Рик Риордан – Дім Аїда (страница 43)

— Якщо вона виживе, — промовила Хейзел. — Навіть всімох та на бойовому кораблі нам ледве вдалось сюди дістатись.

— І про мене не забувай. — Тренер Хедж відригнув. — У вас, пиріжечки, перевага за сатирами.

Джейсон не втримався від усмішки. Тренер полюбляв уткнути щось до сліз безглузде, але Джейсон був радий його товариству. Він пригадав сатира, якого бачив уві сні — Гровера Ундервуда. Важко було уявити сатира ще більш несхожого на тренера Хеджа, але обидва вони були по-своєму відважними.

Це наштовхнуло Джейсона на думку про фавнів у Таборі Юпітера — чи були б вони такими саме, якби римські напівбоги очікували від них більшого? Ще один пункт до його списку...

Список. Хлопець тільки тепер усвідомив його існування, але від самого початку подорожі міркував про те, як би зробити Табір Юпітера більш... грецьким.

Він виріс у Таборі Юпітера. Багато чого там досяг. Але завжди був дещо непокірним. Правила обтяжували його.

Він приєднався до П’ятої Когорти, тому що всі відмовляли його це робити. Попереджали, що це найгірший загін. «Тоді, — подумав Джейсон, — я зроблю його найкращим».

Щойно він став претором, то почав цілу кампанію за перейменування Дванадцятого легіону на Перший, щоб ознаменувати новий початок для Риму. Ця ідея ледве не призвела до заколоту. Новий Рим цілком опирався на традиції та спадщину — правила не могли змінюватись так легко. З часом Джейсон змирився з цим і навіть піднявся до вершини правління.

Але тепер, побачивши обидва табори, він не міг позбутися відчуття, що Табір Напівкровок допоміг йому краще пізнати самого себе. Якщо він переживе цю війну з Геєю та повернеться до Табору Юпітера претором, то чи зможе змінити все на краще?

Це був його обов’язок.

То чому тоді ця думка жахає його? Він почувався винним через те, що залишив Рейну правити саму, і все ж... частина його хотіла повернутись до Табору Напівкровок разом із Пайпер і Лео. Навряд чи такі думки могли виникнути у порядного лідера.

— Джейсоне? — звернувся Лео. — «Арго II» викликає Джейсона. Прийом.

Джейсон усвідомив, що друзі з надією дивляться на нього. Він мусив їх підбадьорити. Повернеться він до Нового Рима після війни чи ні, але зараз Джейсон мав узяти ініціативу у свої руки та поводитись як претор.

— Так, вибачте. — Він доторкнувся до смужки короткого волосся, залишеної пострілом розбійника Скірона. — Перетнути Атлантику, безсумнівно, важко. Але я ніколи б не ставив проти Рейни. Якщо хтось і може впоратись, то це вона.

Пайпер зробила ложкою коло у своєму супі. Джейсон досі трохи нервував через її ревнощі, але коли дівчина підвела очі, то обдарувала його сухою посмішкою, яка була швидше глузливою, ніж збентеженою.

— Ну, я залюбки знову зустрінусь із Рейною, — промовила вона. — Але як вона нас знайде?

Френк підняв руку.

— Хіба ми не можемо просто надіслати Іридо-повідомлення?

— Вони не дуже ладно працюють, — втрутився тренер. — Жахливий зв’язок. Щовечора, рогами присягаюся, кортить дати копняка цій веселковій богині...

Він запнувся. Його обличчя запалало.

— Тренере? — ошкірився Лео. — Кому це ви телефонуєте щовечора, старий ви козел?

— Нікому! — огризнувся Хедж. — Нічого! Я просто хотів сказати...

— Що ми вже намагалися, — втрутилась Хейзел, і тренер вдячно поглянув на неї. — Якась магія перешкоджає... може, Гея. Зв’язатись з римлянами ще важче. Гадаю, вони закриваються якимсь бар’єром.

Джейсон подивився на Хейзел, а потім на тренера. Що відбувається з сатиром? І чому Хейзел про це знає? Він раптом збагнув, що тренер уже дуже давно не згадував про свою дівчину Меллі...

Френк протарабанив пальцями по столу.

— Мобільного телефону у Рейни, певно, немає? Хоча не зважайте! У небі над Атлантикою, мабуть, не найкраще покриття.

Джейсон пригадав їхню подорож на «Арго II» через Атлантичний океан, сотні сутичок, які ледве їх не вбили. Думка про те, що Рейна пройде крізь усе це самотужки... Хлопець не міг вирішити, викликає це в нього жах чи глибоку повагу.

— Вона нас знайде, — промовив він. — Уві сні вона дещо згадала — вона розраховує, що я зупинюсь в одному місці на шляху до Дома Аїда. Я... я, чесно кажучи, забув про нього, але вона має рацію. Я повинен завітати туди.

Пайпер нахилилась до нього. Її карамельне волосся спадало косою на плече. Очі блищали різними кольорами, так що Джейсону важко було зосередитись.

— А де це місце? — поцікавилася вона.

— А... ну, це місто Спліт.

— Спліт. — Пайпер казково пахла, наче квітуча жимолость.

