Рик Риордан – Дім Аїда (страница 45)
— Я вже був тут. — Його очі були так само темними, як його меч. — З мамою та Б’янкою. Приїжджали на вихідні з Венеції. Мені було... шість.
— Це було... у тридцятих?
— Приблизно у тридцять восьмому, — пробурмотів Ніко так, наче думав про щось інше. — Тобі навіщо? Бачиш десь крилатого хлопця?
— Ні... — Джейсон досі намагався усвідомити відомості про минуле Ніко.
Він завжди намагався налагодити гарні стосунки з членами своєї команді. Життя навчило його того, що якщо комусь належить прикривати твою спину в бою, то краще з ним поладнати й навчитися довіряти одне одному. Але Ніко було дуже важко зрозуміти.
— Я просто... просто не можу уявити, як це, мабуть, дивно, коли ти з іншого часу.
— Ні, не можеш. — Ніко втупив очі у кам’яну підлогу і глибоко вдихнув. — Слухай... я не люблю про це говорити. Якщо чесно, гадаю, що Хейзел пощастило значно менше. Вона пам’ятає більше з минулого життя. Їй довелось повернутися з мертвих і пристосуватися до сучасного світу. А я... Ми з Б’янкою застрягли в готелі «Лотос». Час минав так швидко, що — у якомусь химерному сенсі — це полегшило наш перехід.
— Персі розповів мені про те місце, — промовив Джейсон. — Сімдесят років, але за відчуттями лише місяць?
Ніко стискав кулаки так сильно, що пальці побіліли.
— Еге. Не сумніваюсь, що Персі усе про мене розповів.
У його голосі тяжіло відчуття образи — значно сильнішої, ніж Джейсон міг би зрозуміти. Джейсон знав, що Ніко в минулому звинувачував Персі у смерті своєї сестри Б’янки, але ці двоє начебто порозумілись із приводу цього (принаймні так уважав Персі). А ще Пайпер згадувала чутку, ніби Ніко закоханий в Аннабет. Може, і це якось вплинуло.
Але зрештою... Джейсон не розумів, чому Ніко всіх відштовхує, чому не залишався надовго у жодному з таборів, чому віддавав перевагу мертвим, а не живим. Він
Очі Ніко метнулись на вікно вгорі.
— Тут усюди померлі римляни... Лари. Лемури. Вони спостерігають. Гніваються.
— На нас? — Джейсонова рука потягнулась до меча.
— На все на світі. — Ніко вказав на маленьку кам’яну будівлю на західному кінці двору. — Тут колись розташовувався храм Юпітера. Християни змінили його на баптистерій. Римським духам це не подобається.
Джейсон вдивився у темний дверний проріз.
Він ніколи не зустрічав Юпітера, але думав про батька як про живу людину — хлопця, який закохався у його маму. Авжеж, він розумів, що батько безсмертний, але, невідомо чому, сповна усвідомив значення цього слова тільки тепер,. стоячи перед входом до храму, який відвідували тисячі років тому, щоб ушанувати його тата. Від цієї думки голова йшла обертом.
— А там... — Ніко вказав на схід, де кільце колон оточувало шестикутну будівлю. — Там був мавзолей імператора.
— Але його гробниця більше не тут, — здогадався Джейсон.
— Уже як кілька століть. Коли імперія розвалилась, будівлю перетворили на християнський собор.
Джейсон глитнув.
— Отже, якщо привид Діоклетіана досі тут...
— Він, швидше за все, незадоволений.
Вітер зашелестів листям та обгортками від їжі, розкиданими перистилем. Краєм ока Джейсон помітив якийсь швидкий рух — щось золотаво-червоне блискавично з’явилось і зникло.
Коли Хлопець повернувся, на сходи, що вели вниз, опускалось руде пір’ячко.
— Сюди, — вказав Джейсон. — Крилатий хлопець. Як гадаєш, куди ведуть ці сходи?
Ніко оголив меч. Усміхнений, він бентежив навіть більше, ніж коли сердився.
— Під землю, — промовив він. — У моєму улюбленому напрямку.
«Під землю»
Після прогулянки під Римом, разом із Пайпер та Персі, та битви з тими близнятами-велетнями у гіпогеї під Колізеєм більшість його кошмарів були про підвали, люки та величезні колеса для пекельних хортів.
Присутність Ніко не дуже підбадьорювала. Стигійський меч цього хлопця, здавалось, робив тіні ще більш темними, наче пекельний метал витягував з повітря світло і тепло.
Вони опустились у просторий підвал з товстими колонами, що підтримували склепінчасту стелю. Вапняні цеглини були такими старими, що під багаторічним впливом вологи злились в одне ціле. Через це місце було майже не відрізнити від природно утвореної печери.
