Рик Риордан – Дім Аїда (страница 80)

— Дивіться та жахайтеся!

Френк насупив брови.

— Носовичок?

— Білий прапор? — припустила Хейзел.

— Ні, невірники! — промовив Лео. — Це мішечок, зшитий з дуже крутої тканини, — подарунок мого друга.

Лео сунув дерево в мішечок і затягнув його бронзовою мотузкою.

— Мотузку придумав я, — гордо промовив Лео. — Було нелегко вшити її в тканину, але тепер мішечок не відкриється, поки ти не захочеш. Матеріал дихає, як будь-яка звичайна тканина, тож повітря всередині не менше, ніж у кишені Хейзел.

— E... A в чому тоді поліпшення? — поцікавилася Хейзел.

— Тримай, а то отримаєш серцевий напад. — Лео жбурнув мішечок Френку, який від несподіванки ледве його не впустив.

У правій руці Лео з’явилася до білого розжарена вогняна куля. Потім хлопець підніс до полум’я лівий рукав своєї куртки.

— Бачите? — ошкірився він. — Не горить!

Френкові не кортіло сперечатись з людиною, яка тримає вогняну кулю в руці, але він промовив:

— Ну... ти несприйнятливий до вогню.

Лео пустив очі під лоба.

— Так, але я повинен зосереджуватись, якщо не хочу, щоб згорів мій одяг. А я зараз не зосереджуюсь, бачите? Це цілковито вогнестійка тканина. Це означає, що твоя скіпка не загориться в цьому мішечку.

Хейзел не здавалась переконаною.

— Як ти можеш бути певен?

— Матінко моя рідна, яка складна публіка! — Лео погасив вогонь. — Гадаю, є тільки один спосіб вас переконати.

Він простягнув руку до Френка.

— О, ні, ні. — Френк відсахнувся. Раптом усі його хоробрі думки щодо прийняття своєї долі кудись зникли. — Я обійдусь, Лео. Дякую, але я... я не...

— Старий, довірся мені.

Френкове серце ошаленіло. Чи довіряє він Лео? Ну, авжеж... якщо справа стосується двигуна. Або розіграшів. Але, якщо власного життя?

Він пригадав день, коли вони застрягли в підземній майстерні в Римі. Гея пообіцяла, що вони помруть у тій кімнаті. А Лео пообіцяв, що виведе Хейзел і Френка з пастки. І вивів.

Зараз Лео говорив з такою саме впевненістю.

— Добре! — Френк передав мішечок Лео. — Намагайся мене не вбити.

'Рука Лео запалала. Але мішечок не. почорнів і не загорівся.

Френк чекав миті, коли все піде під три чорти. Він лічив до двадцяти, але досі був живим. У його грудях наче почав танути велетенський уламок криги — застигла брила страху, до якої він настільки звик, що забув про її існування, аж поки вона не зникла.

Лео загасив полум’я і багатозначно сіпнув бровами.

— Хто твій найкращий друзяка?

— Не відповідай, — промовила Хейзел. — Але, Лео, це було неймовірно!

— Ще й як неймовірно, еге ж? — погодився Лео. — То хто хоче забрати цю нову ультразахищену скіпку?

— Я, — промовив Френк.

Хейзел скривила губи, а потім опустила очі, можливо, щоб Френк не побачив у них біль. Вона захищала цю скіпку для нього під час багатьох важких боїв. Це був знак довіри між ними, символ їхніх стосунків.

— Хейзел, річ не в тобі, — промовив Френк так лагідно, як тільки міг. — Я не можу пояснити, але... але відчуваю, що мушу стати сильнішим для Дому Аїда. Я мушу сам нести свій тягар.

Золоті очі Хейзел були сповнені тривоги.

— Я розумію. Я просто... хвилююсь за тебе.

Лео кинув Френкові мішечок. Той прив’язав його до пояса. Він стільки місяців приховував цю свою згубну ваду, що тепер, коли вона стала відомою всім, почувався дуже дивно.

