Рик Риордан – Дім Аїда (страница 5)

— Клітій, — Хейзел уперше чула це ім’я, але промовивши його, відчула як німіють її кінцівки. Вона глянула на північну браму — на масивну темну постать, яка нависла над Персі та Аннабет. — Загроза в Домі Аїда — це він?

— О, він чекає на тебе там! Але спочатку ти повинна перемогти відьму. Якщо не впораєшся...

Геката клацнула пальцями — і всі брами потемніли. Туман розійшовся. Зображення зникли.

— Перед усіма нами постає вибір, — промовила богиня. — Коли Кронос повернувся, я припустилася помилки. Я підтримала його. Мені набридло, що так звані головні боги мною нехтують. Незважаючи на роки вірної служби, вони не довіряли мені, відмовили у місці в тронній залі...

Тхір Ґейл розлючено запищала.

— Це більше неважливо. — Богиня зітхнула. — Я знову помирилася з Олімпом. Навіть тепер, коли вони причаїлись — розриваються між грецькою та римською особистостями, — я їм допоможу. Грецька чи римська, я завжди була Гекатою. Я підтримаю тебе у битві з велетнями, якщо доведеш, що гідна. Тож обирай, Хейзел Левек: довіришся мені... чи проігноруєш подібно до олімпійських богів?

У вухах Хейзел заревіла кров. Довіритись темній богині, чиє заклинання зруйнувало життя її матері? Вибачайте, але ні. Гекатині собака та смердючий тхір подобались Хейзел не більше.

Але так само вона розуміла, що не може допустити смерті Персі та Аннабет.

— Я вирушу на північ. Ми пройдемо крізь ваш прихований перевал.

Геката кивнула. На її обличчі промайнуло задоволення.

— Мудрий вибір, але шлях буде нелегким. Вас зустрінуть сонми чудовиськ. Навіть деякі з моїх власних слуг переметнулись на Геїн бік і сподіваються знищити ваш смертний світ.

Богиня дістала смолоскипи зі стояків.

— Готуйся, дочко Плутона! Якщо здолаєш відьму, ми зустрінемось знову.

— Здолаю, — пообіцяла Хейзел. — І... Гекато, я не обираю один з ваших шляхів. Я прокладу власний.

Богиня здійняла брови. Тхориня завилась, а собака загарчала.

— Ми знайдемо спосіб перемогти Гею, — продовжила Хейзел. — Ми врятуємо друзів із Тартару, збережемо команду та корабель і завадимо війні між таборами. Ми зробимо все це.

Ураган заревів. Чорні стінки вихороподібної хмари закрутились швидше.

— Цікаво, — промовила Геката, наче Хейзел була неочікуваним результатом наукового досліду. — На такі чари буде варто подивитись.

Світ накрило стіною мороку. Коли до Хейзел повернувся зір, буря, богиня та її посіпаки зникли. Дівчина стояла на схилі пагорба під ранковими променями сонця, а навколо були тільки руїни й Аріон, який ходжав поряд інохіддю та нетерпляче іржав.

— Згодна, — відповіла коню Хейзел. — Забираймося звідси!

* * *

— Що там було? — поцікавився Лео, коли Хейзел піднялась на борт.

Її руки досі тремтіли після розмови з богинею. Вона поглянула за борт і побачила смугу пилу, залишену Арі-оном на італійських пагорбах. Хейзел сподівалась, що друг залишиться, але не винуватила його в тому, що він прагне якомога швидше залишити це місце.

Земля внизу заблищала, коли літнє сонце доторкнулося до ранкової роси. На пагорбі непорушно стояли білі руїни — не залишилося жодних ознак стародавніх доріг, богинь або ласок, які псують повітря.

— Хейзел? — покликав Ніко.

Коліна підігнулися. Ніко з Лео спіймали її та допомогли піднятися сходами на верхню палубу. Вона ладна була провалитися крізь землю від сорому — от так падати, наче якась казкова дівиця! — але сили залишили її. Спогади про сяючі зображення на роздоріжжі лягли на її плечі страшним тягарем.

— Я зустріла Гекату, — зрештою вимовила Хейзел.

Вона пам’ятала слова Ніко: «Їхня хоробрість уже на межі». Тож промовчала про деякі подробиці та розповіла тільки про прихований північний перевал і описаний Гекатою обхідний шлях, що міг привести їх до Епіру.

Коли вона закінчила, Ніко взяв її за руку. Його очі переповнювало занепокоєння.

— Хейзел, ти зустріла Гекату на роздоріжжі. Це... це те, що більшість напівбогів не переживають. А ті, хто переживає, назавжди змінюється. Ти певна, що з тобою...

— Усе гаразд, — наполягла вона.

