Рик Риордан – Дім Аїда (страница 44)

— Продовжуйте, професоре Грейс! — промовив Лео, випинаючи очі. — Я хочу п’ятірку на іспиті.

— Стули пельку, Лео!

Пайпер з’їла ще одну ложку супу.

— То чому палац Діоклетіана такий особливий?

Ніко нахилився і відірвав виноградинку. Цим, певно, й обмежувався його денний раціон.

— Подейкують, що в ньому мешкає привид Діоклетіана.

— А він був сином Юпітера, так само як я, — продовжив Джейсон. — Його гробницю знищили багато століть тому, але ми з Рейною часто замислювалися, чи можна знайти привида Діоклетіана і поцікавитися в нього, де поховано його тіло... Розумієте, згідно з легендою, його скіпетр поховали разом із ним.

Ніко поглянув на нього з ледь помітною моторошною посмішкою.

— А... ти про цю легенду.

— Яку легенду? — запитала Хейзел.

Ніко повернувся до своєї сестри.

— Уважається, що скіпетр Діоклетіана здатен викликати духів римського легіону, усіх, хто вклонявся старим богам.

Лео присвиснув.

— Гаразд, оце вже цікаво. Непогано було б мати армію язичницьких мерців на своєму боці, коли зайдемо в Дім Аїда.

— Не скажу, що уявляв це саме так, — пробурмотів Джейсон, — але близько.

— У нас небагато часу, — з тривогою промовив Френк. — Уже дев’яте липня. Ми повинні дістатись до Епіру, зачинити Браму Смерті...

— Яку охороняють, — ледве не пошепки промовила Хейзел, — повитий димом велетень та чаклунка, яка прагне... — дівчина завагалась. — Ну, я не певна, чого саме. Але за словами Плутона, вона планує «відбудувати свій маєток». Хай там як, але це не на добре. Інакше тато не попереджав би мене особисто.

Френк пирхнув.

— І навіть якщо ми вціліємо після всього цього, нам досі потрібно з’ясувати, де велетні пробуджують Гею, та дістатись туди до першого серпня. До того ж, що довше Персі з Аннабет у Тартарі...

— Знаю, — перервав його Джейсон. — Ми не затримаємось у Спліті. Але скіпетр вартий пошуків. Поки ми будемо в палаці, я залишу Рейні повідомлення, опишу наш маршрут до Епіру.

Ніко кивнув.

— Скіпетр Діоклетіана може змінити хід війни. Тобі знадобиться моя допомога.

Джейсон намагався не виказати свого збентеження, але від думки про спільну вилазку з Ніко ді Анжело його спиною поповзли мурашки.

Персі розповідав про Ніко деякі історії, які щонайменше непокоїли. Інтереси Ніко не завжди були зрозумілими. Він більше часу проводив серед мертвих, ніж серед живих. Одного разу заманив Персі у пастку в палаці Діда. Можливо, його змусили зробити це, аби допомогти грекам у війні проти титанів, і все ж...

Пайпер стиснула його долоню.

— Гей, звучить весело. Я теж піду.

Джейсону хотілось крикнути: «Дякувати богам!»

Але Ніко похитав головою.

— Тобі не можна, Пайпер. Піти можемо тільки ми з Джейсоном. Дух Діоклетіана може з’явитись перед сином Юпітера, але будь-який інший напівбог швидше за все... гм, сполохне його. А я — єдиний, хто здатен спілкуватись з духами. Навіть Хейзел цього не зможе.

Очі Ніко з викликом блиснули. Хлопцеві наче було цікаво, чи буде Джейсон заперечувати.

Пролунав корабельний дзвінок. Фестус заскрипів і застрекотів через динамік.

— Припливли, — оголосив Лео.

Френк забурчав.

— Можна ми залишимо Вальдеса у Хорватії?

Джейсон піднявся.

— Френку, на тобі оборона корабля. Лео, на тобі ремонт. Решта, допоможіть чим зможете. Ми з Ніко... — він повернувся до сина Аїда. — Ми підемо шукати привида.

XXXV Джейсон

Уперше Джейсон побачив янгола біля візка з морозивом.

«Арго II» став на якір у бухті поряд із шістьма чи сімома круїзними лайнерами. Як, зазвичай, смертні не звернули жодної уваги на трирему, але Джейсон і Ніко, про всяк випадок, застрибнули на човник з туристами, щоб легше було загубитись у натовпі на березі.