— Ну, так. — Джейсон гадав, чи не заворожує Пайпер його якимись чарами — може, щоразу, коли він згадував про Рейну, вона одурманювала його настільки, що він не міг ні про що думати, окрім неї? Ну, не найгірша помста. — Ми, власне, уже близько. Лео?

Лео стукнув по кнопці інтеркома.

— Як там справи, друзяко?

Фестус заскрипів і запарував.

— Каже, залишилось десь хвилин десять до гавані, — повідомив Лео. — Хоча я досі не розумію, що ти забув у Хорватії, особливо у містечку під назвою Спліт[15]. Я хочу сказати, от називаєш ти своє місто Спліт, має ж тобі спати на думку, що це звучить як попередження. Це нібито назвати місто «Вшивайся!».

— Стривайте, — промовила Хейзел. — Чому ми прямуємо в Хорватію?

Джейсон помітив, що всі неохоче зустрічаються з Хейзел очима. Після її трюка з Туманом навіть Джейсон трохи нервував коло неї. Він розумів, що це нечесно стосовно дівчини. Бути дитиною Плутона і без цього нелегко. Усе ж на тій скелі вона утнула дещо невимовне. А після цього, за її словами, перед нею з’явився сам Плутон. Римляни, зазвичай, називають такі випадки поганою прикметою.

Лео відсунув свої чипси та гострий соус.

— Ну, формально ми знаходимось на території Хорватії вже кілька днів. Уся берегова лінія, вздовж якої ми пливемо, і є вона, але за римських часів її називали... як ти там казав, Джейсоне? Профанацією?

— Далмацією, — промовив Ніко, чим змусив Джейсона підстрибнути на місці.

Святий Ромул... Якби ж можна було повісити дзвіночок на шию Ніко ді Анжело, щоб той нагадував про присутність хлопця. Ніко мав неприємну звичку тихо стояти в кутку, злившись з тінями.

Він вийшов уперед, його темні очі зосередились на Джейсоні. Відтоді, як Ніко звільнили з того бронзового глека в Римі, він дуже мало спав і навіть менше їв, наче продовжував жити на тих гранатових зернах з Підземного світу. Він значно більше, ніж хотілось Джейсону, нагадував одного упира-людоїда, з яким Джейсон якось бився у Сан-Бернардіно.

— Хорватія колись була Далмацією, — промовив Ніко. — Великою римською провінцією. Ти хочеш відвідати палац Діоклетіана, чи не так?

Тренер Хедж знову спромігся на героїчну відрижку.

— Палац кого? І це з Далмації пішли ті собаки, далматинці? Ух, те кіно про сто одного далматинця... Мені досі кошмари сняться.

Френк почухав голову.

— Чого б це у вас були кошмари через цей фільм?

У тренера обличчя набуло такого виразу, наче він от-от розпочне серйозну промову про порочність мультиплікаційних далматинців, але Джейсон вирішив, що не хоче знати подробиць.

— Ніко має рацію, — промовив він. — Мені треба у палац Діоклетіана. Туди найперше піде Рейна, адже знає, що я буду там.

Пайпер здійняла брову.

— І чого б це Рейна так подумала? Чи ти завжди був шаленим фанатом хорватської культури?

Джейсон утупив очі у свій сандвіч, до якого навіть не доторкнувся. Йому було важко говорити про ті спогади, що забрала Юнона. Роки, проведені у Таборі Юпітера, здавались якимись фальшивими, наче кадри з кіно, у якому хлопець знімався десятки років тому.

— Ми з Рейною часто говорили про Діоклетіана, — промовив він. — Ми вважали його ідеалом лідера. Говорили, що хотіли б відвідати його палац. Авжеж, ми розуміли, що це неможливо. Нікому не дозволялось вирушати до античних земель. І все ж, ми уклали угоду — якщо ми таки порушимо закон, то обов’язково вирушимо до палацу.

— Діоклетіан... — Лео наче обдумував ім’я. Він похитав головою. — Уперше чую. Чому він такий важливий?

Френк здавався обуреним.

— Він був величним язичницьким імператором!

Лео пустив очі під лоба.

— Чому мене не дивує, що ти про це знаєш, Чжане?

— А чому б я не знав? Він був останнім, хто вклонявся олімпійським богам, поки не прийшов Костянтин і прийняв християнство.

Хейзел кивнула.

— Я щось таке пригадую. Черниці у школі казали нам, що Діоклетіан був жахливим лиходієм, не ліпшим за Нерона з Калігулою. — Вона скоса поглянула на Джейсона. — Чого б ти вважав його своїм ідеалом?

— Він не був цілковитим лиходієм, — відповів Джейсон. — Так, він переслідував християн, але зрештою був хорошим правителем. Він піднявся із самого низу. Починав звичайним легіонером. Його батьки були колишніми рабами... принаймні мама. Напівбоги знають, що він був сином Юпітера — останнім напівбогом, який правив Римом. Він так само був першим імператором, який пішов у відставку, так би мовити мирно, просто відмовився від влади. Він був родом з Далмації, тож повернувся туди й збудував собі палац. Місто Спліт виросло навколо...

Він запнувся, коли побачив, що Лео імітує нотування невидимим олівцем.