Рик Риордан – Дім Аїда (страница 6)

Аннабет відчайдушно намагалась придумати, як їм урятуватись. Вона була гідною дочкою Афіни, довівши це в підземних римських тунелях. Вона витримала всі випробовування, що повстали перед нею, завдяки одному тільки розуму. Але зараз на думку не спадало нічого, що могло б повернути їх нагору чи, принаймні, вповільнити падіння.

Жодний з них не мав сили літати — на відміну від Джейсона, який керував вітрами, або Френка, який перетворювався на крилатих тварин. Якщо вони долетять до землі на граничній швидкості... що ж, Аннабет була достатньо обізнаною у фізиці, аби збагнути, що і зупинка буде граничною... для їхніх життів.

Вона всерйоз розглядала можливість зробити парашут із футболок (настільки все було безнадійно), як раптом навколо стало якось інакше. Темрява набула сіро-червоного відтінку. Притиснувшись до Персі, Аннабет збагнула, що може бачити його волосся. Свист у вухах почав більше нагадувати рев, а повітря нестерпно пекло та тхнуло тухлими яйцями.

Раптом тунель, крізь який вони летіли, розширився у гігантську печеру. Аннабет побачила дно — десь за милю під ними — і на якусь мить втратила розум. Цілий Мангеттен міг поміститись у цю печеру, а вона навіть не бачила її меж. У повітрі висіли червоні хмари, наче з випаруваної крові, а знизу, наскільки бачили очі, розкинулися чорні кам’янисті рівнини, усипані зубчастими горами та полум’яними розколинами. Ліворуч від Аннабет земля обривалась скелями, що, наче велетенські сходи, вели в ще глибші надра безодні.

Через сморід сірки було важко зосередитись, але Аннабет сфокусувала очі на землі просто під ними і побачила смужку блискучої чорної рідини — ріка.

— Персі! — загорланила вона йому в вухо. — Вода!

І почала несамовито жестикулювати. У слабкому червоному світлі важко було зрозуміти його вираз обличчя. Він здавався розгубленим і наляканим, але кивнув, мовляв зрозумів.

Персі мав владу над водою — якщо це дійсно була вода під ними. Він міг пом’якшити удар від падіння. Звісно, Аннабет чула жахливі байки про річки Підземного царства: вони забирали спогади, спопеляли тіло та душу. Але вона вирішила не думати про це. Іншого вибору у них не було.

Вони падали просто в ріку. В останню мить Аннабет почула бойовий клич Персі. Поверхня води здійнялась потужним гейзером і цілком поглинула їх.

VI Аннабет

Зіткнення не вбило її, але це майже вдалось холоду.

Крижана вода, наче виштовхнула з легень усе повітря. Руки задубіли й випустили Персі з обіймів. Аннабет тонула. Химерні стогони заглушали всі звуки — мільйони розпачливих голосів лунали у вухах, наче замість води в ріці текла квінтесенція смутку. Голоси були гіршими за холод. Вони тиснули на неї, позбавляючи змоги вийти з оціпеніння.

«Який сенс боротись? — запитували вони. — Ти все одно мертва. Ти ніколи не залишиш це місце».

Вона могла опуститись на дно й потонути, дозволити ріці віднести своє тіло бозна-куди. Так було б легше. Просто заплющити очі...

Персі схопив її за руку й повернув до дійсності. Вона не бачила його в каламутній воді, але раптом перехотіла вмирати. Разом вони відштовхнулися ногами вгору й вирвались на поверхню.

Аннабет почала хапати ротом повітря, вдячна за те, що воно є, хоч і яке уїдливе. Вода навколо завирувала. Дівчина зрозуміла, що Персі утворює коловорот, аби підтримувати їх на поверхні.

Розгледіти щось навколо було неможливо, проте вони впали у ріку, а ріки мають береги.

— Земля, — прохрипіла Аннабет. — Убік.

Персі здавався до смерті втомленим. Зазвичай, вода живила його енергією, але ця забирала останні краплі його сили. Водяний вир слабшав. Аннабет однією рукою притиснула Персі до себе і поплила поперек течії. Ріка щосили намагалась їй перешкодити — тисячі плакучих голосів шепотіли їй у вуха, затуманюючи мозок: «Життя — це розпач. Усе безцільне, і на всіх чекає однаковий кінець».

— Безцільне, — пробурмотів Персі.

Його зуби заклацали від холоду. Він припинив пливти й почав тонути.

— Персі! — скрикнула Аннабет. — Ріка туманить твій розум. Це Кокіт — ріка скорботи. Ця вода — чисте горе!

— Горе, — погодився він.

— Бийся!

Вона відчайдушно відштовхувалась ногами й борсалася руками, намагаючись утримати їх обох на плаву. Черговий геніальний жарт на потіху Геї: «Аннабет помирає під час марних зусиль урятувати від утоплення свого хлопця, сина Посейдона».

«Навіть не мрій про це, стара відьмо!» — сказала собі Аннабет.

Вона ще міцніше притиснула до себе Персі й поцілувала його.

— Розкажи мені про Новий Рим, — попросила вона. — Які плани ти мав для нас?

— Новий Рим... для нас...

— Так, Риб’ячі Мізки! Ти сказав, що там у нас може бути майбутнє! Розкажи мені!