Але розуміла, що це не так. Вона пригадала, скільки сміливості та люті вклала у свої слова, запевняючи богиню, що знайде власний шлях і впорається з усім. Тепер ці хвастощі здавались їй до сміху безглуздими. Відвага залишила її.

— А що коли Геката нас обманює? — запитав Лео. — Цей перевал може бути пасткою.

Хейзел похитала головою.

— Якби це була пастка, гадаю, Геката доклала б зусиль, аби північний шлях здавався спокусливим. Повірте, вона не робила цього.

Лео дістав з пояса калькулятор і заклацав по кнопках.

— Це... приблизно триста додаткових миль на шляху до Венеції. Потім нам доведеться вертатися Адріатичним морем. Що ти там казала про карликових болонок?

— Карликів у Болоньї, — виправила Хейзел. — Гадаю, Болонья — це місто. Але навіщо нам шукати там карликів... гадки не маю. Якийсь скарб, що допоможе нам у поході.

— Га, — промовив Лео. — Тобто я завжди радий скарбам, але...

— Кращого вибору у нас немає. — Ніко допоміг Хейзел підвестись. — Ми повинні надолужити втрачений час і рухатись якомога швидше. Від цього залежать життя Персі та Аннабет.

— Швидше? — Лео ошкірився. — Це я можу.

Він поквапився до консолі й почав смикати важелі.

Ніко взяв Хейзел за руку і відвів її за межі чутності.

— Що ще сказала Геката? Щось про...

— Не можу, — обірвала його Хейзел.

Образи, що знову зринули в голові, тиснули на неї з дедалі більшою силою: безпорадні Персі та Аннабет біля підніжжя чорних металевих дверей, загрозлива темна постать велетня і сама Хейзел — скована путами зі світла і нездатна їм допомогти.

«Ти повинна перемогти відьму, — сказала Геката. — Тільки ти здатна її здолати. Якщо не впораєшся...»

«Кінець, — подумала Хейзел. — Усі брами зачиняться. Уся надія згасне».

Ніко попередив її. Він спілкувався з мертвими — чув, як вони перешіптувалися про його з Хейзел майбутнє. Двоє дітей Підземного царства ввійдуть у Дім Аїда. Вони зіткнуться з неймовірним супротивником. І тільки один дістанеться Брами Смерті.

Хейзел не могла подивитись братові в очі.

— Розповім потім, — борючись із тремтінням у голосі, пообіцяла вона. — Зараз нам слід відпочити, поки можна. Увечері ми перетнемо Апенніни.

V Aннабет

Дев’ять днів.

Падаючи, Аннабет подумала про Гесіода, давньогрецького поета, який припустив, що знадобиться дев’ять днів на те, аби долетіти з поверхні землі до Тартару.

Вона сподівалась, що він помилявся. Скільки вже вони з Персі летять? Кілька годин? День? Здавалось, цілу вічність. Вони тримались за руки відтоді, коли впали в розколину. За деякий час Персі пригорнув її до себе, і тепер вони в обіймах одне одного мчали крізь цілковиту темряву.

У вухах свистів вітер. Повітря ставало гарячим та вогким, наче вони занурювались у горлянку величезного дракона. Нещодавно зламана щиколотка пульсувала. Аннабет не могла напевне сказати, чи обвита вона досі павутинням.

Арахна, трикляте чудовисько! Попри ув’язнення у власній павутині, удар автівкою по голові й падіння в Тартар, павучисі таки вдалося помститись. Якимсь чином Аннабет заплуталась ногою у павутині. Ткачиха затягнула у прірву її разом із Персі.

Аннабет не хотілося вірити, що Арахна досі жива і чекає на неї десь унизу, у пітьмі. Їй зовсім не кортіло знову зустріти це чудовисько, коли вони дістануться дна. З іншого боку, якщо дно таки існувало, Аннабет і Персі розчавить під час зіткнення, тож велетенські павуки були найменшим з їхніх клопотів.

Вона міцніше стиснула Персі в обіймах і намагалася придушити схлипування. Вона завжди знала, що її життя буде не з легких. Більшість напівбогів помирали від жахливих чудовиськ. Так було заведено ще з античних часів. Трагедію вигадали греки. Вони знали, що великі герої не отримують щасливих кінців.

І все ж, це було несправедливо! Вона стільки всього витримала заради статуї Афіни. І тільки-но вона досягнула мети і возз’єдналася з Персі, тільки-но справи наче почали потроху поліпшуватися, як їх затягнуло у прірву.

Навіть у богів не настільки збочена уява, щоб придумати таку загибель.

Але Гея відрізняється від інших богів. Матір Земля старіша, лихіша і кровожерливіша. Аннабет майже чула її сміх, поки вони падали в безодню.

Аннабет доторкнулась губами до вуха Персі.

— Я кохаю тебе.

Вона не знала, чи він її чує, але якщо на них чекала смерть, вона хотіла, щоб її останні слова були такими.