Рик Риордан – Дім Аїда (страница 81)

Він не додав: «До того ж, я хочу, щоб ви повернулися до дружини та дитини живим».

Але Хедж, вочевидь, його зрозумів. Обличчя сатира пом’якшилось, а в очах з’явилось полегшення.

— Ну... — буркнув він, — гадаю, хтось таки має рятувати ваші braccae.

Джейсон поплескав тренера по плечу, а потім удячно кивнув Френкові.

— От і добре. Решта, вирушаймо до руїн. Час розігнати Геїну вечірку.

LXVI Френк

Попри полуденну спеку та люту бурю з темної енергії, до руїн піднімалась група туристів. На щастя, їх було небагато. Вони майже не звертали уваги на напівбогів.

Після натовпів у Римі Френк припинив хвилюватись про те, що його помітять смертні. Якщо вони могли пролетіти на бойовому кораблі через усе місто, обстріляти з балісти Колізей і водночас навіть не вповільнити дорожній рух, то їм будь-що могло зійти з рук.

Ніко йшов попереду. Піднявшись на вершину пагорбу, вони перелізли через залишки давніх укріплень і опустились у сухий рів. Зрештою канал привів їх до кам’яної брами, що вела в глиб пагорба. Серце смертельної бурі було просто над їхніми головами. Дивлячись на звивисті щупальця мороку, Френк почувався так, наче його змило в унітаз. Такі порівняння зовсім не заспокоювали нерви.

Ніко повернувся до групи.

— Звідси почнуться труднощі.

— Чарівно, — промовив Лео. — Бо до цього ж ми уявних ворогів лупцювали.

Ніко змірив його очима.

— Побачимо, наскільки вистачить твого почуття гумору. Пам’ятайте, у це місце приходили пілігрими, щоб спілкуватися з померлими. Під землею ви побачите те, на що важко буде дивитись, та почуєте голоси, які спробують збити вас зі шляху. Френку, ти взяв ячмінне печиво?

— Що? — Френк думав про бабусю та маму. Гадав, чи з’являться вони перед ним. Уперше за багато днів голоси Ареса та Марса знову почали сваритись у його голові, сперечалися щодо того, який вид насильницької смерті найкращий.

— Я взяла печиво, — промовила Хейзел. Вона дістала чарівні ячмінні коржики, що вони спекли із зерна, отриманого від Триптолема у Венеції.

— Їжте, — порадив Ніко.

Френк прожував коржик смерті та ледь не вдавився. Смак був такий, наче замість цукру в борошно додали тирсу.

— Смакота, — пробуркотіла Пайпер. Навіть дочка Афродіти не втримались від гримаси відрази.

— Гаразд. — Ніко проковтнув залишки свого коржика. — Це захистить нас від отрути.

— Отрути? — перепитав Лео. — Я що пропустив отруту? Бо я обожнюю отруту.

— Незабаром скуштуєш, — пообіцяв Ніко. — Тримайтесь разом, тоді, можливо, нам пощастить не заблукати і не втратити глузд.

На цій радісній ноті Ніко повів їх під землю.

Тунель полого спускався униз по спіралі. Стеля, яку підтримували білі арки, нагадувала Френку грудну клітку кита.

Дорогою Хейзел проводила руками по кам’яній кладці.

— Це не частина храму, — прошепотіла вона. — Це... підвал панського будинку, збудований за пізньої античності.

Френкові ставало моторошно від того, як багато Хейзел може сказати про підземелля, просто опинившись у ньому. Він не пам’ятав, аби вона коли-небудь помилялась.

— Панський будинок? — запитав він. — Будь ласка, не кажи, що ми не там, де треба.

— Дім Аїда під нами, — втішив його Ніко. — Але Хейзел не помиляється, цей рівень значно молодший. Археологи вважали, що знайшли Некромантейон, коли вперше розкопали це місце. Але потім вони зрозуміли, що руїни занадто пізні, та вирішили, що шукають у неправильному місці. Вони не помилились уперше. Просто недостатньо глибоко копали.

Друзі обігнули кут і зупинились. Попереду була величезна кам’яна брила, що перекривала тунель.