Аннабет ніколи не хотіла залишати Табір Напівкровок. Іншого дому вона не знала. Але кілька днів тому, на «Арго II», Персі розповів їй, що уявляв їхнє майбутнє життя серед римських напівбогів — у Новому Римі, де ветерани легіону могли спокійно забути про зброю, піти до коледжу, одружитися і навіть стати батьками.

— Архітектура, — пробурмотів Персі. Туман у його очах почав відступати. — Я вирішив, що тобі сподобаються будинки, парки. Там є одна вулиця з такими гарними фонтанами.

Аннабет уже успішніше боролась із течією. Кінцівки досі були наче мішки з мокрим піском, але тепер Персі почав допомагати їй. Вона вже бачила темну лінію берегу. Їм залишалось зовсім трохи.

— Коледж, — задихаючись, вимовила вона. — Ми можемо піти туди разом?

— Т-так, — погодився хлопець дедалі впевненіше.

— Що ти вивчатимеш, Персі?

— Хтозна...

— Щось про море? Океанографію?

— Серфінг? — запропонував він.

Аннабет розсміялась, від чого по воді пройшла хвиля. Стогони стихнули до рівня фонового шуму. Дівчина замислилася: чи лунав коли-небудь у Тартарі сміх — простий щирий прояв радості? Вона сумнівалась.

Зібравши останні сили, Аннабет дісталась берега. Ноги занурились у піщане дно. Тремтячи та хапаючи ротом повітря, вони з Персі видерлися з води та впали на темний пісок.

Аннабет хотілось згорнутися в клубок біля Персі й заснути: заплющити очі, сподіваючись, що все це — просто поганий сон, і прокинутись знову на «Арго II», разом із друзями і в безпеці (ну... наскільки це можливо для напівбога).

Але, ні. Вони справді були в Тартарі. Біля ніг ревів Кокіт, потік журби в рідкому вигляді. Сірчане повітря саднило легені й кололо шкіру. Коли Аннабет подивилась на свої руки, то побачила, що вони вже вкрилися червоними плямами. Вона спробувала підвестись і скрикнула від болю.

Берег був не піщаним. Вони сиділи на полі чорних осколків скла, які тепер врізались у долоні Аннабет.

Отже, повітря — кислота. Вода — страждання. Земля — розбите скло. Усе тут призначалось для того, аби ранити та вбивати. Аннабет перевела подих і замислилася, чи мали рацію голоси в Кокіті. Можливо, боротись не було сенсу, і вони однаково не витримають понад годину.

Поряд із нею закашлявся Персі.

— Це місце тхне, як мій колишній вітчим.

Аннабет слабко всміхнулася. Вона ніколи не зустрічала Смердюка Гейба, але достатньо про нього чула, і була вдячна, що Персі намагається її підбадьорити.

Якби вона впала у Тартар сама, то була б приречена. Після всіх випробувань підземного Рима це було б уже занадто. Вона згорнулась би у клубок і плакала, поки не перетворилась би на нового привида, який розчинився в Кокіті.

Але вона не сама. У неї є Персі. І це означає, що здаватися не можна.

Аннабет змусила себе проаналізувати їхнє становище. Її нога досі була огорнута в саморобну шину з дошки та бульбашкової обгортки і досі заплутана у павутинні. Та коли вона нею поворухнула, то не відчула болю. Амброзія, з’їдена у підземних римських тунелях, нарешті зцілила кістки.

Рюкзак Аннабет зник — загубився під час падіння або його віднесло рікою. Прикро було втрачати Дедалів ноутбук з усіма його фантастичними програмами та базами даних, але у неї були й гірші проблеми. Зник її кинджал з небесної бронзи — зброя, яку Аннабет носила аж від семи років.

Усвідомлення втрати ледь не зламало її, але вона відігнала тугу. Ще матиме час горювати. Що в них ще є?

Ані їжі, ані води... власне, жодних припасів.

Чудово. Дуже втішний початок.

Аннабет глянула на Персі. Вигляд у нього був кепський. Темне волосся прилипло до чола, футболка вся розірвана. Пальці — роздерті до м’яса від того, що він тримався за той виступ, перш ніж вони впали. Та найбільше непокоїли його тремтіння та посинілі губи.

— Нам треба рухатися, інакше помремо від переохолодження, — промовила Аннабет. — Можеш підвестись?

Він кивнув. Обидва насилу звелися на ноги.

Аннабет охопила його рукою за талію, хоч і не певна була, хто кого підтримує, і подивилась навкруги. Угорі не було видно жодних ознак тунелю, з якого вони прилетіли. Аннабет не бачила навіть стелі печери — тільки криваво-червоні хмари, що ширяли в імлистому сірому повітрі (усе одно що намагатися роздивитися дно в суміші томатного супу й цементу).

Чорний скляний пляж тягнувся від берега приблизно на п’ятдесят ярдів, а потім обривався на краю скелі. Зі свого місця Аннабет не бачила, що внизу, але на кам’яній поверхні тріпотіли червоні вогні, наче відблиски величезного багаття.

У голові сплинув непевний спогад — щось про Тартар і вогонь. Але вона не встигла нормально про це подумати, бо Персі різко видихнув.

— Поглянь, — він вказав кудись нижче за течією.