Рик Риордан – Дім Аїда (страница 64)

— Ну, гаразд. Дивись та вчись, сонечко! Треба тільки з єднати ці два дроти, і...

Бронзова пластина заіскрилась. Зі сфери повалив дим. Рукав Лео спалахнув. Хлопець стягнув із себе сорочку, кинув її додолу й затоптав вогонь.

Каліпсо не сміялась, але з того, як вона тряслась, було видно, що дається їй це нелегко.

— Жодного слова, — погрозив Лео.

Вона глянула на його оголені груди: спітнілі, кощаві та вкриті старими шрамами від нещасних випадків у кузні.

— Тут немає про що казати, — запевнила вона. — Якщо хочеш, щоб цей пристрій запрацював, можливо, варто спробувати музику.

— Справді. Я щоразу, коли ламається двигун, танцюю біля нього. Завжди спрацьовує.

Каліпсо глибоко вдихнула і заспівала.

Її голос подіяв на Лео як вітерець — як перша прохолода в Техасі, коли нарешті відступає літня спека, а ти починаєш вірити, що справи можуть поліпшитися. Лео не розумів слів, але пісня напоювала його серце одночасно і сумом, і теплом, наче Каліпсо співала про дім, до якого ніколи не зможе повернутися.

Її спів був чарами, безсумнівно. Але не таким як гіпнотичний голос Медеї чи навіть чаромовство Пайпер. Музика нічого не хотіла від нього. Вона просто нагадувала про найкращі хвилини його життя — як він майстрував щось разом з мамою, як насолоджувався сонячними днями з друзями в таборі. Вона викликала в нього тугу за домівкою.

Каліпсо припинила співати. Лео усвідомив, що витріщається на неї, як ідіот.

— Спрацювало? — запитала вона.

— Ну... — він змусив себе перевести погляд на бронзове дзеркало. — Ні. Хоча...

Екран засяяв. У повітрі над ним замерехтіло голографічне зображення.

Лео впізнав Табір Напівкровок.

Звуку не було, але Клариса Ла Ру з будиночка Ареса, викрикуючи накази, шикувала таборян у лави. Брати та сестри Лео з Дев’ятого Будиночка метушились навколо, одягаючи всіх в обладунки та роздаючи зброю.

Навіть Хірон був прибраний до війни. У блискучому шоломі з плюмажем та в бронзових латах він скакав від шеренги до шеренги. Звична привітна усмішка зникла, а замість неї на обличчі був похмурий вираз рішучості.

Вдалечині, у затоці Лонг-Айленд, стояли грецькі триреми, готові до бою. На пагорбах заряджали катапульти. Сатири патрулювали поля, а вершники на пегасах кружляли в небі, пильнуючи повітряний простір.

— Твої друзі? — поцікавилася Каліпсо.

Лео кивнув. Його обличчя затерпло.

— Готуються до війни.

— Проти кого?

— Дивись.

Зображення змінилось. Крізь залитий місячним сяйвом виноградник просувалась фаланга з римських напівбогів. На підсвітленій вивісці вдалечині був напис: «Винний завод Голдсмітів».

— Я вже бачив цю вивіску, — промовив Лео. — Це неподалік від Табору Напівкровок.

Раптом у римських шеренгах розпочався безлад. Напівбоги розбіглись. Щити попадали. Списи несамовито заметались, наче вся фаланга наступила на величезний мурашник.

Дві маленькі волохаті фігурки, прибрані у строкаті костюми та кричущі капелюхи, шмигали в місячному світлі. Вони, здавалось, були водночас усюди: лупцювали римлян по головах, цупили їхню зброю, перерізали пояси, щоб штани спадали на коліна.

Лео не втримався від усмішки.

— Чарівні мої малі баламути! Вони дотримали обіцянки.

Каліпсо нахилилась до нього і подивилась на керкопів.

— Твої родичи?

— Ха. Ха. Ха. Ні. Пара карликів, яких я зустрів у Болоньї. Я відрядив їх затримати римлян — і вони цим займаються.

— Та чи це надовго?

Слушне запитання. Зображення знову змінилось. Лео побачив Октавіана — того гидкого білявого опудала-авгура. Хлопчина стояв на стоянці біля автозаправки, оточений чорними джипами й римськими напівбогами, та тримав довгий жезл, огорнутий у брезент. Коли він розгорнув полотно, Лео побачив золотого орла, що блищав на верхівці жезла.

— О, це недобре.

— Римський штандарт, — помітила Каліпсо.

— Еге. І, якщо вірити Персі, цей стріляє блискавками.

Щойно Лео промовив це ім’я, то одразу пошкодував.

Він поглянув на Каліпсо і побачив боротьбу в її очах: як вона намагається вишикувати свої почуття в рівненькі охайні рядки, немов нитки на своєму верстаті. Але найбільше здивував Лео його власний порив гніву. Це був не розпач, не ревнощі. Лео злився на Персі за те, що той скривдив цю дівчину.

Він зосередився на голографічних зображеннях. Тепер він бачив самотнього вершника — Рейну, претора Табору Юпітера. Вона летіла крізь бурю на спині світло-брунатного пегаса. Темне волосся Рейни майоріло на вітру. Пурпурова накидка здіймалась над блискучими обладун-ками. З ран на руках і обличчі стікала кров. У її пегаса були перелякані очі, а його рот потріскався від спраги, але Рейна рішуче гнала його далі, попри бурю.

