Рик Риордан – Дім Аїда (страница 49)
— Тому що ми близько.
Боб рушив у болото.
Аннабет хотілось кричати. Вона ненавиділа себе за те, що покладається на титана — особливо на того, який потрохи повертає собі спогади й веде їх на зустріч із «хорошим» велетнем. Вона ненавиділа себе за те, що заходить у болото, у якому, без сумнівів, полює драгон.
Але у Боба був Персі. Якщо вона вагатиметься, то у темряві загубить їх. Перестрибуючи з однієї купини на іншу та подумки звертаючись із молитвою до Афіни, Аннабет поквапилась за титаном.
Місцевість принаймні змусила Боба вповільнитись. Щойно Аннабет наздогнала титана, стало легше йти просто за ним та стежити за Персі, який уже почав марити і чоло якого загрозливо палало. Кілька разів він пробурмотів її ім’я. Щоразу вона насилу втримувалась від ридань. Кошеня тільки гучніше муркотіло та вмощувалось у своєму гніздечку.
Зрештою жовтий туман розійшовся і відкрив багнисту галявину, що нагадувала острів серед болота. Земля була утикана хирлявими деревцями та горбиками, схожими на бородавки. Посередині височіла величезна хатина з круглим дахом, збудована з кісток та зеленуватої шкіри. З отвору на вершині здіймався дим. Вхід прикривали фіранки з лускатої шкіри якогось плазуна, а обабіч нього яскравим жовтим світлом палали смолоскипи з масивних гомілкових кісток.
Та найбільше Аннабет вразив череп драгона. Приблизно за п’ятдесят футів далі по галявині, десь на півшляху до хатини з-під землі під кутом у сорок п'ять градусів стирчав величезний дуб. Щелепи драгона оточували стовбур дерева так, наче дуб був язиком мертвого чудовиська.
— Так, — пробурмотів Боб. — Це дуже добре.
Ніщо у цьому місці не здавалось Аннабет добрим.
Перш ніж вона встигла заперечити, Малий Боб вигнув спину й зашипів. Позаду них крізь болото пронісся могутній рев — звук, що Аннабет востаннє чула в битві при Мангеттені.
Вона повернулась і побачила, що на них мчить драгон.
XXXVIII Аннабет
Що було найбільш прикрим?
Драгон, поза сумнівами, був найгарнішим з-поміж усього, що бачила Аннабет відтоді, як упала в Тартар. Уцяткована жовтими плямами зелена шкіра нагадувала сонячне світло в густій кроні дерева. Очі ящура були улюбленого кольору Аннабет — кольору морської хвилі (точнісінько такі, як у Персі). А коли він розкрив навколо голови свій комірець, Аннабет тільки й могла, що думати, яке царствене та прекрасне чудовисько от-от її вб’є.
Його тіло було завдовжки як потяг метро. Масивні пазурі впивались у багно, а хвіст метався з боку в бік, поки він рухався вперед. Драгон шипів і плювався струменями зеленої отрути, що димились на моховитій землі та запалювали смоляні ями, наповнюючи повітря свіжістю сосни й імбиру. У цього чудовиська навіть запах був приємним. На відміну від драконів, у нього не було крил, а його тіло було довшим та більш схожим на зміїне. А ще драгон здавався голодним.
— Бобе, — промовила Аннабет, — що це перед нами?
— Меонійський драгон, — промовив Боб. — З Меонії.
Знову дуже інформативно. Аннабет ляснула б Боба по голові його власною шваброю, якби могла її підняти.
— Ми можемо якось його перемогти?
— Ми? Ні.
Драгон заревів, наче на знак згоди, і знову наповнив повітря імбирно-сосновою отрутою, з якої вийшов би чудовий освіжувач повітря.
— Відведи Персі у безпечне місце, — промовила Аннабет. — Я відволіку його.
Вона гадки не мала, як це зробить, але іншого вибору не було. Поки є сили стояти, вона не дасть Персі померти.
— Це не потрібно, — промовив Боб. — Зараз...
— ГРА-А-А-А-А!
Аннабет повернулась і побачила, як з хатини з’являється велетень.
Він був приблизно у двадцять футів заввишки — звична висота для велетня, — з людським тілом вище пояса та з лускатими ногами, як у тиранозавра, нижче. У руках не тримав зброї. Замість обладунків груди прикривала лише сорочка, зшита зі смушку та шкіри із зеленими цятками. Шкіра самого велетня була вишнево-червоною, а борода й волосся — кольору іржі, їх прикрашали пучки трави, листя і болотні квіти.
Він кричав із викликом, та, на щастя, дивився не на Аннабет. Боб вчасно відтягнув її убік, коли велетень кинувся на драгона.
Їхнє зіткнення химерним чином нагадувало різдвяну листівку — червоне проти зеленого. Дракон виплюнув отруту. Велетень відскочив убік, схопив дуб і витягнув його із землі разом із корінням. Старий череп розсипався на пил, коли велетень здійняв дерево, наче бейсбольну битку.
Драгон обвив хвостом велетневе тіло і, клацаючи іклами, потягнув його до себе. Та щойно велетень опинився достатньо близько, то заштовхнув дерево просто чудовиськові в горлянку.
