Рик Риордан – Дім Аїда (страница 63)

Він перестрибнув через струмок. Замість м’якої землі Лео відчув під ногами щось дуже тверде.

ДЗЕНЬ.

Метал.

Схвильований, Лео почав вигрібати сухе листя, поки не побачив блиск бронзи.

— О, так! — хихикаючи, наче божевільний, він заходився викопувати металевий брухт.

Звідки він тут? Гефест постійно викидав з майстерні зламані деталі та засмічував ними землю. Але яка ймовірність того, що бодай щось потрапило б на Огігію?

Лео знайшов жменю дротів, кілька вигнутих шестерень, поршень, що досі міг працювати, та кілька карбованих пластин з небесної бронзи (найменша була розміром з підставку під пивний бокал, найбільша — розміром з воєнний щит).

Небагато, якщо порівнювати з Дев’ятим Бункером або навіть з приладдям на «Арго II». Проте краще за пісок і каміння.

Лео підвів очі до сонячного світла, що мерехтіло поміж кедрових гілок.

— Тату? Якщо це ти надіслав — дякую. Якщо ні... що ж, усе одно дякую.

Він зібрав свої скарби й поніс їх назад до біваку.

Після цього дні минали швидше та зі значно більшим шумом.

Спочатку Лео збудував собі горно. Кожну цеглину він випалив з бруду власними палаючими руками. Він знайшов великий валун, з якого можна було зробити основу ковадла, а потім один за одним діставав з пояса цвяхи, поки їх не стало достатньо, аби виплавити з них пластину для кування.

Коли із цим було завершено, Лео взявся за перероблення брухту з небесної бронзи. Щодня його молот дзвенів об бронзу, поки не розвалювалось кам’яне горно, або не згинались щипці, або не закінчувалися дрова.

Щовечора він без сил падав на землю, весь укритий потом і сажею, але почувався при цьому чудово. Принаймні Лео працював, намагався розв’язати свою проблему.

Уперше Каліпсо відвідала його для того, аби поскаржитися на шум.

— Дим і вогонь! — промовила вона. — Цілими днями металевий брязкіт! Ти відлякуєш птахів!

— О, ні, тільки не птахи! — буркнув Лео.

— Чого ти намагаєшся домогтися?

Він зиркнув на неї та ледве не прибив собі палець молотом. Лео так довго витріщався на метал і вогонь, що встиг забути, наскільки Каліпсо вродлива і наскільки ця її врода його дратувала. Стоїть собі там. Сонячне світло у волоссі, біла спідниця колихається навколо ніг, кошик з виноградом та свіжоспеченим хлібом попідруч.

Лео насилу ігнорував буркіт живота.

— Я намагаюсь забратися з острова, — промовив він. — Ти ж цього хочеш, так?

Каліпсо гнівно нахмурилась і поставила кошик біля його скатаної в рулон постелі.

— Ти не їв уже два дні. Зроби перерву та поїж.

— Два дні? — Лео навіть не помітив. Це здивувало його, оскільки він любив попоїсти. Та ще більше його здивувало те, що це помітила Каліпсо.

— Дякую, — буркнув він. — Я... е... намагатимуся кувати тихіше.

— Гм! — його слова, вочевидь, не справили на неї враження.

Але після цього вона не скаржилась на шум чи дим.

У наступний її візит Лео накладав останні штрихи на свій перший витвір. Він не бачив Каліпсо, аж поки не почув голос позаду:

— Я принесла тобі...

Лео підскочив на місці та впустив дроти.

— Бронзові воли, дівчино! Не підкрадайся так до мене!

Сьогодні вона була в червоному — улюблений колір Лео. До чого йому було цілковито байдуже. Їй дуже пасував червоний. І до цього йому теж було байдуже.

— Я не підкрадалась, — промовила вона. — Я несла тобі це.