— І, Лео, — промовив він, — дякую.

За такий подарунок цього було вочевидь замало, але Лео розплився в усмішці.

— Для чого ще потрібні геніальні друзі?

— Агов, народе! — покликала Пайпер з носа корабля. — Швидше сюди. Ви повинні це побачити.

* * *

Вони знайшли джерело чорної блискавки.

«Арго II» висів у повітрі просто над рікою. За кілька сотень футів далі, на вершині сусіднього пагорба, видні-лися руїни. Важко було сказати про них щось конкретне — просто обвалені стіни навколо вапняних каркасів будинків, — але звідкись зсередини в небо звивались чорні щупальця диму, ніби з печери визирає величезний кальмар. Поки Френк розглядав щупальця, повітря пронизала чорна блискавка. Корабель захитало, а долину навколо накрило хвилею холоду.

— Некромантейон, — промовив Ніко. — Дім Аїда.

Френк оперся об поручні й випростався. Вочевидь, повертати назад уже запізно. Він починав сумувати за чудовиськами, з якими боровся в Римі. Та що казати, навіть гнати отруйних корів Венецією було приємніше, ніж дивитися на це місце.

Пайпер обійняла себе за плечі.

— Мені здається, що ми вразливі, поки висімо так у повітрі. Ми не можемо опуститись на воду?

— Не варто, — промовила Хейзел. — Це Ахерон.

Джейсон примружився на сонце.

— Я гадав, Ахерон у підземному світі.

— Так, — відповіла Хейзел. — Але витік у смертному. Це річка, що під нами. Її води течуть під землю, просто у володіння Плутона... ну, Аїда. Саджати корабель напівбогів на ці води...

— Так, краще залишимось тут, — вирішив Лео. — Мені тільки бракувало зомбі-води на каркасі.

Півкілометра нижче за течією повільно просувались рибацькі човни. Вони, вочевидь, не знали або чхати хотіли на історію цієї ріки. Чудово, мабуть, бути звичайним смертним.

Ніко ді Анжело, який стояв біля Френка, здійняв скіпетр Діоклетіана. Сфера на вершині жезла запалала пурпуровим сяйвом, наче на підтримку чорного шторму внизу. Римська то реліквія чи ні, але скіпетр непокоїв Френка. Якщо ця штука справді мала силу викликати легіон мерців... Ну, Френк не певен був, що це гарний задум.

Джейсон одного разу розповів йому, що у дітей Марса є схожа здібність. Френк начебто міг закликати примарних солдатів переможеної сторони з будь-якої війни. Та опанувати цю силу йому так і не вдавалось, можливо, тому що вона занадто його лякала. Френк боявся, що стане одним із цих привидів, якщо вони програють у війні, й буде навіки приречений платити за свої невдачі, якщо, звісно, залишиться бодай хтось живий, аби його закликати.

— То, Ніко... — Френк вказав на скіпетр. — Ти навчився керувати цією штукою?

— От і з’ясуємо. — Ніко втупив очі в темні щупальця, що звивались над руїнами. — Не хочу пробувати, поки не виникне потреба. Брама Смерті й без цього працює понаднормово, переносячи Геїних чудовиськ. Якщо ще й я почну викликати мертвих коли заманеться, Брама може не витримати й зламатися, залишивши діру в смертний світ, що неможливо закрити.

Тренер Хедж фиркнув.

— Ненавиджу дірки в смертний світ. Ходімо вже натовчемо комусь пики.

Френк подивився на похмуре обличчя сатира. І раптом у нього виникла ідея.

— Тренере, вам краще залишитись на борту, прикривати нас з балісти.

Хедж нахмурився ще дужче.

— Залишитись? Мені? Я ваш найкращий солдат!

— Нам знадобиться ваша підтримка з повітря, — промовив Френк. — Як було тоді, у Римі. Ви врятували наші braccae.[21]