Рик Риордан – Дім Аїда (страница 3)
Коли Хейзел опинилась на вершині, їй здалося, що вона потрапила в зовсім інший вимір. Світ втратив кольори. Ураганні вали оточили пагорб непроглядною чорною стіною. Небо вкрила сіра заслона. Руїни побіліли настільки, що ледь не сяяли. Навіть карамельне хутро Аріона набуло кольору темного попелу.
У серці бурі зовсім не було вітру. Шкірою Хейзел пройшовся холодок, наче її протерли ваткою зі спиртом. Попереду стояла склепінчаста брама, що вела крізь порослі мохом стіни в щось на кшталт садиби.
Крізь темряву Хейзел майже нічого не бачила, але чітко відчувала чиюсь присутність. Її тягнуло вперед, наче залізну брилу до величезного магніту. Опиратися цьому пориву було майже неможливо.
І все ж дівчина втрималась. Вона зупинила Аріона, і той нетерпляче затупотів. Земля під ними затріскотіла. Куди б не ступали кінські копита: трава, ґрунт, каміння — усе ставало білим, наче крига. Хейзел пригадала льодовик Хаббард на Алясці — як він тріскався під їхніми ногами, а потім жахливу печеру в Римі — як розсипалась її підлога та звергнула Персі з Аннабет у Тартар.
Вона сподівалась, що цей чорно-білий пагорб під нею не розвалиться, але вирішила, що в будь-якому разі краще рухатися далі.
— Тоді ходімо далі, хлопчику. — Її голос лунав приглушено, наче вона говорила в подушку.
Аріон пройшов риссю крізь арку. Напівзруйновані стіни утворювали прямокутне подвір’я розміром з тенісний корт. Три інші брами, по одній на кожну стіну, вели на північ, схід і захід. У центрі подвір’я перетинались дві бруковані доріжки. У повітрі висів туман — розпливчасті білі смужки, що звивалися та хвилювалися, наче живі.
«Не звичайний туман», — збагнула Хейзел.
Усе життя вона чула про Туман — надприродну вуаль, що приховує міфічний світ від смертних очей. Він вводив в оману людей і навіть напівбогів, змушуючи бачити чудовиськ як безневинних тварин, а богів — як звичайних перехожих.
Хейзел ніколи не уявляла його власне туманом, але дивлячись, як він повиває ноги Аріонові й пливе крізь зруйновані арки, відчула, як волосся на її руках стає сторчма. Вона не знала чому, але була певна: ця біла речовина — чисті чари.
Віддалік завив собака. Аріона, зазвичай, ніщо не лякало, але зараз він став на дибки та знервовано зафиркав.
— Усе добре. — Хейзел погладила коня по шиї. — Ми ж разом у цій халепі. Зараз я спущусь, гаразд?
Вона сковзнула з Аріонової спини. Кінь тієї самої миті повернувся й поскакав геть.
— Аріоне, заче...
Але він уже зник у тому самому напрямку, з якого з’явився.
«Разом», ще б пак.
Знову почулося виття — цього разу ближче.
Хейзел зробила крок до центру двору. Туман чіплявся до неї, як пара з морозилки.
— Перепрошую? — покликала вона.
— Вітаю! — відповів голос.
Біля північної брами з’явилася тьмяна жіноча постать. Ні, стривайте... біля східної. Ні, біля західної.
Постаті дійшли до центру подвір’я й об’єдналися в одну. Туманні обриси окреслились у молоду жінку в темній довгій сукні без рукавів. Її золотаве волосся було зібране в жмуток на маківці — зачіска в давньогрецькому стилі. Тканина сукні була настільки гладкою, що утворювала брижі, тому здавалося, ніби з плечей жінки струменить потік чорнил. На вигляд жіночці виповнилося не більше двадцяти, але Хейзел розуміла, що це ще нічого не означає.
— Хейзел Левек, — промовила незнайомка.
Вона була вродливою, але блідою, наче смерть. Хейзел пригадала, як одного разу, ще у Новому Орлеані, її змусили прийти на похорон однокласниці, пригадала бездиханне тіло дівчинки у відкритій труні. Обличчя померлої було дуже загримоване, так що вона здавалась сплячою. У Хейзел від цього спиною бігли мурахи.
Ця жінка нагадувала Хейзел ту дівчинку — за винятком очей, розплющених і цілковито чорних. Коли незнайомка рухала головою, то знову розділялась на трьох різних людей... Це нагадувало примарні зображення, що залишаються, коли фотографуєш щось на великій швидкості.
— Хто ви? — Пальці Хейзел засіпались на руків’ї меча. — Тобто... яка ви богиня?
У цьому вже Хейзел була певна: жінка випромінювала силу. Усе навколо них: вируючий Туман, одноколірний ураган, химерне сяйво руїн — існувало завдяки їй.
— А, точно. — Жінка кивнула. — Трохи світла не завадить.
Вона здійняла руки, й за мить у них з’явилися два палаючі старовинні смолоскипи. Туман відступив до країв подвір’я. Дві димчасті тварини біля ніг жінки набули твердої форми. Одна виявилась чорним лабрадором-ретривером. Інша — довгим та пухнастим сірим гризуном з білим хутром на мордочці. Може, ласка?
