Рик Риордан – Дім Аїда (страница 50)

Дамасен сердито поглянув на неї.

— Ти ставиш під сумнів мої здібності? Напівжива смертна вдирається в моє болото і ставить під сумнів мої здібності?

— Саме так.

— Гм! — Дамасен передав Бобу черпак. — Мішай.

Поки Боб займався стравою, Дамасен оглянув свої сушильні стойки та почав збирати з них різне листя та корінці. Він сунув повну жменю цього добра собі до рота, розжував його, а потім виплюнув на купку вовни.

— Налий у чашу бульйону, — розпорядився Дамасен.

Боб набрав черпак м’ясного бульйону і перелив його в чашу з гарбуза. Він передав її Дамасену, який занурив пережовану грудку бозна-чого в рідину і перемішав усе пальцем.

— Горгоняча кров, — буркнув велетень. — Для моїх здібностей — це не проблема.

Він почовгав до ліжка і підняв Персі однією рукою. Малий Боб понюхав бульйон і зашипів, а потім почав скребти кігтями простирадла так, наче хотів його зарити.

— Ти збираєшся нагодувати його цим? — запитала Аннабет.

Велетень люто зиркнув на неї.

— Хто тут цілитель? Ти?

Аннабет замовкла і почала дивитись, як Дамасен намагається нагодувати Персі бульйоном. Велетень тримав її хлопця з несподіваною ніжністю та бурмотів щось підбадьорливе, хоча зрозуміти слова вона не могла.

З кожним ковтком до обличчя Персі повертався колір. Він осушив чашу, тоді його очі широко розплющилися. З приголомшеним виразом він подивився навкруги, помітив Аннабет і обдарував її хмільною посмішкою.

— Чудово почуваюсь.

Його очі закотились на лоба. Він звалився на постіль і захропів.

— Кілька годин сну, — промовив Дамасен. — І буде як новенький.

Аннабет схлипнула з полегшенням.

— Дякую! — промовила вона.

Дамасен похмуро витріщився на неї.

— О, не треба подяки. Ви однаково приречені. І ще маєте відплатити за мої послуги.

В Аннабет пересохло у роті.

— Е... як відплатити?

— Своєю історією. — Велетневі очі заблищали. — У Тартарі досить нудно. Розкажеш мені щось за їжею, еге ж?

Аннабет було незручно розповідати велетню про їхні плани.

І все ж, Дамасен був хорошим господарем. Він урятував Персі. Його тушкована драгонятина була відмінною (особливо порівняно з вогняною водою!). У його хатині було тепло та затишно. Уперше за весь час їхнього перебування в Тартарі Аннабет відчула, що може розслабитись. Це здавалось жартом долі, оскільки вона вечеряла в компанії титана та велетня.

Вона розповіла Дамасену про своє життя та пригоди з Персі. Про те як Персі зустрів Боба, як стер титанові пам’ять у Леті та залишив його на опіку Аїду.

— Персі намагався зробити щось хороше, — запевнила вона Боба. — Він не знав, що Аїд так учинить.

Навіть для неї самої ці слова не здавались переконливими. Аїд завжди так учиняв.

Вона пригадала те, що Ніко ді Анжело був єдиним, хто навіщав Боба в підземному палаці. Ніко завжди здавався Аннабет найменш чуйним та товариським з-поміж усіх знайомих їй напівбогів. Але він був добрим до Боба. Запевнивши титана в тому, що Персі його друг, Ніко мимоволі врятував їм життя. Тепер вона розуміла цього хлопця навіть менше, ніж раніше.

Боб дістав пляшку з пульверизатором та ганчірку і почав чистити свою чашу.

Дамасен покрутив ложкою у повітрі.

— Продовжуй свою розповідь, Аннабет Чейз.

Аннабет почала розповідати про мету їхньої подорожі на «Арго II». Дійшовши до частини з Геєю, вона затнулась.