Жодний з туристів не наважився спуститись сюди. Вони, вочевидь, були розсудливішими за напівбогів.
Джейсон оголив свій гладіус. Хлопці обережно пройшли під низькими арками, чуючи луну власних кроків по кам’яній підлозі. Уздовж однієї зі стін тягнулись заґратовані вікна, що виходили на вулицю, але від цього стеля тільки більше викликала клаустрофобію. Сонячні промені, вируючи у тисячолітньому пилу, скидались на косі в’язничні ґрати.
Джейсон оминув опорну балку, подивився ліворуч, і його серце ледве не вискочило з грудей. Просто перед ним стояло мармурове погруддя Діоклетіана, вапняне обличчя якого свердлило хлопця осудливим поглядом.
Джейсон звів подих. Місце цілком підходило, щоб залишити Рейні записку, де він описав їхній маршрут до Епіру. Приховане від натовпу, але хлопець вірив, що Рейна його знайде. У неї були інстинкти мисливиці. Він сунув записку між погруддям та п’єдесталом і відійшов.
Джейсон не на жарт нервував через очі Діоклетіана. Він думав про Терміна, балакучого бога-статую в Новому Римі. Залишалося сподіватися, що Діоклетіан не гаркне на нього чи не почне раптом співати.
— Привіт!
Перш ніж Джейсон усвідомив, що голос лунає з іншого напрямку, його рука вже піднялась і відрубала голову імператору. Погруддя впало і розбилось об підлогу.
— Це було не дуже чемно, — промовив голос позаду.
Джейсон повернувся. Крилатий чоловік, якого вони бачили біля візка з морозивом, стояв спершись на сусідню колону та безтурботно підкидав у повітря маленький бронзовий обруч. Біля його ніг стояв плетений кошик, повний фруктів.
— Ну, — промовив чоловік, — хіба Діоклетіан якось тобі нашкодив?
Навколо Джейсонових ніг завирувало повітря. Мармурові уламки зібрались у мініатюрне торнадо, здійнялись на п’єдестал і зібрались у ціле погруддя із захованою під ним запискою.
— Е-е... — Джейсон опустив меч. — Це сталося випадково. Ви мене налякали.
Крилатий чувак усміхнувся.
— Джейсоне Грейс, Західний Вітер називали по-різному — теплим, лагідним, життєдайним, диявольськи прекрасним. Але мене ще ніколи не називали
Ніко зробив крихітний крок назад.
— Західний Вітер? Тобто ви...
— Фавоній, — усвідомив Джейсон. — Бог Західного Вітру.
Фавоній усміхнувся і вклонився, безперечно задоволений тим, що його впізнали.
— Можете називати мене римським ім ям, звісно, але можете й Зефіром, якщо ви греки. Я цим не дуже переймаюсь.
Ніко мав такий вигляд, наче дуже через це переймався.
— Чому ваші грецькі та римські сторони не боряться, як в інших богів?
— О, час від часу в мене болить голова, — Фавоній знизав плечима. — Бувають ранки, коли я прокидаюсь у грецькому хітоні, хоча точно пам’ятаю, що заснув у римській піжамі. Та загалом війна на мене не вплинула. Я молодший бог, розумієте? Ніколи особливо не вшановувався поміж люду. Суперечки, що точаться, між вами, напівбогами, не впливають на мене так сильно.
— То... — Джейсон не знав, чи ховати йому меч. — Що ви тут робите?
— Багато чого! Тягаю кошик з фруктами, наприклад. Він завжди зі мною. Не бажаєте грушу?
— Ні, дякую.
— Так... кілька хвилин тому я їв морозиво. Зараз я підкидаю це метальне кільце. — Фавоній крутнув бронзовий обруч на вказівному пальці.
Джейсон уперше чув про метальні кільця, але намагався зосередитись.
— Я мав на увазі, чому ви з’явились перед нами? Чому привели у цей підвал?
— О! — Фавоній кивнув. — Саркофаг Діоклетіана. Так. Це його останнє місце спочину. Християни перенесли його з мавзолей. А потім якісь варвари знищили труну. Я просто хотів показати вам, — він сумно розвів руками, — що те, що ви шукаєте, не тут. Мій повелитель його забрав.
— Ваш повелитель? — Джейсон пригадав палац, що ширяв у повітрі над піком Пайка в Колорадо. Там він відвідав (ледве не ціною власного життя) студію шаленого метеоролога, який стверджував, що він — бог усіх вітрів. — Будь ласка, скажіть, що ваш повелитель не Еол.
— Цей вітроголовий? — Фавоній фиркнув. — Ні, авжеж ні.
— Він говорить про Epoca. — Ніко здавався роздратованим. — Купідон, якщо латиною.