Аннабет сподівалась, що ніколи більше не побачить настільки страшної картини. Дерево простромило стравохід монстра та впилось у землю. Коріння заворушилось, доторкнувшись до ґрунту, і почало занурюватись дедалі глибше, поки дуб не закріпився так, наче стояв там упродовж століть. Драгон затрясся і заборсався, але його швидко заспокоїли.
Велетень обрушив кулак на драгонову шию. ТРІСК! Чудовисько обм’якло. Воно почало танути, поки не залишились тільки дрібні кістки, шматки м’яса, клаптики шкіри та новий драгонячий череп, щелепи якого оточили дуб.
Боб крякнув.
— Чудова робота.
Кошеня замуркотіло на знак згоди і почало чистити пазурі.
Велетень невдоволено оглянув залишки драгона і штурхнув їх ногою.
— Погані кістки, — поскаржився він. — Я хотів новий ціпок. Гм. Хоча шкури згодяться у вбиральні.
Він відірвав шматок м’якої шкіри від драгонового коміра та засунув його за пояс.
— Е... — Аннабет хотіла запитати, чи справді велетень користується драгоновою шкурою як туалетним папером, але вирішила, що не варто. — Бобе, ти нас познайомиш?
— Аннабет... — Боб поплескав Персі по ногах. — Це Персі.
Аннабет сподівалась, що титан просто жартує,- хоча з його обличчя неможливо було щось сказати.
Вона стиснула щелепи.
— Я про велетня. Ти обіцяв, що він допоможе.
— Обіцяв? — велетень навіть відірвав погляд від результату своїх зусиль. Його очі звузились під кущистими рудими бровами. — Обіцянка — це вам не дрібниця. Чому Боб обіцяв мою допомогу?
Боб тупцювався. Титани лякали Аннабет, але вона ніколи не бачила їх поряд із велетнями. Порівняно із вбивцею драгонів Боб здавався зовсім приземкуватим.
— Дамасен хороший велетень, — промовив Боб. — Він миролюбний. І знається на отрутах.
Аннабет подивилась на велетня, який голіруч відривав шматки закривавленого м’яса від туші драгона.
— Миролюбний, — промовила вона. — Так, я бачу.
— Чудова вийде вечеря. — Дамасен підвівся і зміряв Аннабет очима, так наче вона була ще одним потенційним джерелом протеїну. — Заходьте. Пригощу вас тушкованим м’ясом. А потім поговоримо про обіцянки.
XXXIX Аннабет
Затишно.
Аннабет ніколи не думала, що опише що-небудь Тартарі цим словом. Та попри те, що велетнева хатина була не меншою за планетарій і збудували її з кісток, бруду та драгонової шкіри, вона безперечно здавалась затишною.
У центрі палало багаття зі смоли та кісток, але дим, що здіймався в отвір посеред стелі, був білим та без запаху. Підлогу вкривали суха болотяна трава та сірі вовняні килимки. В одному куті стояло масивне ліжко з овчини та драгонової шкіри. Навпроти, на стійках, сушились трава, вичинена шкіра і щось, що походило на довгі шматочки в’яленої драгонятини. Усе місце пахло тушкованим м’ясом, димком, волошками та чебрецем.
Єдине, що бентежило Аннабет, — отара овець, які юрбилися в загоні в дальньому куті хатини.
Аннабет пригадала печеру циклопа Поліфема, який без розбору їв і напівбогів, і овець. «Раптом у велетня такі самі уподобання?» — подумала вона.
Якійсь її частині хотілось тікати, але Боб уже поклав Персі на ліжко велетня, де хлопець майже повністю зник під овчинами та шкурами. Малий Боб зістрибнув з Персі та почав куйовдити ковдри, так гучно муркочучи, що ліжко загуркотіло, наче масажне крісло.
Дамасен потупав до багаття. Він кинув драгоняче м’ясо у висячий казанок, що, здавалось, був зроблений зі старого черепа чудовиська, а потім узяв черпак і почав мішати.
Аннабет не кортіло стати наступним інгредієнтом у страві, але вона прийшла сюди не без причини. Зробивши глибокий вдих, дівчина рушила до Дамасена.
— Мій друг помирає. Ви можете його вилікувати чи ні?
Її голос затремтів на слові «друг». Персі означав для неї значно більше. Навіть «хлопець» не зовсім розкривало суть. Вони стільки витримали разом, що Персі був, вважай що,
Дамасен опустив на неї очі, що грізно горіли під кущистими рудими бровами. Аннабет зустрічалась з величезними, моторошними гуманоїдами, але Дамасен бентежив її якось інакше. Цей велетень не здавався ворожим. Від нього віяло скорботою та жовчу, наче він так поринув у власні страждання, що обурювався спробі Аннабет відірвати його від них.
— У Тартарі немає таких слів, — буркнув велетень.
Аннабет схрестила руки.
— А горгоняча кров? Ти можеш її знешкодити, чи Боб переоцінив твої здібності?
Гнівати двадцятифутового вбивцю драгонів, напевно, було не дуже розважливо, але Персі вмирав. У Аннабет бракувало часу на дипломатію.