Рик Риордан – Дім Аїда (страница 39)
Персі розрубав наступний стовбур, а потім ще один. Це виграло їм декілька секунд, але цього було недостатньо.
Раптом темрява попереду стала густішою. Персі саме вчасно збагнув, що це означає. Він схопив Аннабет точнісінько тоді, коли вони мали звалитись в урвище.
— Що? — крикнула вона. — Що таке?
— Урвище, — задихаючись, вимовив він.
— Куди тоді?
Персі не бачив, наскільки глибоке урвище. Дно могло бути як через десять футів так і через тисячі. Визначити це було неможливо. Вони могли стрибнути та сподіватись на найкраще, проте хлопець сумнівався, що Тартар робить такі подарунки.
Отже, у них два варіанти: праворуч або ліворуч уздовж краю.
Він уже приготувався обрати напрямок навмання, коли перед ними опустилась крилата демониця. Вона нависла над прірвою на своїх кажанячих крилах, точнісінько там, куди не міг дотягнутися меч Персі.
«Добре прогулялись?» — запитав спільний голос, який лунав звідусіль.
Персі повернувся. Ереї ринули з лісу й почали оточувати їх півколом. Одна схопила Аннабет за руку, але та розлючено завила і перекинула чудовисько через плече. Демониця впала на шию. Аннабет обрушилась на неї ліктем, доклавши до удару вагу всього тіла. Видовище було не гірше, ніж у професійного борця.
Демониця розсипалась, але коли Аннабет підвелась, то здавалась вкрай розгубленою та наляканою.
— Персі? — покликала вона, у її голос вкрадалась тривога.
— Я тут.
Персі спробував покласти руку їй на плече, але виявилось, що вона стоїть далі, ніж йому здавалось. Він спробував знову, але вона і цього разу виявилась за кілька футів від нього. Це була наче спроба вхопити сонячний відблиск у воді.
— Персі! — голос Аннабет зірвався. — Чому ти мене залишив?
— Я не залишив тебе! — Він повернувся до ерей, його руки тремтіли від гніву. — Що ви зробили з нею?
— Ми нічого не робили, — промовили демони. — Твоя кохана вивільнила особливе прокляття — гіркі думки тієї, яку ти полишив. Ти обрік невинну душу на самотність. Здійснилося її найзапекліше бажання: Аннабет відчуває її розпач. Вона так само помре самотньою та покинутою.
— Персі? — Аннабет простягнула руки у спробі знайти його. Ереї розступились перед нею. Вона спотикаючись побрела поміж них.
Раптом його живіт скрутило так, наче він звалився зі скелі.
— Кого я залишив? — випалив Персі. — Я ніколи...
Слова пролунали в голові: «Невинна душа. Самотня та покинута». Він пригадав острів, тьмяне світло кристалів у печері, обідній стіл на узбережжі та вітряних духів, які йому прислуговували.
— Вона б нізащо, — пробурмотів він. — Вона б нізащо не прокляла мене.
Очі демониць злились воєдино подібно до їхніх голосів. Боки Персі запульсували. Біль у грудях став сильнішим, наче хтось вкручував у них кинджал.
Аннабет блукала поміж демониць, відчайдушно вигукуючи його ім’я. Персі прагнув побігти до неї, але розумів, що ереї цьому завадять. Аннабет досі була живою тільки з однієї причини — духи насолоджувались її стражданнями.
Персі стиснув щелепи. Байдуже, скільки проклять доведеться знести. Він утримуватиме цих відьом на собі та захищатиме Аннабет стільки, скільки зможе.
З несамовитим криком він кинувся на всіх них разом.
XXXI Персі
Десь хвилину Персі відчував, що перемагає. Анаклузмос рубав ерей так, наче ті були, з цукру. Одна запанікувала і налетіла обличчям на дерево. Ще одна завищала і здійнялась у повітря, але Персі відрізав їй крила і відправив у прірву.
Щоразу, коли розсипались демониці, Персі відчував, як на нього обрушується нове прокляття. Деякі були різкими та болісними: удар чимось гострим у живіт, пекуче відчуття, наче його облили вогнем з паяльної лампи. Інші — ледве помітними: легкий озноб, некерований тик у правому оці.
Ну, серйозно, хто в передсмертну мить проклинає когось словами: «Щоб у тебе око смикалось!»
Персі знав, що вбив багато чудовиськ, але ніколи не думав про це з точки зору чудовиськ. І тепер їхній біль, гнів, обурення обрушились на нього усією своєю вагою.
Кількість ерей тільки зростала. Замість кожної вбитої ним з’являлось шість нових.
Він не відчував руки з мечем. Його тіло боліло, а в очах усе пливло. Він спробував продертись до Аннабет, але вона щоразу вислизала у нього з рук та продовжувала кликати його, блукаючи поміж демониць.
