Рик Риордан – Дім Аїда (страница 61)
Лео оглянув море. Те саме, що й під час падіння — ані суші, ані кораблів аж до самого обрію. Він повернувся до острова і побачив усипані деревами зелені пагорби. Вузенька стежка звивалась крізь кедровий гай. «Цікаво, куди вона веде, — подумав Лео. — Мабуть, у таємне лігво цієї божевільної, де вона смажить своїх ворогів, щоб потім з’їсти за обіднім столом на пляжі».
Він так поринув у думки, що не помітив, як дівчина зупинилась, і наскочив на неї.
— Ей! — вона повернулась і вчепилась за його плечі, щоб не впасти в морську піну. У неї були сильні руки, як у когось, хто заробляє на життя важкою працею. Такі саме руки мали дівчата з будиночка Гефеста, але вона не скидалася на Гефестову дитину.
Дівчина відштовхнула його.
— Гаразд. Це місце підійде. Тепер скажи, що хочеш залишити острів.
— Що? — мозок Лео досі дещо гальмував після аварійної посадки. Він не певен був, що добре її розчув.
— Ти хочеш
— Ну... так. Мої друзі в біді. Мені треба повернутись на корабель і...
— Добре, — перервала вона. — Просто скажи: «Я хочу залишити Огігію».
— Е, гаразд. — Лео не розумів чому, але тон дівчини дещо засмучував... що було безглуздям, оскільки йому байдуже до її думок. — Я хочу залишити... як ти там сказала.
— О-гі-гі-ю! — повільно вимовила дівчина, наче Лео було п’ять років.
— Я хочу залишити О-гі-гі-ю, — промовив він.
Вона видихнула, вочевидь з полегшенням.
— Добре. За мить з’явиться чарівний пліт. Він доправить тебе, куди забажаєш.
— Хто ти така?
Вона, здавалось, хотіла відповісти, але потім передумала.
— Несуттєво. Тобі не довго тут залишилось. Певна річ, що ти помилка.
«Суворо», — подумав Лео.
Він і сам постійно почувався помилкою — серед напівбогів, у цьому поході та й у житті загалом. Бракувало ще, щоб якась божевільна богиня про це йому нагадувала.
Він пригадав грецьку легенду про дівчину на острові... Чи хтось із друзів про неї згадував? Яка різниця? Головне — що вона не збиралась його тут утримувати.
— Зараз... — дівчина вдивлялась у воду.
Чарівний пліт не з’являвся.
— Може, застряг у заторах, — промовив Лео.
— Так не повинно бути. — Вона вп’ялась очима в небо. — Це зовсім неправильно!
— Отже... план «Б»? — поцікавився Лео. — У тебе є телефон або...
— Гр-р! — Дівчина розвернулась і кинулась у глиб острова. Коли вона дісталась стежки, то пірнула в гай та зникла.
— Авжеж, — промовив Лео. — Або ти можеш просто втекти.
Він дістав з пояса мотузку та крюк і закріпив Архімедову сферу на талії.
Знову подивився на море — чарівного плота досі не було видно.
Можна було б залишитись тут та почекати, але він хотів їсти, пити й спати. Падіння не на жарт завдало йому шкоди.
Іти за божевільною йому не кортіло, нехай би як приємно від неї не пахло.
З іншого боку, більше йти було нікуди. У дівчини був обідній стіл, а, отже, і їжа. А ще вона дуже дратувалась від його присутності.
— Дратувати її — це добре, — вирішив Лео.
І він пішов за нею до пагорбів.
L Лео
— Святий Гефесте, — промовив Лео.
Стежка привела його до найгарнішого саду у світі. Не те щоб Лео був поціновувачем, але —
Ліворуч розташовувалися фруктові дерева та виноградник — персики із золотаво-червоними плодами, що чарівно пахнули під теплим сонцем; дбайливо підрізані лози, що гнулись під вагою ґрон; альтанки з квітучим жасмином та безліч інших рослин, назв яких Лео не знав.
Праворуч тягнулись промінцями охайні грядки з овочами та зеленню. Вони ніби виходили з великого блискучого фонтана, прикрашеного бронзовими сатирами, що вивергали воду з ротів.
За садом, де стежка обривалась, здіймався трав’янистий пагорб з печерою в схилі. Порівняно з Дев’ятим Бункером вхід був крихітним, але по-своєму вражав. Обабіч блищали висічені з гірського кришталю грецькі колони. Угорі була прилаштована бронзова жердина, що тримала білі шовкові штори.
Ніс Лео шаленів від приємних запахів: кедр, яловець, жасмин, персики і свіжа зелень. Понад усе приваблював аромат з печери — там, здавалось, тушкували м’ясо.
Він покрокував до печери. Ну а що, хіба перед таким утримаєшся? Та помітивши дівчину, Лео зупинився. Вона стояла навколішки біля однієї з овочевих грядок, спиною до нього, і, щось бурмочучи собі під ніс, несамовито копала лопаткою.
Лео наблизився до неї збоку — так, щоб вона його бачила. Він не хотів лякати дівчину, поки вона озброєна гострим садовим знаряддям.
Вона безупинно лаялась давньогрецькою та била лопаткою землю. Плями бруду вкривали її руки, обличчя та білу сукню, але їй, здавалось, було байдуже.
Лео це сподобалось. З брудом вона мала кращий вигляд — менш нагадувала королеву краси, і більше — просту дівчину, яка мешкає по-сусідству.
— Гадаю, ти достатньо покарала цю землю, — припустив він.
Вона впилась у нього своїми червоними мокрими очима.
— Просто облиш мене.
— Ти плачеш, — промовив Лео. Це було до безглуздя очевидним, але, побачивши її в такому стані, він засмутився. Важко довго злитись на того, хто плаче.
— Не твоя справа, — буркнула вона. — Це великий острів. Просто... знайди собі власне місце. Дай мені спокій! — вона мляво махнула на південь. — Іди туди, наприклад.
— Отже, чарівного плота не буде, — промовив Лео. — Іншого способу залишити острів немає?
— Вочевидь, ні!
— Що мені тоді робити? Сидіти в піщаних дюнах, поки не помру?
— Це було б непогано... — вона кинула лопатку додолу і лайнулась до неба. — От тільки, як я розумію, він
Не може тут померти?
— Стривай! — голова Лео йшла обертом. Перекладати слова дівчини було важкувато — ніби до нього заговорили іспанською носії мови. Начебто, усе зрозуміло, але водночас — дуже незвично, здавалося, що то зовсім інша мова.
— Мені потрібно трохи більше інформації, — промовив він. — Ти не хочеш, щоб я тут маячив. Я теж не хочу тут залишатись. Але я не збираюсь тихо помирати в куточку. Я мушу забратись із цього острова. Має бути якийсь спосіб. Будь-яку проблему можна розв’язати.
Дівчина гірко розсміялась.
— Ти не дуже довго прожив, якщо досі в це віриш.
Від того, як вона це промовила, у Лео побігли мурашки спиною. На вигляд вона була його однолітка, але ж скільки років їй виповнилося насправді?
— Ти казала щось про прокляття, — згадав він.
Вона зігнула пальці, так наче практикувала якусь техніку задушення.
— Так. Я не можу залишити Огігію. Мій батько Атлас бився проти богів, а я його підтримала.
— Атлас, — промовив Лео. — Який титан?
Дівчина пустила очі під лоба.