Рик Риордан – Дім Аїда (страница 48)
Тим часом римські скелети Ніко кинулись уперед і схопили щось невидиме. Бог почав відбиватись. Він відкидав мертвих геть, ламаючи їхні ребра та черепи, але скелети не відступали й чіплялися за його руки.
«Цікаво! — промовив Купідон. — То в тебе таки є сила?»
— Я залишив табір через кохання, — промовив Ніко. — Аннабет... вона...
«Досі ховаєшся, — перервав Купідон і розтрощив чергового скелета. — Немає в тебе сили».
— Ніко, — видавив із себе Джейсон. — Це нормально. Я розумію.
Ніко обернувся. Його обличчя охопили біль і страждання.
— Не розумієш. Ти не здатен зрозуміти.
«І тому ти тікаєш знову, — дорік Купідон. — Від друзів, від себе самого».
— У мене немає друзів! — закричав Ніко. — Я залишив табір, тому що я там чужий! Я завжди буду чужим!
Скелетони тепер тримали Купідона, але невидимий бог так зловісно розсміявся, що Джейсонові закортіло викликати ще одну блискавку. На жаль, він сумнівався, що йому дістане сил.
— Залиш його, Купідоне, — прохрипів Джейсон. — Це не...
Він осікся. Він хотів сказати, що це не Купідонова справа, але усвідомив, що це,
Джейсон нарешті збагнув історію Психеї — чому смертна дівчина була так налякана. Чому вона ризикувала й порушувала заборону, аби подивитись на обличчя бога кохання, чому боялась, що він може виявитися чудовиськом.
Психея не помилялась. Купідон був чудовиськом. Кохання — найжорстокіше чудовисько з-поміж усіх.
Голос Ніко нагадував звук розбитого скла.
— Я... я не кохав Аннабет.
— Ти заздрив їй, — промовив Джейсон. — Тому ти не хотів бути поряд із нею. І, особливо, ти не хотів бути поряд із... ним. Я все зрозумів.
Дух боротьби та заперечення наче разом залишили Ніко. Темрява відступила. Римляни розвалились на кістки та розсипалися на пил.
— Я ненавидів себе, — промовив Ніко. — Ненавидів Персі Джексона.
Купідон став видимим — стрункий, м’язистий парубок зі сніжно-білими крилами та прямим чорним волоссям, у простому піджаку та джинсах. Лук та сагайдак, перекинутий через плече, були зовсім не іграшковими — це були справжні знаряддя війни. Очі Купідона були червоними, як кров, так наче з кожної валентинки у світі вичавили фарбу й отримали з неї отруйного кольору суміш. Обличчя бога було вродливим, але, водночас, суворим — поглянути на нього було так само важко, як на прожектор. Купідон вдоволено дивився на Ніко, наче виявив, куди саме слід влучити наступною стрілою, аби вона виявилася смертельною.
— Я закохався у Персі, — випалив Ніко. — От твоя правда. Твоя страшна таємниця. — Він впився очима в Купідона. — Задоволений?
Уперше в погляді Купідона з’явилося співчуття.
— Ох, Кохання не завжди приносить щастя. — Його голос став лагіднішим, більш людяним. — Іноді воно завдає неймовірного суму. Та, принаймні, ти подивився йому в обличчя. Це єдиний спосіб завоювати мою прихильність.
Купідон перетворився на вітер.
На землі, де він стояв мить тому, лежав трифутовий жезл зі слонової кістки, увінчаний темною сферою з блискучого мармуру розміром приблизно з бейсбольний м’яч. Три золоті орли тримали сферу на своїх крилах. Це був скіпетр Діоклетіана.
Ніко опустився навколішки й підняв його. Він подивився на Джейсона такими очима, наче чекав нападу.
— Якщо інші дізнаються...
— Якщо інші дізнаються, — перервав Джейсон, — ти матимеш ще більше людей, які тебе підтримають та обрушать гнів богів на кожного, хто подумає тебе зачіпати.
Ніко нахмурився. Джейсон досі відчував, як друга розпирає від образи та гніву.
— Але тобі вирішувати, — додав Джейсон. — Ділитися чи ні. Я скажу тільки...
— Мої почуття змінились, — пробурмотів Ніко. — Тобто... я більше не кохаю Персі. Я був молодшим і дуже вразливим. Я... я не...
Його голос обірвався. Джейсон відчув, що хлопчина ледве втримується від сліз. Хтозна, змінились почуття.
Ніко чи ні, але Джейсон не міг навіть уявити, як це: прожити стільки років, приховуючи те, що в сорокових було нечуваним, не визнавати те, ким ти є, і почуватись безнадійно самотнім — навіть більшим ізгоєм, ніж решта напівбогів.
