Рик Риордан – Дім Аїда (страница 62)

— Так, дрібний ти... — вона стрималась. — Мене ув’язнили тут, аби я не наражала олімпійців на неприємності. Приблизно рік тому, після другої Війни Титанів, боги присягнулись пробачити ворогів та дати їм амністію. Персі начебто змусив їх пообіцяти....

— Персі. Персі Джексон?

Дівчина міцно заплющила очі. Її щокою покотилась сльоза.

«О», — подумав Лео.

— Персі був тут, — промовив він.

Вона занурила пальці в ґрунт.

— Я... я гадала, що мене відпустять. Наважилась сподіватись... але я досі тут.

Тепер Лео пригадав. Історія мала бути таємницею, але, авжеж, розійшлась табором, як полум’я лісом. Персі розповів Аннабет. За кілька місяців після зникнення Персі Аннабет розповіла Пайпер. Пайпер розповіла Джейсону...

Згідно з історією, Персі потрапив на цей острів. Він зустрів богиню, яка сильно закохалась у нього і хотіла утримати його на острові, але зрештою відпустила.

— Ти — та жіночка, — промовив Лео, — яку назвали на честь карибської музики.

Її очі смертоносно блиснули.

— Карибська музика.

— Еге. Реггі? — Лео похитав головою. — Меренге? Стривай, я згадав. — Він клацнув пальцями. — Каліпсо! Але Персі казав, що ти крута. Що ти сама привітність і безкорисливість, а не, ну...

Вона вскочила на ноги.

— Що «ну»?

— Ну, нічого.

— А ти був би привітним, — випалила вона, — якби боги забули про свою обіцянку відпустити тебе? Був би привітним, якби вони заради жарту прислали тобі іншого героя, але який на вигляд був би, як... як ти?

— Це каверзне запитання?

— Di Immortales[20]! — вона повернулась і покрокувала до печери.

— Агов! — Лео побіг за нею.

Коли він опинився всередині, у нього відібрало мову. Стіни були з різнокольорових брил гірського кришталю. Білі фіранки розділяли печеру на різні кімнати. Усюди лежали пухкі подушки, плетені килимки та тарілки зі свіжими фруктами. Він помітив арфу в одному куті, ткацький верстат в іншому і великий казанок, де булькало тушковане м’ясо, наповнюючи печеру солодким ароматом.

Та понад усе вражало те, що хатня робота виконувалася сама собою. Рушники ширяли в повітрі, складались та збирались в охайні стоси. Ложки самі собою мились у мідній раковині. Картина нагадала Лео про невидимих духів, які подавали йому обід у Таборі Юпітера.

Каліпсо стояла біля раковини та змивала з рук бруд.

Вона люто зиркнула на Лео, але не прогнала геть. У неї, здавалось, уже забракло сил, щоб злитись.

Лео прокашлявся. Якщо він розраховував бодай на якусь її допомогу, то мав бути чемним.

— То... я зрозумів, чому ти зла. Ти, певно, ненавидиш напівбогів. Гадаю, тобі нелегко довелось, коли Персі тебе зали...

— Він був тільки останнім, — загарчала вона. — Перед ним був цей пірат Дрейк. А перед ним — Одіссей. Усі вони були однаковими! Боги присилали мені найвеличніших героїв, тих, у кого я не могла не...

— Закохатись, — здогадався Лео. — А потім вони тебе залишали.

Її підборіддя затремтіло.

— Це моє прокляття. Я сподівалась, що колись звільнюся від нього, але от, подивіться на мене, досі стирчу В Огігії після трьох тисяч років.

— Три тисячі, — у Лео заціпило рота. — Ну, ти маєш непоганий вигляд, як на тритисячорічну.

— А тепер... найгірша образа з-поміж усіх. Боги вирішили посміятись з мене і прислали тебе.

У животі Лео закипіла злість.

Еге, типова ситуація. Якби тут був Джейсон, Каліпсо повзала б перед ним навколішки. Благала б, аби залишився, але той шляхетно повернувся би до своїх обов’язків та залишив Каліпсо з розбитим серцем. Той чарівний пліт, безсумнівно, прибув би по нього.

А Лео? Докучливий гість, якого не можна позбутися. Вона ніколи в нього не закохається, тому що він їй не рівня. Не те щоб його це турбувало. Вона, однаково, не до його смаку. Занадто дратівлива, і приваблива, і... ну, байдуже.

— Гаразд, — промовив він. — Я залишу тебе на самоті. Сам щось збудую та заберусь із цього тупого острова без твоєї допомоги.

Вона сумно похитала головою.

— Не розумієш, так? Боги сміються з нас обох. Якщо пліт не з’явився, це означає, що Огігія відрізана від світу. Ти застряг тут так само, як і я. Ти ніколи не залишиш цей острів.

LI Лео

Перші кілька днів були найгіршими.

Лео ночував просто неба на ліжку із фіранок.

Попри те, що було літо, уночі на пляжі ставало холодно, тож він складав багаття з уламків обіднього стола Каліпсо. Це дещо поліпшувало йому настрій.

Днями він блукав околицями острова, але не знайшов нічого цікавого — хіба що вам подобаються пляжі та безкрайнє море всюди, куди гляне око. Намагався надіслати Іридо-повідомлення через веселку, що з’являлась у бризках морської води, але марно. У нього не було жодної драхми, щоб запропонувати богині. Горіхи та болти Іриду, вочевидь, не цікавили.

