друзів.
Дещо запізно він збагнув, що варто було перетворитись на когось більшого та сильнішого, наприклад ведмедя або дракона. Але щойно це спало йому на думку, руку охопив біль. Френк похитнувся, опустив очі та побачив, що з плеча стирчить ратище стріли. Рукав швидко просякнув кров’ю.
Від побаченого у Френка запаморочилось у голові. Але значно більше його це розлютило. Френк спробував перетворитись на дракона, але марно. Біль занадто заважав зосередитись. Може, він не здатен перетворюватись, поки поранений?
«Приголомшливо, — подумав Френк. — Чудове відкриття».
Він відкинув лук і підняв меч полеглого... ну, власне, невідомо кого — якоїсь змієподібної жіночки-воїна зі зміїними тулубами замість ніг, почав прорубувати собі шлях, намагаючись не зважати на біль та кров, що капала з руки.
Приблизно за п’ять метрів від Френка Ніко однією рукою розмахував чорним мечем, а другою здіймав скіпетр Діоклетіана. Він не припиняв викрикувати накази легіонерам, але ті не звертали на нього уваги.
«Авжеж ні, — подумав Френк. — Він грек».
Джейсон і Пайпер стояли спиною до Ніко. Джейсон, керуючи вітром, відкидав убік списи та стріли. Він переправив пляшку грецького вогню просто в горлянку грифона, і той, спалахнувши, полетів у яму. Пайпер чудово давала раду своєму новому мечу, одночасно вільною рукою розстрілюючи чудовиськ їжею з рога — шинка, курчати, яблука та апельсини проносились, наче ракети літака-винищувача. Повітря над розколиною перетворилось на справжнє видовище з палаючих снарядів, валунів та свіжих харчів.
І все ж друзі не могли триматись так вічно. Джейсоновим обличчям уже стікали краплі поту. Він усе кричав латиною: «Шикуйся!» Але мертві легіонери не слухали і його. Деякі зомбі допомагали принаймні тим, що стояли на шляху чудовиськ та приймали на себе вогонь. Але якщо їх так скошуватиме і надалі, то незабаром уже нікого буде шикувати.
— Розійтись! — крикнув Френк.
Мертві легіонери розступились перед ним. Найближчі повернулись і втупили в нього свої порожні очі, ніби чекаючи подальших розпоряджень.
— О, чудово... — промимрив Френк.
У Венеції Марс попередив, що справжнє випробовування його лідерських якостей тільки попереду. Френків примарний пращур спонукав його стати головним. Але якщо ці римляни не слухають Джейсона, чому б їм слухати його? Тому що він дитина Марса або...
Правда буквально рухнула йому на голову: Джейсон вже не був римлянином. Місяці в Таборі Напівкровок змінили його. Рейна побачила це. Вочевидь, побачили і мертві легіонери. Якщо від Джейсона більше не випромінюється потрібна аура римського ватажка...
Френк дістався до друзів тієї миті, коли на них налетіла зграя циклопів. Він здійняв меч і відбив удар кийком, а потім простромив вістрям ногу чудовиська та відправив його назад у безодню. Інший циклоп кинувся в напад. Френкові вдалось заколоти ворога, але через втрату крові він сильно ослаб. В очах розпливалось. У вухах дзвеніло.
Крізь полуду в очах він бачив, як ліворуч від нього Джейсон відбиває снаряди вітром. Пайпер, праворуч, викрикувала зачаровані команди — підбурювала чудовиськ нападати одне на одного або стрибати в прірву.
— Буде весело! — запевняла вона.
Дехто корився, але емпуси на іншій половині печери протидіяли Пайпер. Вочевидь, вони теж володіли чаромовством. Чудовиська збились у таку густу масу навколо Френка, що він ледве бачив власний меч. Самого лише смороду від їхніх тіл та подихів було достатньо, аби хлопець знепритомнів навіть без пульсуючої рани у плечі.
І що робити?. У Френка був план, але думки починали затуманюватись.
— Тупі привиди! — крикнув Ніко.
— Вони не слухаються! — погодився Джейсон.
Зараз, або ніколи. Френк мав змусити привидів слухатись.
Він закликав усі свої сили й прогорланив:
— Когорти, зімкнути щити!
Зомбі заворушились. Вони вишикувались перед Френком та зімкнули щити в нерівному захисному строю. Але їхні рухи були дуже повільними, наче у сновид. Не всі відреагували на його голос.
— Френку, як тобі це вдалось? — прокричав Джейсон.
У Френка наморочилося в голові, але він насилу зберіг свідомість.
— Я римський офіцер, — відповів він. — А ти... Ну, тебе вони не визнають. Мені шкода.
Джейсон поморщився, але особливого здивування не виказав.
— Чим ми можемо допомогти?