— Ніко, — м’яко промовив він, — я бачив багато хоробрих учинків. Але те, що зробив ти зараз... Це був найхоробріший.
Ніко із сумнівом підвів очі.
— Треба повертатися на корабель.
— Так. Я можу підняти нас...
— Ні, — заявив Ніко. — Цього разу ми вирушимо крізь світ тіней. Поки що з мене годі вітрів.
XXXVII Аннабет
Втрата зору була нестерпною. Втрата Персі ще гіршою.
Але тепер, коли зір повернувся, Аннабет могла бачити, як Персі повільно вмирає від отруйної крові горгон, і не мала жодної змоги цьому зарадити — ось це було найгіршим прокляттям з-поміж усіх.
Боб перекинув Персі через плече, наче сумку зі спортивним інвентарем. Його кістяне кошеня тим часом скрутилося на спині Персі та замуркотіло. Швидкою, навіть для титана, ходою Боб рушив уперед. Аннабет ледве вдавалось не відставати.
Її легені тремтіли. На шкірі знову з’явилися пухирі. Їй потрібен був ще один ковток вогняної води, але Флегетон уже був далеко позаду. Вона почувалась такою побитою, а рани так саднило, що здавалось біль ніколи її не залишить.
— Скільки ще йти? — прохрипіла вона.
— Занадто довго, — відгукнувся Боб. — Може, й ні.
«Дуже інформативно», — подумала Аннабет, але була занадто виснажена, щоб промовити це вголос.
Ландшафт знову змінився. Вони досі спускалися зі схилу, що мало б прискорити рух, але земля хилилась під зовсім незручним кутом — спуск був занадто крутим, аби бігти, і занадто підступним, щоб бодай на мить втрачати пильність. Інколи під ногами осипався гравій, деколи — хлюпав слиз. Час від часу Аннабет обходила щетинки, настільки гострі, що ті могли проштрикнути ногу, а ще — скупчення... ну, не зовсім кругляків. Швидше бородавок розміром з кавун. Якби треба було здогадатись, де вони (а Аннабет не кортіло цього робити), то дівчина припускала, що Боб веде їх крізь Тартарову товсту кишку.
Повітря стало задушливим. Смерділо нечистотами. Темрява була вже не такою непроглядною, але Аннабет бачила Боба тільки завдяки блиску його білого волосся та наконечника списа. Вона помітила, що Боб після битви з ереями не сховав вістря на швабрі. Це трохи бентежило.
Персі хитався на титановому плечі, через що Малий Боб ніяк не міг вмоститись у своєму куточку. Час від часу Персі болісно стогнав. Аннабет відчувала, як стискається її серце.
У голові сплинув спогад про чаювання з Пайпер, Хейзел та Афродітою у Чарльстоні. Боги, здавалось, це було так давно. Афродіта тоді зітхнула та почала ностальгувати про старі добрі часи Громадянської Війни. Тоді кохання та війна завжди йшли пліч-о-пліч.
Афродіта ще з гордістю вказала на Аннабет, як на приклад для інших дівчат: «Я колись пообіцяла зробити твоє романтичне життя цікавим. І хіба не зробила?»
Аннабет тоді кортіло задушити богиню кохання. Вона достатньо пережила
Вона подумала про мрії Персі щодо Нового Рима —. як вони оселяться там, разом вступлять у коледж. Спочатку думка про життя серед римлян шокувала її. Дівчина ненавиділа їх за те, що вони забрали в неї Персі.
Але тепер Аннабет із радістю погодилась би на це.
Треба тільки вижити. Треба тільки, щоб Рейна отримала повідомлення. Треба тільки, аби справдилась ще безліч інших її надій.
«Припини», — дорекла вона собі.
Треба зосередитися на дійсності, переставляти одну ногу за одною, крок за кроком долати цей кишкоподібний схил.
Її коліна згиналися від втоми, наче металеві вішалки, що от-от зламаються від надмірної ваги. Персі стогнав і бурмотів щось нерозбірливе.
Раптом Боб зупинився.
— Дивись!
Попри темряву Аннабет змогла розгледіти попереду . чорне болото. У повітрі стояв уїдливо-жовтий туман. Сонячного світла не було, але тут чогось росли справжні рослини — кущики очерету, хирляві безлисті дерева, навіть кілька кволих квіток у багнюці. Поміж ям, заповнених смолою, що булькала, звивались укриті мохом стежки. Просто перед Аннабет були глибокі відбитки лап розміром з кришку від сміттєвого бака та з довгими гострими пазурами.
На жаль, Аннабет майже не сумнівалась, хто їх залишив.
— Драгон?
— Так. — Боб широко всміхнувся. — Це добре!
— Е-е... чому?