Вона показала на одяг, акуратно складений та перекинутий через руку: нова пара джинсів, біла футболка, армійська куртка... Хвилиночку, це був його одяг, от тільки це було неможливо. Його армійська куртка згоріла кілька місяців тому. Її навіть не було на ньому, коли він приземлився в Огігії. Проте одяг, що тримала Каліпсо, мав точнісінько такий саме вигляд, як той, що був на Лео, коли він прибув у Табір Напівкровок. Тільки цей був трохи більший, перешитий під його теперішній розмір.

— Як? — поцікавився він.

Каліпсо поклала одяг біля його ніг і відійшла, так наче він був небезпечним звіром.

— Бач, я трохи знаюсь на чарах. Ти постійно спалюєш той одяг, що я тобі даю, тож я вирішила зшити щось менш займисте.

— Вони не горять? — він підняв джинси, але ті здавались абсолютно звичайними.

— Цілковито вогнестійкі, — запевнила Каліпсо. — Не забруднюються і збільшаться, якщо ти коли-небудь станеш менш худорлявим.

— Дякую! — Лео хотів, щоб це прозвучало уїдливо, але був щиро враженим. Він багато що міг змайструвати, але вогнестійкий одяг, що сам себе пере, був поза його здібностями. — То... ти зшила точні копії мого улюбленого одягу. Ти загуглила мене чи що?

Вона нахмурилась.

— Я не знаю такого слова.

— Знайшла мене в довіднику, — промовив він. — Таке враження, що ти зацікавилася мною.

Вона зморщила носа.

— Я зацікавлена в тому, аби не шити тобі новий одяг що кілька днів. І в тому, щоб від тебе так не смерділо. І в тому, щоб ти не вештався моїм островом у зотлілому ганчір’ї.

— О, так! — Лео ошкірився. — Я запав тобі в душу.

Вона зашарілася ще дужче.

— Ти найнестерпніша людина з-поміж усіх, кого я зустрічала! Я просто повертала борг. Ти полагодив мій фонтан.

— Це? — Лео розсміявся. Проблема видалася настільки простою, що він майже про неї забув. Одного з бронзових сатирів похилило вбік. Через це порушився тиск у трубі, а сам сатир почав докучливо дзижчати, хитатись вгору-вниз та розплескувати воду навколо фонтана. Лео дістав інструменти та полагодив усе хвилини за дві. — Пусте. Не люблю, коли щось працює не так, як треба.

— А фіранки над входом до печери?

— Жердина косо стояла.

— А садове знаряддя?

— Слухай, я просто загострив ножиці. Підрізати лози тупим лезом небезпечно. А секатори треба промаслювати, а...

— О, так, — промовила Каліпсо, досить непогано імітуючи його голос. — Я запала тобі в душу.

Уперше в житті Лео не знав, що відповісти. Очі Каліпсо блищали. Він знав, що вона кепкує з нього, але невідомо чому не відчував образи.

Вона вказала на верстак.

— Що ти майструєш?

— О! — він подивився на бронзове дзеркало, яке нещодавно приєднав до Архімедової сфери. Власне віддзеркалення в гладкій поверхні екрану його здивувало. Волосся стало довшим та кучерявішим. Обличчя схудло та загострилося, можливо тому, що він довго нічого не їв. Очі були темними та трохи дикими, особливо, коли він усміхався. Він походив на Тарзана — екстра-маленького Тарзана. Не дивно, що Каліпсо від нього відсахнулася.

— Ну, це пристрій для спостереження. Ми знайшли один такий у Римі, у майстерні Архімеда. Якщо я змушу його працювати, то, можливо, з’ясую, що зараз із моїми друзями.

Каліпсо похитала головою.

— Це неможливо. Цей острів прихований, відрізаний від світу могутніми чарами. Тут навіть час спливає інакше.

— Ну, але ж у тебе є якийсь зв’язок із зовнішнім світом. Як ти дізналась, що я носив армійську куртку?

Вона покрутила прядку волосся, ніби запитання її бентежило.

— Побачити минуле — легкі чари. Побачити теперішнє чи майбутнє — ні.