Рик Риордан – Дім Аїда (страница 51)
— Так! — Дамасен здавався присоромленим. — Гея розколола землю й поглинула мене, відправила у вигнання, в черево мого батька Тартара, де збираються всі викинуті та непотрібні — кожне створіння, до якого йому байдуже. — Велетень висмикнув квітку з волосся та оглянув її. — Дозволили мені жити, розводити вівці, збирати трави, щоб я осягнув нікчемність життя, яке обрав. Щодня — якщо так можна назвати час, що я проводжу в цьому позбавленому світла місці, — меонійський драгон відроджується та нападає на мене. Вбивати його — моє нескінченне завдання.
Аннабет оглянула хатину, намагаючись уявити, скільки століть Дамасен провів тут у вигнанні — вбиваючи драгона, збираючи кістки, шкіру та м’ясо, знаючи, що завтра чудовисько нападе знову. Їй важко було уявити навіть
— Розірви кайдани, — вирвалось в Аннабет. — Ходімо з нами.
Дамасен гірко всміхнувся.
— Отак просто. Гадаєш, я не намагався залишити це місце? Це неможливо. У якому б напрямку я не пішов, я завжди опиняюсь тут. Це болото — мій єдиний дім, єдина кінцева зупинка, яку я можу уявити. Ні; маленька напівбогине! Мої кайдани взяли гору наді мною. У мене більше немає надії.
— Немає надії, — луною повторив Боб.
— Мусить бути вихід. — Аннабет не могла дивитись на вираз обличчя велетня. Він нагадував їй батька у ті кілька разів, коли той зізнавався, що досі кохає Афіну. Тоді він здавався таким сумним та зламаним, бажаючи чогось, що було неможливим.
— У Боба є план, як дістатись Брами Смерті, — наполягла вона. — Він сказав, що ми можемо сховатись у якомусь Тумані Смерті.
— Туман Смерті? — Дамасен похмуро поглянув на Боба. — Ти відведеш їх до Ахліс
— Це єдиний вихід, — відповів Боб.
— Ви помрете. Болісно. У мороці. Ахліс нікому не довіряє і нікому не допомагає.
Боб, здавалось, хотів заперечити, але стиснув губи і нічого не відповів.
— Є інший вихід? — поцікавилася Аннабет.
— Ні, — відповів Дамасен. — Туман Смерті — це найкращий план. На жаль, він жахливий.
Аннабет почувалась так, наче знову висить над прірвою, нездатна піднятись, нездатна втриматись, — без жодних хороших варіантів.
— Але хіба не варто спробувати? — запитала вона. -- Ти повернешся у світ смертних. Знову побачиш сонце.
Дамасенові очі були наче отвори в черепі драгона — темні й порожні, позбавлені надії. Він кинув зламану кістку у вогонь і випростався на повний зріст — масивний рудий воїн в овчині та драгоновій шкурі, з сушеними квітами та травами у волоссі. Аннабет бачила, чому він був анти-Аресом. Apec був найгіршим богом, буйним та лютим. Дамасен — найкращим велетнем, добрим та чуйним... І за це його прирекли на вічні страждання.
— Тобі слід поспати, — промовив велетень. — Я підготую припаси для вашої подорожі. Вибач, але більше нічим не можу вам зарадити.
Аннабет хотілось заперечити, але щойно він промовив «поспати», попри твердий намір ніколи більше не спати в Тартарі, тіло зрадило її. Живіт був повним. Вогонь приємно тріскотів. Запах у повітрі нагадував про пагорби навколо Табору Напівкровок улітку, де теплими вечорами сатири та наяди збирали дикі трави.
— Ну, може, трошки, — погодилась вона.
Боб підняв її, наче ляльку. Вона не заперечила. Він поклав її на велетневе ліжко біля Персі. Вона заплющила очі.
