Рик Риордан – Дім Аїда (страница 52)

— Ти мусиш піти з нами, — заблагала вона. — У пророцтві сказано «Смерті Брама зустріне ворогів». Я вважала, що це про римлян і греків, але це не про них. Рядок про нас — напівбоги, титан і велетень. Ти потрібен нам, щоб зачинити Браму!

Назовні заревів драгон, цього разу ближче. Дамасен спокійно відтягнув руку.

— Ні, дитя, — пробурмотів він. — Моє прокляття тут. Мені не втекти від нього.

— Ні, ти можеш, — промовила Аннабет. — Не бийся з драгоном. Знайди спосіб розірвати коло! Знайди іншу долю.

Дамасен похитав головою.

— Навіть якби це було можливо, я не можу залишити це болото. Я не можу уявити іншої домівки.

Аннабет запекло намагалась щось придумати.

— Інший дім існує! Поглянь на мене! Запам’ятай моє обличчя. Коли будеш готовий — знайди мене. Ми заберемо тебе із собою в смертний світ. Ти побачиш сонце і зорі.

Земля затремтіла. Драгон був близько. Він із шумом просувався крізь болото, обливав дерева та мох отруйним струменем. Удалечині Аннабет почула голос Полібота, який підганяв своїх прибічників: «СИН МОРСЬКОГО БОГА! ВІН БЛИЗЬКО!»

— Аннабет, — наполегливо промовив Персі, — це наш сигнал вирушати.

Дамасен дістав щось з-за пояса. У його величезній руці білий уламок походив на ще одну зубочистку. Коли він підніс його Аннабет, вона усвідомила, що це меч — гостро заточений клинок із кістки драгона з простим шкіряним руків’ям.

— Останній подарунок дитині Афіни! — прогримів велетень. — Не можна, щоб ти йшла назустріч смерті неозброєною. А тепер ідіть! Поки не пізно.

Аннабет хотілось розридатись. Вона взяла меч, але не могла змусити себе сказати «дякую». Велетень хотів битись на їхньому боці. Вона знала це. Про це йшлося в пророцтві — але Дамасен відвернувся.

— Треба йти, — Боб покликав кошеня, і те скочило йому на плече.

— Він має рацію, Аннабет, — промовив Персі.

Вони кинулися до виходу. Аннабет не озиралася, слідуючи за Персі та Бобом у болото, але чула Дамасена позаду, як він розпачливим бойовим кличем укотре вітав свого старого ворога.

XLI Пайпер

Пайпер небагато знала про Середземне море, але була майже певна, що воно не повинне крижаніти в липні.

За два дні плавання після Спліту небо поглинули сірі хмари. Хвилі стали неспокійними. Холодні краплі дріботіли по палубі та вкривали кригою такелаж.

— Це скіпетр, — пробурмотів Ніко і здійняв старовинний жезл. — Мусить бути він.

Пайпер замислилася. Після того, як Джейсон і Ніко повернулись із палацу Діоклетіана, вони були якимись знервованими та потайливими. Щось важливе сталось у тому місці — щось, про що Джейсон не хотів розповідати.

Їй не важко було повірити, що скіпетр змінює погоду. Чорна сфера на його верхівці, здавалось, витягувала кольори просто з повітря. Золоті орли під нею холодно блищали. Уважалося, що скіпетр керує мертвими. Він безперечно викликав гнітючі почуття. Тренер Хедж, один раз поглянувши на нього, зблід і оголосив, що йде у свою кімнату втішатись відеороликами з Чаком Норрісом. (Хоча Пайпер підозрювала, що насправді він надсилає Іридо-повідомлення додому, до своєї дівчини Меллі. Тренер останнім часом був дуже схвильованим через неї, але не хотів говорити Пайпер, що відбувається.)

Отже, так... можливо, що саме скіпетр викликав химерний крижаний дощ. Але Пайпер була іншої думки. Вона боялась, що відбувається ще дещо — дещо значно гірше.

— Тут ми не поговоримо, — вирішив Джейсон. — Відкладемо нараду.

Усі вони зібрались на шканцях, щоб обговорити стратегію перед висадкою на Епір. Тепер було зрозуміло, що вони обрали для цього не найкраще місце. Вітер ганяв палубою кригу. Знизу бушувало море.

Пайпер не зважала на хвилі. Хитання корабля нагадувало їй серфінг з татом біля узбережжя Каліфорнії. Але вона бачила, що Хейзел почувається не дуже добре. Бідолашну нудило, навіть коли море було спокійним. Вигляд у неї був такий, наче вона намагалась проковтнути більярдну кулю.

— Мені тре... — Хейзел затулила долонею рот і вказала вниз.

— Так, ходімо. — Ніко поцілував сестру в щоку. Пайпер це здивувало. Він майже ніколи не виявляв своїх почуттів, навіть із сестрою, і здавалось ненавидів тілесні контакти. Поцілувати Хейзел — це було рівноцінно прощальним словам.

— Я допоможу тобі спуститись. — Френк поклав руку на талію Хейзел і повів її вниз.

