Рик Риордан – Дім Аїда (страница 7)

За сотню футів від них з піску стирчала дуже знайома на вигляд ясно-блакитна італійська автівка. Вона мала вигляд точнісінько такий, як «фіат», що звалився на Арахну і відправив її в розколину.

Аннабет сподівалась, що помиляється, але скільки італійських автівок можна знайти у Тартарі? Частково їй не хотілось наближатись до автівки навіть на милю, але вона мусила з’ясувати. Стиснувши руку Персі, Аннабет почовгала до місця аварії. Одна з автомобільних шин відвалилась і плавала в невеличкому коловороті Кокіта. Вікна «фіата» розбились. Їхні осколки тепер сяяли на тлі чорного пляжу. Під погнутим капотом лежали рвані блискучі залишки величезного шовкового кокона — пастка, яку сплела собі Арахна під впливом балачок Аннабет. Кокон був порожнім, помилки бути не могло. Продовгуваті сліди у піску тягнулися вздовж ріки... наче хтось важкий, з численними ногами, поспішно сховався у темряву.

— Вона жива.

Аннабет була настільки нажахана, настільки розлючена несправедливістю всього цього, що її ледве не знудило.

— Це Тартар, — промовив Персі. — Таке собі пасовисько для чудовиськ. Тут, унизу, вони, можливо, взагалі не вмирають. — Він ніяково поглянув на Аннабет, наче збагнувши, що його слова не допомагають підтримувати командний настрій. — Або вона тяжко поранена і відповзла кудись умирати.

— Це мене влаштовує, — погодилась Аннабет.

Персі досі тремтів. Аннабет теж не ставало тепліше попри гаряче, вологе повітря. Порізи на долонях досі кровоточили, хоча, зазвичай, загоювались майже одразу. Дихати ставало дедалі важче.

— Це місце нас убиває, — промовила вона. — Якщо ми нічого не...

Тартар. Вогонь. Давній спогад прояснився. Аннабет утупила очі у стрімчак, освітлений язиками полум’я.

Думка була цілковито божевільною. Але це був їхній єдиний шанс.

— Якщо ми нічого не що? — перепитав Персі. — Маєш якийсь блискучий план, еге ж?

— План, — пробурмотіла Аннабет. — Але щодо «блискучий» нічого не можу сказати. Нам треба знайти ріку вогню.

VII Aннабет

Коли вони дійшли до обриву, Аннабет втратила останні сумніви з приводу того, що підписала їм смертні вироки.

Стрімчак опускався не менш ніж на вісімдесят футів. Знизу розкинулась кошмарна версія Гранд-Каньйону: крізь обсидіанову розколину тягнулась вогняна ріка — палаючий червоний потік, що відкидав жахливі тіні на поверхню скелі.

Навіть нагорі каньйону жар був нестерпним. Холод Кокіта досі пронизував Аннабет до кісток, але обличчя тепер саднило, наче від сонячного опіку. Кожний подих потребував дедалі більше зусиль, немов груди наповнювались пінопластом. Порізи, схоже, кровоточили ще сильніше. Нога, яка було загоїлась, знову почала нити. Аннабет уже шкодувала, що зняла свою саморобну шину. Кожний крок змушував її морщитись від болю.

Навіть якщо дістатись вогняної ріки вдасться (у чому Аннабет дуже сумнівалась!), план здавався цілковитим божевіллям.

— Е... — Персі оглянув скелю і вказав на крихітну розколину, що тягнулася по діагоналі від вершини до дна. — Можна спробувати спуститися он там.

Він не сказав, що це божевільна ідея. Його слова навіть прозвучали обнадійливо. Аннабет була вдячна Персі за це, але водночас її не полишали сумніви — чи не веде вона його назустріч смерті?

Авжеж, якщо вони залишаться тут, то так само помруть. Їхня шкіра вже почала вкриватись пухирями під впливом повітря Тартару. Усе довкілля було не безпечнішим, ніж зона ядерного вибуху.

Персі пішов першим. На уступі ледве вміщався палець ноги. Їхні руки чіплялися за будь-які щілини в блискучому камінні. Щоразу, коли Аннабет ступала на хвору ногу, їй хотілось скрикнути від болю. Вона відірвала рукави своєї футболки й огорнула ними закривавлені долоні, але ослаблені пальці все одно ледве могли втриматися за виступи.

За кілька футів нижче Персі, який дотягнувся до наступної опори, приглушено запитав:

— То... як ця вогняна річка називається?

— Флегетон. Ти краще зосередься на спуску.

— Флегетон? — Він доволі бадьоро поліз по схилу. Вони подолали в кращому випадку третину шляху, але і досі були достатньо високо, аби розбитися на смерть. — Це якась манера співання, правильно?

— То баритон! Будь ласка, не сміши мене.

— Просто підтримую настрій.

— Дякую, — буркнула Аннабет і ледве не ступила мимо виступу хворою ногою. — Розіб’юся на смерть із усмішкою на обличчі.

Вони потроху просувались. Очі кололо від поту. Руки тремтіли. Та, на диво, врешті-решт вони дістались підніжжя скелі.