— Обвал? — поцікавився Джейсон.

— Випробовування, — відповів Ніко. — Хейзел, зроби честь?

Хейзел вийшла вперед. Вона поклала долоню на камінь — і весь валун розсипався на пил.

Тунель здригнувся. Стелею поповзли тріщини. На якусь жахливу мить Френк уявив, як їх усіх розчавить під тонами землі — невтішний кінець для такої довгої подорожі. А тоді гримання припинилось. Курява осіла.

Відкрилися сходи, що йшли ще глибше під землю. Опуклу стелю підтримувало ще більше арок, вони були ближчі одна до одної та висічені з полірованого чорного каменю. Від похилих склепінь у Френка паморочилось в голові, наче він дивився у нескінченне віддзеркалення. Стіни тунелю були розмальовані зображеннями чорних корів, які рухались униз.

— Не люблю корів, — пробурмотіла Пайпер.

— Я теж, — підтримав Френк.

— Це худоба Аїда, — промовив Ніко. — Це просто символ...

— Подивіться! — перервав його Френк.

На першій сходинці виблискував золотий кубок. Френк був певен, що ще мить тому на цьому місці нічого не було. Кубок був наповнений темно-зеленою рідиною.

— Ура! — удавано вигукнув Лео. — Гадаю, це наша отрута!

Ніко підняв кубок.

— Ми стоїмо біля стародавнього входу до Некроман-тейона. Сюди приходив Одіссей і ще безліч інших героїв у пошуках поради від померлих.

— І померлі порадили їм негайно забиратись? — запитав Лео.

— Мене б це влаштувало, — зізналась Пайпер.

Ніко випив з чаші та підніс її Джейсону.

— Ти просив мене довіритись тобі, ризикнути? Що ж, подивимось, сину Юпітера, наскільки ти довіряєш мені.

Френк не розумів, про що говорить Ніко, але Джейсон не вагався. Він прийняв чашу та випив.

Вони пустили чашу по колу. Кожний робив по ковтку отрути. Поки інші пили, Френк намагався втримати ноги від тремтіння та вгамувати спазми в животі. «Цікаво, — раптом подумалося Френку, — що б сказала бабуся, якби побачила мене зараз?»

«Дурний Фаю Чжане! — мабуть, докорила б вона. — Якби всі твої друзі випили отруту, ти б теж випив?»

Френк пив останнім. На смак зелена рідина нагадувала зіпсований яблучний сік. Хлопець осушив чашу — і вона перетворилась на дим у його руках.

Ніко кивнув, вочевидь задоволений.

— Вітаю. Якщо отрута нас не вб’є, ми, швидше за все, подолаємо перший рівень Некромантейона.

— Тільки перший? — поцікавилася Пайпер.

Ніко повернувся до Хейзел і вказав на сходи.

— Після тебе, сестро.

— Мала вухата сова — священний звір Аїда, — відповів Ніко. — Її крик передвіщає біду.

— Сюди! — Хейзел вказала на прохід, що нічим не відрізнявся від решти. — Це єдиний шлях, по якому на нас не обвалиться стеля.

— Отже, це чудовий вибір, — помітив Лео.

Френк почувався так, наче залишає світ живих. Шкіру поколювало. Він гадав, чи це не побічний ефект отрути. Мішечок зі скіпкою здавався важчим. Друзі під моторошним сяйвом своїх чарівних мечів походили на мерехтливих примар.

Холодне повітря обдувало обличчя. Apec та Марс у голові замовкли, але тепер Френк, здавалось, чув інші голоси, що шепотіли в бокових коридорах, звісно, ваблячи його до себе, радячи прислухатись та повернути.

Урешті-решт вони дістались склепіння з витесаними в стінах людськими черепами... Чи, можливо, це були людські черепи, врізані в каміння. У пурпуровому світлі скіпетра Діоклетіана, здавалось, що порожні очні ямки кліпають.

Френк ледве не вдарився головою об стелю, коли Хейзел поклала руку на його плече.

— Це перехід на другий рівень, — промовила вона. — Мені треба його перевірити.

Френк тільки тепер усвідомив, що став посеред проходу.