Рик Риордан – Дім Аїда (страница 82)

— О, так... — Він відійшов.

Хейзел провела пальцями по висічених черепах.

— Пасток немає, але... щось тут не так. Моє підземне відчуття... затуманене, наче хтось заважає мені, приховує те, що попереду.

— Можливо, та чаклунка, про яку попереджала Геката? — припустив Джейсон. — Та, яку Лео бачив уві сні? Як її там звали?

Хейзел прикусила губу.

— Буде безпечніше не промовляти її ім’я. Але будьте насторожі! В одному я впевнена: попереду мертві, сильніші за живих.

Френк гадки не мав, звідки їй це відомо, але вірив. Голоси в темряві зашепотіли гучніше. І він помітив, як щось промайнуло в пітьмі. Судячи з того, як метались очі друзів, вони теж бачили щось підозріле.

— Де чудовиська? — вголос подумав Френк. — Я гадав, Браму охороняє Геїна армія.

— Не знаю, — промовив Джейсон. Його бліда шкіра набула зеленого кольору, як отрута в кубку. — Я теж вважаю, що краще б зараз із кимось побився.

— Обережніше з бажаннями, старий, — Лео закликав рукою полум’яну кулю і вперше за багато років Френк зрадів вогню. — Я особисто сподіваюсь, що вдома нікого немає. Заходимо, знаходимо Персі та Аннабет, знищуємо Браму і йдемо геть. Можемо ще до сувенірної крамниці завітати.

— Ага, — промовив Френк. — Так усе й буде.

Тунель задрижав. Зі стелі посипалось каміння.

Хейзел схопила Френка за руку.

— Це було близько, — пробурмотіла вона. — Ці тунелі не довго ще протримаються.

— Брама Смерті щойно знову відчинилася, — промовив Ніко.

— Це відбувається щоп’ятнадцять хвилин, — помітила Пайпер.

— Щодванадцять, — виправив Ніко, але не пояснив, звідки це знає. — Треба поспішати. Персі з Аннабет близько. Вони в небезпеці. Я відчуваю це.

Коли вони пройшли далі, коридори розширилися. Стеля піднялась на шість метрів. Тепер вона була оздоблена вітіюватими зображеннями сов на гілках білих тополь. Додатковий вільний простір мав би поліпшити Френкове самопочуття, але він обмірковував їхнє стратегічне положення. Тунелі такі широкі, що можуть вмістити будь-яке чудовисько, навіть велетня. Є безліч кутів, ідеальних для засідки. Їхню групу так легко обійти з флангу або оточити. І жодних вдалих варіантів для відступу.

Усі інстинкти кричали Френкові забиратися з цих тунелів. Якщо чудовиськ не видно, отже, вони ховаються, чекаючи слушної миті. Він розумів це, та хіба можна було щось удіяти? Вони мусили знайти Браму Смерті.

Лео підніс вогонь до стіни. Френк побачив давньогрецький малюнок, висічений у камені. Він не вмів читати давньогрецькою, але здогадувався, що це молитви чи прохання' до померлих, написані пілігримами тисячі років тому. Підлога тунелю була всипана керамічними уламками та срібними монетами.

— Підношення? — припустила Пайпер.

— Так, — підтвердив Ніко. — Якщо хтось хотів побачити своїх нащадків, він мусив зробити підношення.

— Пропоную не робити підношень, — зауважив Джейсон.

Ніхто не заперечував.

— Звідси тунель нестійкий, — попередила Хейзел. — Підлога може... ну, Просто йдіть за мною. Ступайте точно там, де ступаю я.

Вона рушила вперед. Френк пішов одразу за нею — не тому, що відчував виняткову відвагу, а тому що хотів бути поруч із Хейзел, коли їй знадобиться допомога. Голоси бога війни знову засперечались у голові. Френк відчував небезпеку — вона вже була дуже близько.

— Фаю Чжане.

Він оціпенів. Цей голос... це не Apec і не Марс. Здавалось, він лунає зблизька, наче хтось шепоче йому У вухо.

— Френку? — прошепотів Джейсон позаду. — Хейзел, постривай. Френку, що сталося?

— Нічого, — промимрив Френк. — Я просто...

— Пілос, — промовив голос. — Я чекаю на тебе у Пілосі.

Френкові до горла підступила нещодавно випита отрута. Він багато разів відчував страх. Навіть дивився в обличчя богові Смерті.

Але цей голос жахав його якось інакше. Він пронизував до самих кісток, наче знав про Френка все — про його прокляття, про минуле, про майбутнє.

Бабуся завжди була великою шанувальницею пращурів. У китайців інакше не буває. Ти мусиш потурати духам. Мусиш сприймати їх серйозно.

Френк завжди вважав це забобонами. Тепер він змінив своє ставлення. Хлопець не сумнівався... голос, що звертався до нього, належав одному з його пращурів.

— Френку, не рухайся, — у голосі Хейзел відчувалася тривога.

Він опустив очі й усвідомив, що ледве не ступив повз її слід.

— Щоб вижити, ти мусиш вести, — знову пролунав голос. — Коли настане час, ти мусиш стати головним.

— Вести куди? — запитав Френк уголос.

Голос зник. Френк відчув його відсутність, навколо нього наче різко зменшилась вологість.

— Е... здорованю? — запитав Лео. — Можеш нас не лякати? Будь ласка, і дякую.

Усі занепокоєно дивились на Френка.

— Усе гаразд, — зрештою вимовив він. — Просто... голос.

Ніко кивнув.

— Я вас попередив. Далі буде гірше. Нам слід...

Хейзел здійняла руку.

— Чекайте тут, усі.

Френку це не подобалось, але дівчина рушила вперед одна. Він устиг долічити до двадцяти трьох, перш ніж вона повернулась. Її обличчя витягнулось від збентеження.

— Попереду лячна кімната, — попередила вона. — Не панікуйте.

— Щось одне з іншим не складається, — пробурмотів Лео. Але вони рушили за Хейзел у печеру.

Місце походило на циліндричний собор, зі стелею настільки високою, що вона губилась у мороці. Безліч тунелів вели навсібіч. З кожного лунали голоси примар. Та найбільше Френка непокоїла підлога. Під ногами була моторошна мозаїка з людських останків та самоцвітів — ребра, стегнові та тазові кістки перепліталися і з’єднувалися в гладку поверхню, уцятковану діамантами та рубінами. Кістки утворювали візерунок, що нагадував скелетів-акробатів, які перекидались один через одного та звивалися навколо коштовного каміння — такий собі танок смерті та скарбів.

— Нічого не торкайтесь, — промовила Хейзел.

— Я й не думав, — буркнув Лео.

Джейсон обвів очима проходи.

— Куди тепер?

Уперше Ніко здавався невпевненим.

— У цій кімнаті жреці викликали наймогутніших духів. Один з цих проходів веде глибше в храм, до третього рівня і вівтаря самого Аїда. Але який?

— Цей, — вказав Френк. У проході на протилежному кінці кімнати їх вабив до себе примарний римський легіонер. Його обличчя було повите туманом, але щось підказувало Френкові, що привид дивиться просто на нього.

Хейзел нахмурилась.

— Чому цей?

— Ти не бачиш привида?

— Привида? — спитав Ніко.

Гаразд... якщо він бачить привида, якого не бачать діти Підземного світу, щось безперечно пішло не так. Здалося, ніби підлога під ногами затремтіла. Але тоді Френк зрозумів, що тремтить він.

— Ми повинні дістатися до цього проходу, — промовив він. — Негайно!

Хейзел довелось ледве не повиснути на ньому, аби втримати.