Жінка безтурботно усміхнулась.
— Я — Геката, — промовила вона. — Богиня чаклунства. Нам багато що треба обговорити, якщо ти переживеш цю ніч.
IV Хейзел
Хейзел хотілося втекти, але ноги наче прикипіли до сліпучо-білої бруківки.
Обабіч від перехрестя з-під землі, наче стебла рослин, вирвались дві темні металеві підставки. Геката встромила в них смолоскипи, а потім почала повільно ходжати навколо Хейзел, розглядаючи її так, наче вони були партнерами в якомусь химерному й моторошному танці.
Чорний собака та ласка не відставали від своєї господині.
— Ти схожа на матір, — зрештою промовила богиня.
У Хейзел стиснуло горло.
— Ви знали її?
— Авжеж. Марі була ворожкою. Вона заробляла на життя наговорами, прокляттями та ґрі-ґрі. Я — богиня чаклунства.
Чисто-чорні очі наче повільно витягували душу з Хейзел. У школі Святої Агнеси, під час першого життя в Новому Орлеані, вона зазнала знущань через свою матір. Діти називали Марі Левек відьмою. Черниці шепотілись, ніби мама Хейзел торгує з дияволом.
«Якщо черниці боялись мами, то що б вони сказали про цю богиню?» — подумала Хейзел.
— Багато хто мене боїться, — промовила Геката, наче прочитавши її думки. — Але чаклунство ані добре, ані лихе. Це знаряддя, як от ніж. Хіба ніж лихий? Тільки якщо його володар лихий.
— Моя... моя мати... — Хейзел затиналась. — Вона не вірила в чаклунство. Зовсім. Вона тільки вдавала, заради грошей.
Ласка оголила ікла й зацвірінькала, а потім із задньої частини її тіла вирвався писк. За інших обставин гази в цього малятка здалися б кумедними, але Хейзел було не до сміху. Червоні очі гризуна горіли в напівтемряві, наче крихітні жаринки, і лиховісно дивилися на неї.
— Тихо, Ґейл. — Геката знизала плечима на знак вибачення. — Ґейл не любить слухати про скептиків та шахраїв. Бач, вона сама колись була відьмою.
— Ваша ласка була відьмою?
— Власне, вона — тхір. Але, так, Ґейл колись була дуже неприємною відьмою. Вона не дотримувала жодних заходів гігієни, а ще... мала труднощі з травленням. — Геката помахала долонею перед носом. — Це погано вплинуло на репутацію інших моїх учнів.
— Гаразд. — Хейзел намагалася не дивитись на ласку. Їй зовсім не кортіло дізнаватись більше про кишковий розлад гризуна.
— Одне слово, — продовжила Геката, — я перетворила її на тхора. Як тхір вона значно приємніша.
Хейзел важко глитнула. Вона поглянула на чорного собаку, що з любов’ю тикався носом у долоню богині.
— А ваш лабрадор?..
— О, це Гекуба, остання цариця Трої, — промовила Геката таким тоном, наче каже очевидні речі.
Собака рохнула.
— Маєш рацію, Гекубо, — промовила богиня. — Немає часу на довге знайомство. Суть у тому, Хейзел Левек, що твоя мати може й стверджувала, ніби не вірить, проте володіла справжніми чаклунськими силами. З часом вона це збагнула. І коли вона шукала заклинання для виклику Плутона, я допомогла їй його знайти.
— Ви?..
— Так. — Геката продовжила ходжати навколо Хейзел. — Я бачила у твоїй матері талант. А тепер бачу навіть більший талант у тобі.
Голова Хейзел пішла обертом. Вона пригадала передсмертну сповідь матері: як вона закликала Плутона, як бог закохався у неї і як через жадібне бажання її дочка, Хейзел, народилась із прокляттям. Хейзел мала владу над усіма підземними скарбами, але кожний, хто отримував їх, був приречений на страждання або смерть.
А тепер ця богиня стверджує, що все це сталося через неї.
— Моя мати страждала через це заклинання. Усе своє життя я...
— Без мене твого життя б не було, — байдуже відрізала Геката. — У мене немає часу на твою злість. Так само як і у тебе. Без моєї допомоги ти помреш.
Чорний собака гаркнув. Тхір клацнув іклами й випустив гази.
Легені Хейзел наче наповнилися розпеченим піском. — Яка ще допомога? — випалила вона.
Геката здійняла свої бліді руки. У трьох брамах, з яких вона вийшла — на півночі, сході й заході, — завирував Туман. Засяяв та замерехтів вихор чорно-білих зображень, наче в старих німих кінострічках, які ще можна було переглянути в кінотеатрах, коли Хейзел була зовсім малою.
Західна брама показувала римських та грецьких напівбогів в обладунках, які бились одне з одним під величезною сосною на схилі пагорба. Трава була всипана пораненими та померлими. Хейзел побачила себе верхи на Аріоні — вона мчала крізь хаос і намагалась криками спинити кровопролиття.
У брамі на сході Хейзел побачила «Арго II», що стрімко падав десь над Апеннінами. Такелаж охопило полум'я. Невідомо звідки прилетів валун і розтрощив шканці. Наступна брила пробила корпус. Корабель розвалився, наче гнилий гарбуз, і двигун вибухнув.