Рик Риордан – Дім Аїда (страница 8)

Аннабет здригнулась. Вона пригадала слова, що сказав Персі просто перед падінням у Тартар. Він змусив Ніко ді Анжело пообіцяти, що той приведе «Арго II» до Епіру, до смертного боку Брами Смерті.

«Побачимось там», — сказав тоді Персі.

Цей план здавався навіть божевільнішим за пиття вогню. Як вони вдвох пройдуть крізь Тартар і знайдуть Браму Смерті? Їм ледве вдалось пережити сотню ярдів у цьому згубному місці.

— Ми мусимо, — промовив Персі. — Не тільки заради себе. Заради всіх, кого ми любимо. Двері треба зачинити з обох боків, інакше чудовиська так само проходитимуть крізь них. Геїні війська просто подолають нас кількістю.

Аннабет розуміла, що він має рацію. І все ж... коли намагалась придумати план, логіка знищувала всі її сподівання. Вони гадки не мали, як відшукати Браму. Не знали, скільки на це знадобиться часу, і не знали, чи плине час у Тартарі та назовні з однаковою швидкістю. Як вони скоординують зустріч із друзями? А ще Ніко казав, що на боці Тартару Браму Смерті охороняє легіон найсильніших чудовиськ Геї. Аннабет і Персі не могли просто кинутись до них в обійми.

Вона вирішила залишити всі ці думки собі. Вони обидва знали, що перевага не на їхньому боці. До того ж, поплававши в Кокіті, Аннабет на все життя наслухалась ниття і скиглення. Вона пообіцяла собі ніколи більше не скаржитись ні на що.

— Ну, — вона глибоко вдихнула, вдячна принаймні за те, що легені більше не болять, — якщо триматися ріки, завжди зможемо зцілитись. Якщо підемо вниз за течією...

Усе сталося так швидко, що, якби Аннабет була на самоті, вона напевне б померла.

Очі Персі втупилися в щось позаду неї. Вона обернулась і побачила, як на неї летить дещо велетенське, темне й безформне, з довгими ногами, всіяними шипами. Це дещо ричало й блимало очима.

Аннабет встигла подумати: «Арахна». Але її тіло задубіло від страху, а нудотно-солодкий запах приглушив усі відчуття.

Тоді вона почула знайомий звук «пшик!» — кулькова ручка Персі перетворилася на меч. Клинок окреслив іскристу бронзову дугу над головою Аннабет, і каньйоном рознісся жахливий вий.

Аннабет стояла сама не своя, а навколо неї кружляли жовті залишки Арахни, схожі на квітковий пилок.

— Ти як? — Персі оглянув скелі та валуни, пильнуючи інших чудовиськ, але ніхто більше не з’явився. Золотий павучий пил осів на обсидіанові скелі.

Аннабет ошелешено витріщалась на свого хлопця. У пітьмі Тартару бронзовий клинок Анаклузмоса сяяв навіть яскравіше, ніж зазвичай. Розсікаючи задушливе повітря, метал зухвало зашипів, наче сердита змія.

— Вона... вона би вбила мене, — затинаючись, промовила Аннабет.

Персі пнув ногою пил на камінні, його обличчя було похмурим і невдоволеним.

— Занадто легко померла, враховуючи страждання, що вона змусила тебе витримати. Заслужила на гірше.

Не те щоб Аннабет була з ним не згодна, але сувора нотка в голосі хлопця її збентежила. Вона ніколи ще не бачила, щоб хтось ставав таким розгніваним чи мстивим, захищаючи її. Мабуть, було навіть на краще, що Арахна померла так швидко.

— Як ти встиг так миттєво відреагувати?

Персі знизав плечима.

— Ми ж прикриваємо одне одного, еге ж? То що ти там казала? Униз за течією?

Аннабет кивнула, досі не отямившись до кінця. Жовтий пил розчинився на кам’янистому березі, перетворившись на пару. Тепер вони принаймні знають, що чудовиськ у Тартарі можна вбити... хоча скільки Арахна залишатиметься мертвою, Аннабет гадки не мала. Та й не планувала залишатися тут достатньо довго, аби з ясувати.

— Так, за течією, — зрештою вимовила вона. — Якщо ріка тече з верхніх рівнів Підземного царства, то мусить вести глибше в Тартар...

— До більш небезпечної місцевості, — закінчив Персі. — Де, швидше за все, і знаходиться Брама Смерті. Щастить нам.

VIII Аннабет

Вони пройшли лише кілька сотень ярдів, коли Аннабет почула голоси.

Вона пленталась позаду, досі в заціпенінні, намагалась придумати план. Це начебто було її фахом — зрештою, дочка Афіни, — але якось важко виробляти стратегію, коли живіт буркотить від голоду, а в горлі пересохло. Вогняна вода Флегетона, може, і зцілила її та надала сил, але жодним чином не втамувала ані голод, ані спрагу. Усе ж таки, ріка призначалась не для того, аби хтось тут добре почувався. Вона просто підтримувала тіло, щоб те могло зазнати більше нестерпного болю.

Аннабет уже куняла від виснаження, коли раптом почула їх — жінок, які про щось сперечалися, — і миттєво стрепенулася.

— Персі, пригнися! — прошепотіла вона й затягла його за найближчий валун, що стояв так близько до ріки, що ноги Аннабет ледве не торкалися полум’я.

