Рик Риордан – Дім Аїда (страница 40)
Титан доторкнувся до її чола.
— Йой.
Аннабет припинила борсатись. Її очі прояснились.
— Де... що?..
Вона побачила Персі. Кілька емоцій умить промайнули на її обличчі: полегшення, радість, шок, жах.
— Що з ним? — скрикнула вона. — Що трапилось?
Вона схопила його за плечі, поклала голову на груди і заридала.
Персі хотів сказати їй, що все з ним добре, та, авжеж, це було неправдою. Він навіть не відчував свого тіла. Його свідомість була наче маленька повітряна кулька з гелієм, яка застрягла в маківці. Вона не мала ані ваги, ані сили. Просто розширювалась, стаючи дедалі легшою. Він розумів, що незабаром ця кулька або нитка на ній розірветься, тоді життя залишить його тіло.
Аннабет узяла в руки його обличчя, поцілувала і намагалася витерти пил та піт з його очей.
Боб навис над ними, тримаючи швабру, наче прапор. Його біле непроникне обличчя світилось у темряві.
— Багато проклять, — промовив Боб. — Персі заподіяв багато поганого чудовиськам.
— Вилікуй його, — заблагала Аннабет. — Як вилікував мою сліпоту. Вилікуй Персі!
Боб нахмурився, а потім засмикав бейдж на уніформі, так наче він почав йому заважати.
Аннабет спробувала знову.
— Бобе...
— Япет, — прогримів басом Япет. — До Боба я був Япетом.
Повітря наче застигло. Персі почувався безпорадним, пов’язаним зі світом лише тонкою ниткою.
— Боб мені подобається більше. — Голос Аннабет був напрочуд спокійним. — А тобі?
Титан опустив на неї свої очі кольору срібла.
— Більше не знаю.
Він присів біля неї та оглянув Персі. Обличчя титана здавалось змученим турботами, наче він раптом відчув вагу всіх пережитих століть.
— Я пообіцяв, — пробурмотів він. — Ніко попросив мене допомогти. Гадаю, що ані Боб, ані Япет не звикли порушувати обіцянки.
Він доторкнувся до чола Персі.
— Иой, — пробурмотів. — Йой.
Свідомість Персі затягнуло назад у власне тіло. Дзвін у вухах ущухнув. В очах прояснилось. Щоправда, він досі почувався так, наче проковтнув фритюрницю. Нутрощі палали. Здавалось, що дію отрути тільки вповільнили, а не зупинили.
Але він живий.
Він хотів було подивитись на Боба, щоб виявити свою вдячність, але його голова знову впала на груди.
— Боб не може це вилікувати, — промовив титан. — Забагато отрути. Забагато проклять накопичено.
Аннабет обійняла Персі за плечі. Йому хотілось сказати їй: «Я вже все відчуваю. Ай. Занадто сильно».
— Що ми можемо зробити, Бобе? — запитала Аннабет. — Тут є вода? Вода зцілить його.
— Немає води, — промовив Боб. — У Тартарі погано.
«Я помітив!» — хотілось закричати Персі.
Принаймні титан називає себе Бобом. Нехай він і звинувачує Персі в тому, що той забрав його пам’ять, але, можливо, допоможе Аннабет, якщо Персі таки помре.
— Ні, — наполягла Аннабет. — Ні,
Боб поклав долоню на груди Персі. Від його дотику по тілу прокотилось холодне поколювання, наче від евкаліптової олії, але щойно Боб відняв руку, біль повернувся. Легені знову запалали, наче в них закипала лава.
— Тартар вбиває напівбогів, — промовив _Боб. — Чудовиська тут зцілюються, але вам тут не місце. Тартар не зцілить Персі. Прірва ненавидить ваш рід.
— Мені байдуже, — відповіла Аннабет. — Навіть тут має бути якесь місце, де він зможе відпочити. Щось, що його зцілить. Може, якщо повернутись до вівтаря Гермеса або...
Десь здалеку загримів низький голос — голос, який Персі, на жаль, впізнав.
— Я ЧУЮ ЙОГО ЗАПАХ! — проревів велетень. — СТЕРЕЖИСЬ, СИНУ ПОСЕИДОНА! Я ЙДУ ЗА ТОБОЮ!
— Полібот, — промовив Боб. — Він ненавидить Посейдона та його дітей. Він уже дуже близько.
Аннабет насилу допомогла Персі підвестись. Йому було нестерпно так обтяжувати її, але його тіло було, наче мішок з більярдними кулями. Навіть опираючись на неї майже всією своєю вагою, він ледве стояв.
— Бобе, ми йдемо далі, з тобою чи без, — промовила Аннабет. — Ти допоможеш?
Малий Боб нявкнув та, замуркотівши, почав тертись об підборіддя титана.
Боб подивився на Персі. З виразу його обличчя було зовсім незрозуміло, про що він думає. «Злиться він чи просто поринув у думки, — гадав Персі. — Планує помсту чи просто відчуває біль через брехню Персі про те, що він його друг?»