На перший погляд, Спліт здавався крутим місцем. Навколо гавані звивалась довга еспланада, всіяна пальмами. У вуличних кав’ярнях тусувались європейські підлітки, які розмовляли десятками різних мов та грілися під яскравим сонцем. У повітрі пахло м’ясом на грилі та свіжозрізаними квітами.

Далі від головного проспекту місто являло собою мішанину середньовічних замкових веж, римських валів, вапняних будиночків з червоними черепичними дахами та сучасних офісних будівель. Ще далі тягнулись у бік гірського кряжу буро-зелені пагорби. Вони трохи дратували Джейсона, хлопець час від часу зиркав на скелястий схил, очікуючи, що в тінях з’явиться Геїне обличчя.

Вони з Ніко блукали еспланадою, коли Джейсон раптом помітив хлопця з крилами, який купляв на вулиці ескімо. Продавчиня з нудьгою в очах рахувала решту. Туристи мимохіть обходили велетенські крила янгола.

Джейсон підштовхнув Ніко плечем.

— Ти це бачиш?

— Еге. Мабуть, нам слід купити морозива.

Поки вони йшли до візка, Джейсон хвилювався, як би крилатий чувак не виявився сином Борея, Північного Вітра. На поясі янгола висів такий самий зубчатий бронзовий меч, як у Бореад, а остання Джейсонова зустріч з ними пішла не дуже добре.

Але цей хлопець не здавався ворожим, навіть навпаки. На ньому була червона майка, шорти з пальмами і мексиканські сандалії. Крила були червоно-брунатними, як пір’я у бентамки або вечірня заграва. Шкіра засмагла, а волосся чорне і майже таке саме кучеряве, як у Лео.

— Це не повернутий дух, — пробурмотів Ніко. — І не створіння з Підземного світу.

— Ні, — погодився Джейсон. — Сумніваюсь, що вони б їли морозиво на паличці.

— То хто він тоді?

Вони були за тридцять футів від крилатого чувака, коли той поглянув просто на них. Він усміхнувся, помахав морозивом і розчинився у повітрі.

Джейсон не міг бачити янгола, але знався на керуванні вітрами, щоб відстежити його рух — теплий золотаво-червоний димок, що нісся вулицями, вирував уздовж тротуарів і здіймав у повітря поштові листівки на стендах перед сувенірними крамницями. Вітерець прямував до протилежного кінця бульвару, де височіла велика будівля, схожа на фортецю.

— Гадаю, це наш палац, — промовив Джейсон. — Ходімо.

Навіть після двох тисячоліть палац Діоклетіана вражав. Зовнішня стіна являла собою суцільний масив рожевого граніту з колонами, що кришились, та склепінчастими вікнами, зверненими до неба, і була здебільшого цілою. Вона була заввишки сімдесят-вісімдесят футів і тягнулась на чверть милі, нависаючи над скупченнями сучасних крамниць та житлових будинків. Джейсон уявив, який вигляд мав палац, коли його щойно збудували: з імперськими вартовими, які крокували вздовж стін, та із золотими орлами, що блищали на парапетах.

Крилатий янгол (чи ким він був!) поширяв між рожевими вікнами, а потім зник на іншому боці. Джейсон придивився до фасаду, шукаючи вхід. Поки що він бачив такий тільки один: за кілька кварталів, де туристи стояли в черзі за квитками. На це бракує часу.

— Треба спіймати його, — промовив Джейсон. — Тримайся.

— Але...

Джейсон схопив Ніко і здійняв їх обох у повітря.

Ніко приглушено вискнув на знак протесту, але вони вже летіли над стінами і за мить опинились над внутрішнім подвір’ям замку, де купчились туристи з фотоапаратами.

Маленький хлопчик ошелешено кліпнув очима, коли вони приземлились. А потім утупив погляд у землю і похитав головою, наче відкидаючи галюцинацію. Більше ніхто на них уваги не звернув.

На лівому боці подвір’я височіла низка колон, що підтримували обшарпані сірі арки. На правому боці стояла біла мармурова будівля з високими вікнами.

— Перистиль, — промовив Ніко. — Тут був вхід до приватної резиденції Діоклетіана. — Він сердито поглянув на Джейсона. — І на майбутнє, будь ласка, мені не подобається, коли мене торкаються. Ніколи більше так мене не хапай.

Джейсонові плечі напружились. Йому здалось, що він почув нотку погрози, наче Ніко хотів сказати: «Якщо не хочеш отримати стигійським мечем по пиці».

— Е-е... добре. Вибач. Звідки ти знаєш, що це за місце?

Ніко оглянув атріум. Його очі зупинились на сходах у дальньому куті, що вели вниз.