З протилежного боку, у вузькому проході між рікою та скелями загарчали голоси. Вони ставали дедалі голоснішими — їхні власники так само йшли вниз за течією.

Аннабет намагалася заспокоїти дихання. Голоси віддалено походили на людські, але це нічого не означало. Навряд чи хтось у Тартарі був по-дружньому налаштований до них. Чудовиська, вочевидь, уже давно їх помітили, а якщо ні, то мали відчути найближчим часом. Запах напівбогів — особливо таких могутніх, як Персі, син Посейдона, — чутно за милю. Аннабет сумнівалась, що переховування за валуном принесе бодай якусь користь, якщо чудовиська натраплять на їхній слід.

Однак голоси наближалися, а тон розмови залишався незмінним, нерівні кроки — шарк, цок, шарк, цок — не прискорювались.

— Довго ще? — запитало одне з чудовиськ таким скрипучим голосом, наче щодня полоскало горло у Флегетоні.

— О боги! — пролунав другий голос. Цей, здавалось, належав комусь молодшому та більш схожому на людину, нагадував голос якої-небудь смертної кралі підліткового віку, яку розгнівали подружки в торговельному центрі. Невідомо чому, цей голос здавався Аннабет знайомим. — Ну капець же ви набридливі, дівчата! Я ж вам сказала, що нам іти близько трьох днів.

Персі стиснув зап’ясток Аннабет і стривожено подивився на неї, наче теж упізнав голос кралі.

У відповідь на її заяву пролунав незадоволений хор гарчання й бурчання. Чудовиська — близько півдюжини, за припущенням Аннабет, — зупинились просто за валуном, але однаково не виявляли жодних ознак того, що натрапили на слід напівбогів. Може, у Тартарі напівбоги пахнуть інакше? Або інші запахи настільки сильні, що маскують напівбожу ауру?

— Щось мені здається, — промовив третій голос, такий саме сиплий та старечий, як і перший, — що ти не знаєш дороги, юначко.

— Ой, стули свою ікласту пащу, Серефоно, — огризнулась краля. — Коли ти востаннє втікала в смертний світ? Я була там кілька років тому. Я знаю дорогу! До того ж, я знаю, що на нас там чекає. А ти й гадки не маєш!

— Не пам’ятаю, щоб матінка-земля назначала тебе головною! — проверещав четвертий голос.

Знову шипіння, метушня й дикі стогони — наче під час бійки величезних вуличних котів. Урешті-решт, Сере-фона заволала:

— Годі!

Метушня стихла.

— Ми підемо за тобою, — продовжила Серефона. — Але якщо ти приведеш нас не туди, або якщо ми дізнаємось, що ти збрехала про Геїн заклик...

— Я не брешу! — огризнулась краля. — Повірте, у мене вагомі причини долучитися до цієї битви. Я розірву своїх ворогів і пригощу вас геройською кров’ю. Тільки залиште один особливий «шматочок» для мене — напівбога на ім’я Персі Джексон.

Аннабет придушила бажання загарчати. Вона забула про страх. Їй хотілося перестрибнути через валун і порізати чудовиськ на пил своїм кинджалом... от тільки вона його загубила.

— Повірте мені, — продовжила краля. — Гея закликала нас, і ми так розважимось. Не мине й дня війни, а смертні та напівбоги вже тремтітимуть, почувши моє ім’я — Келлі!

Аннабет ледве не скрикнула. Вона зиркнула на Персі. Навіть у червоному світлі Флегетона його обличчя було на вигляд блідим, наче віск.

«Емпуси, — промовила вона одними губами. — Вампіри».

Персі похмуро кивнув.

Аннабет пригадала Келлі. Два роки тому, коли Персі пішов на день відкритих дверей у свою майбутню школу, на нього з Рейчел Дер напали емпуси, переодягнені у черлідерш. Одна з них була Келлі. Пізніше та сама емпуса Келлі напала на них у Дедаловій майстерні. Тоді Аннабет вдарила її кинджалом у спину й відіслала... сюди. У Тартар.

Чудовиська почовгали геть. Їхні голоси стали віддалятись. Аннабет підповзла до краю валуна й ризикнула визирнути. Вона не помилилась. П’ять жінок ледь човгали на своїх різних ногах: з лівого боку — механічна бронзова, з правого — волохата, з роздвоєним копитом на кінці. Вогонь замість волосся і біла, наче кістка, шкіра. Майже всі вдягнені у рване давньогрецьке вбрання, але Келлі — у підпалену й не менш рвану блузку з короткою складчастою спідницею... Її черлідерська форма.

Аннабет стиснула щелепи. Вона стикалась з багатьма жахливими чудовиськами, але емпус ненавиділа ледве не найбільше.

Мало їм згубних кігтів та ікл, так вони ще й володіли могутньою здатністю впливати на Туман. Змінювали форму та дурили смертних своїми чаклунськими голосами. Чоловіки були особливо вразливими. Здебільшого емпуса змушувала хлопця закохатись у себе, а потім випивала його кров і пожирала плоть. Не найкраще перше побачення.

Келлі майже вбила Персі. Вона маніпулювала старим другом Аннабет, Лукою, — підбурювала його на дедалі більш лихі вчинки заради Кроноса.

Аннабет дуже шкодувала, що в неї зараз немає кинджала.