— Є одне місце, — зрештою промовив Боб. — Один велетень може знати, що треба робити.
Аннабет ледве не впустила Персі.
— Велетень. Е-е... Бобе, велетні погані.
— Один хороший, — наполіг Боб. — Довіртесь мені, тоді я відведу вас... Хіба що Полібот та інші не спіймають нас раніше.
XXXIII Джейсон
Джейсон заснув на чергуванні. І це було погана, оскільки він був за тисячі футів над землею.
Ну треба ж було так налажати! Сталося це наступного ранку після зустрічі з розбійником Скіроном, під час Джейсонової варти, коли хлопець бився з дикими вентусами, які погрожували кораблю. Розрубавши останнього, Джейсон забув затримати дихання.
Помилка ідіота. Коли вітряний дух розсипається, на його місці утворюється вакуум. Якщо не затримати дихання, повітря висмоктує просто з легень, а тиск у внутрішніх вухах падає так швидко, що ти непритомнієш.
Саме це сталося з Джейсоном.
Навіть гірше, він тієї самої миті поринув у сон. З глибин його підсвідомості зринула думка: «Серйозно? Саме зараз?»
Він мусив прокинутися, інакше міг померти, але ця думка вислизала з його голови. Уві сні він опинився на даху високої будівлі, під ним розкинувся нічний Мангеттен. Джейсон відчував, як крижаний вітер закрадається йому під одяг.
За кілька кварталів від нього, над Емпайр-Стейт-Білдінг, збирались хмари — окреслювали вхід до самого Олімпу. У повітрі стояв металевий запах дощу. Верхівка хмарочоса як завжди світилась, але вогні, здавалось, були несправними: спалахували то бузковим, то помаранчевим, наче кольори боролися за панування.
Разом із Джейсоном стояли його старі товариші з Табору Юпітера: ряди напівбогів у бойових обладунках, з мечами та щитами з імперського золота, що виблискували в темряві. Він побачив Дакоту і Нейтана, Лейлу і Маркуса. Поодаль стояв Октавіан, худий і блідий, з почервонілими чи то від безсоння, чи то від гніву очима і в’язкою жертовних плюшевих тваринок навколо пояса. Біла мантія авгура вкривала його пурпурову футболку та похідні штани.
Усередині строю стояла Рейна з металевими собаками Аурумом та Арґентумом обабіч. Побачивши її, Джейсон відчув провину. Він ніколи не кохав її, не давав марних сподівань... але й не розвіював її надії. Через це вона вірила, що у них можливе спільне майбутнє.
Він просто зник, залишивши її управляти табором самотужки. (Ну, гаразд, це була не його ідея, і все ж таки...) А потім він повернувся в Табір Юпітера разом із Пайпер, своєю новою дівчиною, ’ і юрбою грецьких друзів на воєнному кораблі. Вони розстріляли форум і втекли, залишивши Рейну розбиратися з розпочатою війною.
Уві сні вона мала стомлений вигляд. Інші, може, цього не помічали, але Джейсон знав її достатньо довго, аби бачити втому в її очах і напруження в плечах під обладунками. Її темне волосся було мокрим, наче дівчина встигла поспіхом сходити в душ.
Римляни вдивлялись у двері, що вели на дах, наче чекали на когось.
Коли ж двері відчинилися, з них вийшли двоє. Один був фавном. «Ні, — подумав Джейсон, — сатиром». У Таборі Напівкровок він навчився їх відрізняти. Тренер Хедж виправляв його при кожній помилці. Римські фавни, зазвичай, вештаються без діла, злидарюють або їдять. Сатири ж більш корисні та допомагають напівбогам у їхніх справах. Джейсон уперше бачив саме цього сатира, але був певен, що хлопчина з грецької сторони. Жодний фавн не крокував би так рішучо посеред ночі назустріч озброєній групі римлян.
На сатирі була зелена футболка «Збереження природи»[11] із зображеннями китів, тигрів та інших тварин, що були під загрозою вимирання. Волохаті ноги та копита ніщо не прикривало. У нього була пишна борідка, кучеряве брунатне волосся, запхане під растаманську кепку, а на шиї висіла колекція сопілок. Його пальці нервово перебирали краї футболки, але зважаючи на те, як сатир оглядав римлян, їхні позиції та зброю, Джейсон зробив висновок, що той неодноразово брав участь у битвах.
Разом із сатиром прийшла рудоволоса дівчина, яку Джейсон упізнав, — Рейчел Дер, оракул Табору Напівкровок. Її довге кучеряве волосся спадало на просту білу блузку, а джинси прикрашали чорні візерунки ручної роботи. В одній руці Рейчел тримала блакитну пластикову щітку для волосся, якою знервовано плескала по стегну, наче це був її талісман удачі.
Джейсон пригадав, як вона читала біля багаття рядки пророцтва, що відправило його, Пайпер та Лео на їхнє перше спільне завдання. Рейчел була звичайною смертною — не напівбогом, — але невідомо чому дельфійський дух вирішив поселитися всередині неї.