Ступивши на землю, Аннабет похитнулася, але Персі втримав її. Вона злякалась, відчувши, як палає його шкіра. Обличчя Персі вкрили червоні гнійники, тож він скидався на такого, хто перехворів на віспу.

Усе перед очима розпливалось. Горло наче вкрилось пухирями, а нутрощі скрутились у три вузли.

«Треба поквапитись», — сказала собі Аннабет.

— До ріки, — промовила вона, щосили намагаючись не виказувати паніки у голосі. — Ми зможемо.

Вони почовгали слизькими плитами, оминаючи величезні валуни і сталагміти, здатні проколоти їх наскрізь при хибному кроці. Їхній рваний одяг парував від жару ріки, але вони продовжували йти, аж поки не рухнули навколішки на березі Флегетона.

— Ми мусимо випити, — промовила Аннабет.

Персі захитався, його очі були напівзаплющені. Минуло не менше трьох секунд, коли він нарешті відповів:

— Е-е... випити вогонь?

— Флегетон тече з Аїдового царства у Тартар, — ледве вимовила Аннабет, бо її горло стискало від жару та уїдливого повітря. — Його використовують для покарання нечестивців. Але окрім цього... у деяких легендах його називають рікою зцілення.

— У деяких легендах?

Аннабет важко глитнула, насилу залишаючись притомною.

— Флегетон дбає про те, аби нечестивці залишались цілими і могли вічно терпіти тортури Карних Полів. Я гадаю, що це еквівалент амброзії або нектару в Підземному царстві.

Персі відсахнувся від іскор, що злетіли з ріки просто йому в обличчя.

— Але це вогонь. Як...

— Ось так. — Аннабет занурила долоні в ріку.

Безглуздо? Так, але вона була переконана, що іншого вибору в неї немає. Якби вони почекали ще трохи, то знепритомніли б і померли. Краще спробувати щось дурне й сподіватися, що воно спрацює.

Коли вона доторкнулась до вогню, то не відчула болю. Вогонь на дотик здавався холодним, а це, певно, означало, що він був настільки гарячим, що вивів з ладу нервову систему. Перш ніж з’явились сумніви, Аннабет набрала в долоні вогняної рідини й піднесла її до рота.

Вона очікувала на смак бензину. Дійсність виявилась значно гіршою. Одного разу, у ресторані в Сан-Франциско вона здуру скуштувала чилі, який подали з індійською стравою. Від одного тільки крихітного шматочка її дихальна система ледве не вибухнула. Ковток з Флегетона можна було порівняти з випитим смузі з того самого перцю. Носові пазухи Аннабет наповнились рідким вогнем. Рот наче обмили розпеченою олією. З очей лилися гарячі сльози, а кожна пора на обличчі була ладна розірватись. Дівчина звалилась на землю, вона кашляла й ледве стримувала блювоту, несамовито звиваючись усім тілом.

— Аннабет! — Персі схопив її за руки саме тоді, коли вона почала скочуватись у ріку.

Конвульсії минули. Аннабет тремтяче вдихнула повітря й насилу сіла. Вона почувалась до жаху слабкою, її нудило, але вже наступний подих дався легше. Пухирі на руках поступово зникали.

— Спрацювало, — хрипнула вона. — Персі, ти мусиш випити.

— Я... — його очі закотились, і він звалився на неї.

Забувши про все на світі, Аннабет знову зачерпнула вогонь у долоні та попри пекучий біль кілька разів капнула рідиною Персі в рота. Він не відреагував.

Вона спробувала знову, але цього разу влила цілу жменю просто йому в глотку. Тепер Персі закашлявся. Аннабет схопила його тремтяче тіло — магічний вогонь понісся жилами. Жар почав спадати. Пухирів уже майже не лишилося. Зрештою Персі сів і прицмокнув.

— Бе! Гостреньке, але яке ж гидке.

Аннабет стомлено розсміялась. Вона відчувала таке полегшення, що, здавалось, забула про всі турботи.

— Еге ж. Точніше і не скажеш.

— Ти врятувала нас.

— Рано радіти. Ми досі в Тартарі.

Персі кліпнув очима. Подивився навколо, наче не розуміючи, де вони.

— Свята Гера. Ніколи не уявляв... ну, не можу точно сказати, що саме я уявляв. Може, що Тартар — це порожнеча, яма без дна. Але це реальне місце.

Аннабет пригадала картину, яку бачила під час падіння, — незчисленні рівнини, що ведуть у пітьму.

Ми не бачили всього, — застережливо промовила вона. — Це, можливо, лише крихітна частина безодні, як ґанок.

— Привітальний килимок, — пробурмотів Персі.

Вони обидва втупили очі в криваво-червоні хмари, що вирували у сірій імлі. Їм забракло б сил видертись назад на цю скелю, навіть якби вони захотіли. Залишались тільки два шляхи: униз уздовж берегів Флегетона, за течією, чи вгору, проти течії.

— Ми виберемося звідси, — промовив Персі. — Через Браму Смерті.