— Вона, е... вона твоя мама, так?

Дамасен пошкрябав свою тарілку. Його обличчя вкривали старі опіки від отрути, шрами та рубці, тож воно скидалось на поверхню астероїда.

— Так, — промовив він. — А Тартар мій батько. — Він обвів хатину. — Як бачиш, я виявився розчаруванням для батьків. Вони розраховували... на більше.

Аннабет насилу вірилось, що вона ділить їжу з двадцятифутовим чоловіком з ногами ящера, батьки якого — Земля та Прірва Мороку.

Олімпійських богів важко уявити батьками, але вони принаймні схожі на людей. Первісні ж боги як Гея і Тартар... Як ти залишиш домівку та позбавишся впливу батьків, коли вони буквально по всьому світі?

— То... — промовила вона. — Ти не проти, що ми воюємо з твоєю мамою?

Дамасен фиркнув, наче вол.

— На здоров’я. Та зараз вам треба турбуватись про мого батька. Проти його сили у вас немає шансів на виживання.

Раптом Аннабет вже не почувалася голодною. Вона опустила свою тарілку на підлогу. Малий Боб підійшов подивитися.

— Проти якої сили? — поцікавилася вона.

— Усього цього. — Дамасен зламав драгонову кістку і почав чистити уламком зуби. — Усе, що ти бачиш, — Тартарове тіло. Це принаймні один з його проявів. Він знає, що ви тут. Намагається зашкодити кожному вашому кроку. Мої побратими шукають вас. Дивовижно, що ви стільки протримались, навіть із допомогою Япета.

Боб нахмурився, коли почув своє ім’я.

— Переможені шукають нас, так. Вони вже близько.

Дамасен виплюнув свою зубочистку.

— Я можу приховувати ваше пересування достатньо довго, щоб ви перепочили. Я маю владу над цим болотом. Але зрештою вони вас упіймають.

— Мої друзі мусять дістатись до Брами Смерті, — промовив Боб. — Це вихід.

— Це неможливо, — буркнув Дамасен. — Браму занадто добре охороняють.

Аннабет нахилилась уперед.

— Але ти знаєш, де вона?

— Авжеж. Весь Тартар веде в одне місце: його серце. Брама Смерті там. Але ви не дістанетесь туди живими з одним лише Япетом.

— Тоді піди з нами, — промовила Аннабет. — Допоможи ним.

— Га!

Аннабет підскочила. Персі щось нерозбірливо бурмотів уві сні:

— Га, га, га.

— Дитя Афіни, — промовив велетень. — Я не твій друг. Одного разу я допоміг смертним. Ти бачиш, до чого це призвело.

— Ти допомагав смертним? — Аннабет знала багато про грецькі легенди, але ім’я Дамасен не викликало жодних асоціацій. — Я... я не розумію.

— Сумна історія, — пояснив Боб. — У хороших велетнів сумні історії. Дамасена створили в протидію Аресу.

— Так, — погодився велетень. — Як і всі мої брати, я був народжений, щоб протидіяти певному богу. Моїм супротивником був бог війни Apec. Тож, коли я народився...

— Ти виявився його протилежністю, — здогадалась Аннабет. — Ти виявився миролюбним.

— Принаймні, як на велетня. — Дамасен зітхнув. — Я мандрував просторами Меонії, землями, які ви тепер називаєте Туреччиною. Розводив овець та збирав трави. Гарне життя. Але я відмовився битися з богами. Мати з батьком проклинали мене за це. Та одного разу я остаточно їх зганьбив: меонійський драгон убив людського вівчаря, мого друга, тож я знайшов звіра і вбив його, встромив дерево просто йому в рота. Я скористався силою землі, щоб відновити коріння дерева, та закріпив драгона в ґрунті. Запевнився, що він більше не тероризуватиме смертних. Такого вчинку Гея не могла пробачити.

— Що ти комусь допоміг?