XL Аннабет
Аннабет прокинулась і побачила тіні, що стрибали по стелі хатини. Їй зовсім нічого не наснилося. Це було так незвично, що їй не вірилось, що вона прокинулась насправді.
Персі хропів біля неї, а Малий Боб муркотів на її животі. ДаМасен та Боб завзято щось обговорювали.
— Ти не сказав їй, — промовив Дамасен.
— Ні, — зізнався Боб. — Вона і без цього боїться.
Велетень фиркнув.
— І правильно робить. А якщо ти не зможеш провести їх крізь Ніч?
Дамасен промовив «Ніч» так, наче це було ім’ям —
— Я мушу.
— Чому? Що напівбоги дали тобі? Вони стерли твою колишню сутність, усе, чим ти був. Титани та велетні... Ми створені бути ворогами богів та їхніх дітей. Хіба ні?
— Тоді чому ти зцілив хлопчика?
Дамасен зітхнув.
— Сам не знаю. Може, тому що дівчинка мене просила, або... є щось цікаве в цих двох. Нелегко було пройти так далеко. Це заслуговує на повагу. І все ж, як можна допомогти їм ще більше? Це не наша доля.
— Можливо, — неохоче промовив Боб. — Але... тобі подобається наша доля?
— Що за запитання? Хіба комусь подобається його доля? )
— Мені подобалось бути Бобом, — пробурмотів Боб. — Перш ніж я почав пригадувати...
— Гм.
Почувся шурхіт, так наче Дамасен засовував щось у шкіряну торбу.
— Дамасене, — запитав раптом титан, — ти пам’ятаєш сонце?
Шурхіт припинився. Аннабет почула, як велетень зітхає крізь свої ніздрі.
— Так. Воно було жовтим. Коли воно торкалось небокраю, то забарвлювало небо в прекрасні кольори.
— Я сумую за сонцем, — промовив Боб. — І за зірками. Я хотів би знову привітатись із зірками.
— Зірки... — Дамасен промовив це слово так, наче забув його значення. — Так. Вони утворювали сріблясті візерунки в нічному небі. — Щось гучно плюхнулось об підлогу. — Ба. Марні балачки. Ми не можемо...
Удалечині заревів меонійський драгон.
Персі вскочив на постілі.
— Що? Що... де... що?
— Усе гаразд. — Аннабет узяла його за руку.
Коли він збагнув, що вони лежать у ліжку велетня разом з кістяним кошеням, то став ще більш розгубленим.
— Той шум... Де ми?
— Що ти пам’ятаєш?
Персі нахмурився. У його очах була тривога. Рани зникли. За винятком рваного одягу та кількох шарів бруду й кіптяви він мав такий вигляд, ніби ніколи й не падав у Тартар.
— Я... демоничні бабці... ‘ а потім... небагато.
Дамасен навис над ліжком.
— Часу обмаль, маленькі смертні. Драгон повертається. Боюсь, його рев приведе інших — моїх братів, які шукають вас. Вони будуть тут за кілька хвилин.
Пульс Аннабет прискорився.
— Що ти їм скажеш, коли вони прийдуть?
Рот Дамасена смикнувся.
— А що казати? Нікого не було, якщо вас уже тут не буде. — Він жбурнув їм дві торби з драгонячої шкіри. — Одяг, їжа, напої.
На Бобові була схожа, але більша торба. Опершись на свою швабру, він порожніми очима дивився на Аннабет, наче досі обмірковував слова Дамасена: «Що тобі дали напівбоги? Ми їхні одвічні вороги».
Раптом Аннабет осяяла думка, така сліпуча, як клинок самої Афіни.
— Пророцтво Сімох, — промовила вона.
Персі вже виліз із ліжка та вішав торбу на плече. Він розгублено подивився на неї.
— А до чого тут воно?
Аннабет схопила Дамасенову руку, чим приголомшила велетня. Його брови зсупились. Шкіра на дотик була грубою, наче піщаник.