Поки Персі намагався дістатись до дівчини, на нього накинулась чергова демониця і впилась іклами в його стегно. Персі заревів. Він розрубав чудовисько, перетворивши на пил, але тієї самої миті впав навколішки.
У роті пекло гірше, ніж після ковтка вогняної води з Флегетона. Він зігнувся навпіл. Його трясло й нудило так, наче дюжина вогняних змій проповзала крізь його стравохід.
«Ти обрав, — промовив голос ерей, — прокляття Фінея... відмінний вибір передсмертної агонії».
Персі спробував відповісти, але язик наче засунули в мікрохвильову піч. Він пригадав старого сліпого царя, який з газонокосаркою ганявся за гарпіями по Портленду. Персі запропонував старому парі, у результаті якого той випив отруйну горгонячу кров. Персі не пам’ятав, щоб старий бурмотів прокляття, та після того як Фіней розсипався на пил та повернувся до Підземного царства, він навряд чи бажав Персі довгого та щасливого життя.
Після тієї перемоги Гея попередила Персі: «Не випробовуй долю. Коли твоя смерть прийде, я обіцяю, що вона буде значно боліснішою за горгонячу кров».
І от він у Тартарі помирає від крові горгон та від дюжини інших болісних проклять, дивиться, як його дівчина ходить поруч і шукає його, безпорадна та сліпа, переконана, що він її залишив. Він стиснув меч. Його кулаки задимились. Передпліччя вкрила біла хмара.
«Я не помру отак», — подумав він.
Не тільки тому, що це було болісно та принизливо, але й тому що він потрібен Аннабет. Щойно Персі помре, демониці перемкнуться на неї. Він не може залишити її одну.
Ереї скупчились навколо нього. Вони шипіли та фиркали.
«Спочатку розірве голову», — припустив голос.
«Ні, — відповів самому собі той самий голос, але з іншого напрямку. — Розірве все тіло одночасно».
«Закладаюся на те, як він помре... Який слід залишить після себе на землі».
— Бобе, — прохрипів він. — Ти потрібен мені.
Марний заклик. Він і сам ледве себе чув. До того ж навіщо Бобу поспішати на допомогу вдруге? Тепер він знає правду. Персі йому не друг.
Персі усвідомив, що Тартар, який він бачив, — лише пом'якшена версія справжнього жаху, тільки те, з чим може впоратися напівбожий мозок. Найгірше було приховане, так само як Туман ховав чудовиськ від смертних очей. І тепер, у мить своєї смерті, Персі бачив істину.
Повітря було диханням Тартару. Усі ці чудовиська — кров’яними тільцями, які циркулюють його тілом. Усе, що бачив Персі дотепер, було сном в уяві темного бога прірви.
Певно саме таким побачив Тартар
— Мені прикро, — пробурмотів Персі.
— Йому прикро! — з насолодою вискнули ереї. — Він шкодує про помилки свого життя, про злочини проти дітей Тартара!
— Ні, — відрізав Персі. — Мені прикро, що я обманув друга. Бобе, я мав бути чесним... Прошу... пробач мене. Захисти Аннабет!
Він не розраховував, що Боб почує чи відгукнеться, але в цій ситуації було правильним очистити свою совість. Ніхто окрім нього не винен у його бідах. Ані боги. Ані Боб. Ані навіть Каліпсо, яку він залишив одну на тому острові. Може, в її серці з часом запеклась гіркота, тому вона прокляла його дівчину з розпачу. Проте... Персі мав простежити, щоб боги повернули її із заслання в Огігії, як вони й обіцяли. Він учинив з нею не краще, ніж з Бобом. Навіть не згадував про неї, попри те, що її подарунок досі квітне на підвіконні його мами.
Знадобились останні рештки зусиль, але він підвівся. Усе його тіло повивала пара. Ноги тремтіли. Нутрощі трясло, наче вулкан перед виверженням.
«Принаймні, помру в бою», — подумав він і здійняв Анаклузмос.
Та перш ніж він устиг вдарити, усіх ерей перед ним розірвало на пил.
XXXII Персі
Боб безперечно вмів користуватися шваброю.
Рубаючи на всі боки, він убивав демониць одна за одною, а Малий Боб сидів на його плечах, вигинав спину та шипів.
За кілька секунд не залишилось жодної ереї. Більшість загинула. Розумніші з пронизливим криком полетіли геть у темряву.
Персі хотів подякувати титану, але голос не слухався. Ноги підгинались. У вухах дзвеніло. Крізь червону завісу болю він побачив за кілька ярдів від себе Аннабет, яка йшла просто до краю скелі.
— Га! — тільки й зміг прохрипіти Персі.
Боб прослідив за його поглядом, підскочив до Аннабет і схопив її. Та почала волати й борсатися, кілька разів вдарила Боба в живіт, але титан, здавалось, не зважав. Він підніс її до Персі та обережно поклав на землю.