На очах Лео із хмар виринув дикий грифон. Його кігті обрушились на ребра коня і ледве не скинули вершницю. Рейна дістала меч і розрубила чудовисько. За кілька секунд після цього з’явились три вентуси — темні повітряні духи, вируючі, наче мініатюрні смерчі, пронизані блискавками. Рейна, зухвало закричавши, кинулась на них.

І тоді бронзове дзеркало потемніло.

— Ні! — скрикнув Лео. — Ні, не зараз. Покажи, що станеться! — він ударив по дзеркалу. — Каліпсо, ти можеш знову заспівати чи ще щось?

Вона гнівно зиркнула на нього.

— Я так розумію, це твоя дівчина? Твоя Пенелопа? Твоя Елізабет? Твоя Аннабет?

— Що? — Лео не розумів цю дівчину. Половина з того, що вона казала, не мала жодного сенсу. — Це Рейна. Вона не моя дівчина! Мені треба побачити більше! Мені треба...

«ТРЕБА, — прогримів голос у землі під його ногами. Лео похитнувся. Раптом він став почуватись так, наче стоїть на батуті. — ТРЕБА — надміру вживане слово».

З піску здійнялася вируюча постать — найменш улюблена богиня Лео, Повелителька Бруду, Божевільна Грязьова Царівна, Гея власною персоною.

Лео жбурнув у неї плоскогубці. На жаль, богиня не була щільною, тому вони пролетіли просто крізь неї. Її очі були заплющені, але не можна було сказати, що вона спить. На диявольському обличчі з пилу розпливлася посмішка, нібито Гея уважно слухала свою улюблену пісню. Піщані одежі коливалися та утворювали згини, нагадуючи хвилясті плавці дурнуватої креветкозили, з якою Лео бився в Атлантиці. Хоча, на його думку, Гея була значно бридкішою.

— Ти хочеш жити, — промовила Гея. — Хочеш приєднатись до друзів. Але тобі це не потрібно, бідолашний мій хлопчику! Це нічого не змінить. Твої друзі помруть, як би ти не намагався цьому зарадити.

Ноги Лео підломилися. Він ненавидів себе за це, але щоразу, коли з’являлась ця відьма, знову почувався восьмирічним хлопчиком. От він знов ув’язнений у прохідній машинобудівного заводу, слухає заспокійливий, лиховісний голос Геї, а тим часом його мати, замкнена в цеху, вмирає від жару та диму.

— Що мені НЕ потрібно, — заревів він, — так це чергова брехня від тебе, Брудолика. Ти сказала мені, що мій прадід помер у шістдесятих. Неправда! Ти сказала мені, що я не врятую друзів у Римі. Неправда! Чого ти тільки не казала мені.

У Геї був м’який та шиплячий сміх, він нагадував звук мулу та уламків гірських порід, що течуть схилом у перші миті селі.

— Я намагалась допомогти тобі зробити кращий вибір. Ти міг урятуватись. Але щоразу не корився мені. Збудував свій корабель. Приєднався до цього безглуздого походу. А тепер — безпорадний і ув’язнений тут, тоді як смертний світ вмирає.

Руки Лео спалахнули полум’ям. Йому хотілось розплавити піщане обличчя Геї на скло. Але тоді він відчув руку Каліпсо на своєму плечі.

— Геє, — її голос був суворим та твердим. — Ти небажаний гість на цьому острові.

Лео подумав: і чому він не може говорити так упевнено, як вона? Але тоді пригадав, що ця п’ятнадцятирічна дівчина, яка його дратувала, насправді безсмертна дочка титана.

— А, Каліпсо! — Гея здійняла руки наче для обіймів. — Бачу, ти досі тут, попри обіцянки богів. Чому, гадаєш, так сталось, люба моя онучко? Олімпійці такі злопам’ятні, що позбавили тебе всіх близьких і залишили на милість цього дурня-недоростка? Чи просто забули про тебе,. адже ти не варта їхньої уваги?

Каліпсо втупила погляд у вируюче Геїне обличчя, але очі її нічого не виражали.

— Так, — співчутливо промуркотіла Гея. — Олімпійці віроломні. Вони не дають другого шансу. Чому ти залишаєш надії? Ти підтримала свого батька, Атласа, у великій війні. Ти знала, що богів треба знищити. Чому ти вагаєшся тепер? Я пропоную тобі шанс, що ніколи не дасть Зевс.

— Де ти була останні три тисячі років? — запитала Каліпсо. — Якщо тебе так хвилює моя доля, чому ти прийшла тільки тепер?

Гея розвела руками.

— Земля довго прокидається. Але війна має свій час. Тільки не думай, що вона омине Огігію. Коли я перебудую світ, ця в’язниця теж буде знищена.

— Знищиш Огігію? — Каліпсо похитала головою, наче не могла уявити ці два слова разом.

— Тобі не обов’язково бути тут, коли це станеться, — пообіцяла Гея. — Приєднуйся до мене. Убий цього хлопця. Окропи землю його кров’ю і допоможи мені пробудитись. Я звільню тебе і виконаю будь-яке твоє бажання. Свобода. Помста богам. Будь-який приз. Тобі досі потрібен той напівбог Персі Джексон? Я пощаджу його заради тебе. Поверну його з Тартару. Він стане твоїм. Карай його або кохай — твоя воля. Просто вбий цього незваного гостя. Доведи свою відданість.