Пайпер сподівалась, що з Хейзел усе буде гаразд. За останні кілька вечорів після битви зі Скіроном вони добре потоваришували. Бути єдиними дівчатами на кораблі нелегко. Вони ділились розповідями, скаржились на бридкі звички хлопців і плакали за Аннабет. Хейзел розповіла їй, як воно — керувати Туманом. Пайпер здивувалась, наскільки це схоже на користування чаромовством. Пайпер запропонувала допомогти чим зможе. Хейзел у відплату пообіцяла навчити її битися на мечах — уміння, у якому Пайпер була особливо невправною. Пайпер наче знайшла нового друга — і це було чудово... якщо вони проживуть достатньо довго, аби насолодитися цією дружбою.

Ніко струсив кригу з волосся і похмуро подивився на скіпетр Діоклетіана.

— Треба кудись сховати цю штуку. Якщо це справді через неї така негода, може, слід віднести її в трюм...

— Авжеж, — промовив Джейсон.

Ніко мигцем подивився на Пайпер і Лео, наче турбувався, про що вони говоритимуть, коли він піде. Пайпер відчувала, як він ще більше замикається в собі, скручується в психологічний клубок, так само як коли ввійшов у смертельний транс у тому бронзовому глеку.

Коли, Ніко спустився вниз, Пайпер придивилась до Джейсона. Його очі переповнювала тривога. Що сталося в Хорватії?

Лео витягнув з пояса викрутку.

— Чудова вийшла нарада. Здається, ми знову залишились утрьох.

Знову втрьох.

Пайпер пригадала морозний день у Чикаго минулого грудня, коли вони втрьох приземлились у Гранд-парку на своєму першому завданні.

Лео майже не змінився відтоді, хіба що більше звикся зі своєю роллю сина Гефеста. У нього завжди було занадто багато енергії. І тепер він знав, куди її спрямувати. Його руки постійно рухалися, витягали інструменти з пояса, клацали кнопки, мудрували з улюбленою сферою Архімеда. Сьогодні він відчепив її від контрольної панелі та вимкнув Фестуса для ремонту — щось із приводу перепрограмування процесора для регулятивного оновлення сфери, що б це не означало.

Щодо Джейсона, то він став худішим, вищим та більш втомленим. Коротке волосся в римському стилі стало довшим та кошлатішим. Борозна, вирізана кулею Скірона на лівому боці голови, теж була цікавим доповненням — вона майже нагадувала акт бунтарства. Крижані блакитні очі здавались старшими і чомусь... сповненими хвилювань та відчуття відповідальності.

Пайпер знала, про що шепочуться друзі — Джейсон занадто бездоганний, занадто правильний. Колись це, можливо, і було правдою, але не тепер. Ця подорож залишила на ньому свій відбиток, і не тільки фізичний. І все ж негаразди не послабили Джейсона, проте потріпали його та пом’якшили, як старий клапоть шкіри, — він наче ставав більш людяною версією самого себе.

А Пайпер? Вона могла тільки припускати, що думають Лео та Джейсон, дивлячись на неї. Сама вона безперечно не почувалась тією самою людиною, якою була минулої зими.

Те перше завдання зі звільнення Геї... здавалось, минули століття. Стільки всього змінилося за сім місяців... як боги не втомились жити стільки тисяч років? Скільки змін бачили вони? Може, й не дивно, що олімпійці здаються трошки божевільними. Якби вона прожила три тисячоліття, то втратила б здоровий глузд.

Пайпер подивилась крізь холодний дощ удалечину. Вона б віддала все на світі, аби знову повернутись у Табір Напівкровок, де погода регулювалась навіть узимку. Картини, які вона бачила у своєму кинджалі останнім часом... Вони обіцяли не дуже яскраве майбутнє.

Джейсон стиснув її плече.

— Гей, усе буде гаразд! Епір уже поряд. Ще один день, може, трохи більше, якщо Ніко не помиляється з напрямком.

— Еге! — Лео щось мудрив зі своєю сферою, тягав та штовхав один з коштовних камінців на ній. — Завтра вранці ми дістанемось західного узбережжя Греції. Потім ще година по суші — й дістанемося Дому Аїда! Обов’язково візьму собі сувенірну футболку!

— Ура, — пробурмотіла Пайпер.

Вона не палала бажанням знову кидатись у темряву. Їй досі снились кошмари про німфеум і гіпогеум під Римом. Клинок Катоптріса показував їй зображення, схожі на ті, що бачили Лео та Хейзел у своїх снах, — бліду чаклунку в золотій сукні, руки якої плели полотно з променів світла у повітрі, наче то був шовк на ткацькому верстаті; велетня, окутаного тінями, який ішов довгим коридором, уставленим смолоскипами. Коли він проходив повз них, вогонь згасав. Дівчина також бачила величезну печеру, заповнену чудовиськами — циклопами, земленародженими і ще більш химерними створіннями, — які оточували її друзів і в сотні разів перевершували їх за кількістю.

Щоразу, коли вона бачила ці зображення, голос у голові Пайпер повторював одну й ту саму фразу.

— Хлопці, — промовила вона, — я думала про Пророцтво Сімох.

Відволікти Лео від його роботи було нелегкою справою, але їй це вдалось.

— І що придумала? — поцікавився він. — Ну... щось хороше, сподіваюсь?

Вона поправила наплічний ремінець з рогом достатку. Іноді ріг здавався таким легким, що вона забувала про нього. Іноді він важив як ковадло, наче річний бог Ахе-лой спрямовував у нього погані думки, намагаючись покарати її за те, що вона забрала його.