Лео навіть нічого не снилося, що було незвичним для нього — та і для будь-якого іншого напівбога, — тож він гадки не мав, що коїться у зовнішньому світі. Чи позбулися його друзі Хіони? Шукають його чи пливуть до Епіру, щоб закінчити завдання?

Він навіть не знав, на що сподіватись.

Сон, побачений на «Арго II», нарешті став йому зрозумілим — та частина, коли лиха чаклунка поставила його перед вибором: стрибати зі скелі в хмари або спускатися в темний тунель, де шепотіли примарні голоси. Тунель символізував Дім Аїда, який Лео тепер ніколи не побачить. Він обрав урвище — падіння на цей дурнуватий острів. Але вві сні у нього був вибір. У житті — жодного. Хіона просто висмикнула його з корабля та жбурнула на орбіту. Дуже справедливо.

Та найгіршим було те, що, сидячи тут, Лео втрачав плин часу. Одного ранку хлопець прокинувся і не зміг пригадати, провів він в Огігії три чи чотири ночі.

Каліпсо не дуже йому із цим допомогла. Лео підійшов до неї в садку, але вона тільки похитала головою.

— З часом тут складно.

Чудово. Отже, у справжньому світі вже могло минути ціле століття, а війна з Геєю — уже скінчитись. Або, можливо, він пробув в Огігії п’ять хвилин. На цьому острові його життя могло минути за той час, поки друзі снідали на «Арго II».

Хай там що, а треба було звідси забиратись.

Каліпсо по-своєму виявляла жалість до нього. Вона відряджала своїх невидимих слуг, щоб ті залишали миски з тушкованим м’ясом та кубки з яблучним сидром біля саду. Навіть дала йому новий одяг — декілька простих штанів та сорочок з непофарбованої вовни, які, напевно, зшила на своєму ткацькому верстаті. Вони так добре йому пасували, що Лео замислився: як вона визначила його розмір. Можливо, просто скористалась стандартною викрійкою «для ХУДОРЛЯВОГО ХЛОПЦЯ».

Хай там як, Лео зрадів новому гардеробу, оскільки старий тхнув та був весь обгорілий. Зазвичай, Лео вдавалося не псувати свій одяг під час займання, але це потребувало зусиль. Іноді в таборі, захопившись роботою біля розпеченого горна, він ніяковіючи опускав очі й усвідомлював, що згорів весь його одяг, за винятком чарівного пояса та повитої димом спідньої білизни.

Незважаючи на подарунки, Каліпсо, вочевидь, не хотіла бачити Лео. Одного разу він зазирнув у печеру. Вона розсердилася так, що почала волати й жбурляти у його голову горщики.

Еге ж, і сліпому видно, вона — в «Команді Лео».

Зрештою Лео влаштував собі більш-менш постійний бівак неподалік від стежки, де дорога зустрічалася з пагорбами. Достатньо близько, щоб забирати їжу, але достатньо далеко, щоб не змушувати Каліпсо дивитися на нього та в гніві кидатись горщиками.

Він змайстрував собі піддашшя з палок та брезенту. Вирив яму для багаття. Навіть змайстрував лаву та верстак з колод і сухих кедрових гілок, що прибило до берега. Багато годин витратив на те, аби почистити Архімедову сферу та полагодити її електросхеми. Зробив собі компас, але стрілка оберталася як навіжена, попри всі намагання хлопця. Лео припускав, що від супутникового навігатора буде не більше користі. Цей острів таким і задумали: неможливо знайти, неможливо залишити.

Лео пригадав про старовинну бронзову астролябію, знайдену в Болоньї, — ту, яку, зі слів карликів, виготовив Одіссей. Передчуття підказувало хлопцю, що Одіссей думав про цей острів, коли майстрував її, але, на жаль, Лео залишив її на кораблі, у столі Буфорді. До того ж, карлики запевняли, що астролябія не працює. Щось про відсутній кристал...

Він тинявся пляжем, гадаючи, чому Хіона відрядила його сюди — якщо припустити, що це приземлення не випадкове. Хіба не легше було просто його вбити? Може, Хіона хотіла навіки його ув’язнити. Можливо, знала, що боги зараз занадто ослаблені, аби приділяти увагу Огігії, а острівні чари тепер не діють. Можливо, саме тому Каліпсо досі стирчала тут, а чарівний пліт не з’являвся по Лео.

Або, можливо, чари цього місця, навпаки, чудово працювали. Боги карали Каліпсо тим, що посилали їй м’язистих сміливців, які залишали її, щойно вона в них закохувалась. Раптом проблема саме в цьому? Каліпсо нізащо не закохається в Лео. Вона бажає, щоб він її залишив. Отже, вони застрягли в замкненому колі. Якщо таким і був задум Хіони... Браво. Першокласна каверза.

А потім, одного ранку, Лео дещо з’ясував — і стан речей навіть ускладнився.

* * *

Лео блукав пагорбом, тримаючись вузенького струмочка, що звивався поміж великими кедрами. Йому подобалось тут — єдине місце в Огігії, де не було видно моря. Лео міг вдавати,. що не застряг на острові. У тіні дерев Лео почувався так, наче повернувся до Табору Напівкровок і прямував крізь ліс до Дев’ятого Бункера.