Рик Риордан – Дім Аїда (страница 25)

— Гаразд, — промовив Трип. — Коли дістанетесь до Епіру, вам запропонують випити з чаші.

— Хто запропонує? — поцікавився Ніко.

— Несуттєво, — рявкнув Трип. — Просто знайте, що вона наповнена смертельною отрутою.

Хейзел здригнулась.

— Отже, ви кажете, щоб ми з неї не пили.

— Ні! Ви повинні випити з неї, або ніколи не пройдете крізь храм. Отрута з’єднує зі світом мертвих, дає змогу пройти до нижчих рівнів. Ключ до виживання, — божі очі блиснули, — ячмінь.

Френк витріщився на нього.

— Ячмінь.

— Візьміть мій особливий ячмінь у передпокої. Приготуйте з нього маленькі тістечка. З’їжте їх перед входом у Дім Аїда. Ячмінь поглине значну частину отрути, тоді вона вплине на вас, але не вб’є.

— І все? — випалив Ніко. — Геката послала нас через половину Італії, щоб ти наказав нам з’їсти ячмінь?

— Щасти! — Триптолем метнувся через кімнату і вскочив у колісницю. — І, Френку Чжане, я пробачаю тобі! У тебе є запал. Якщо колись передумаєш, моя пропозиція в силі. Я з радістю дам тобі ступінь у сільському господарстві!

— Еге, — буркнув Френк. — Дякую.

Бог потягнув за важіль колісниці. Змієколеса повернули. Крила залопотіли. У дальній частині кімнати відчинилися гаражні двері.

— О, як приємно знову бути у русі! — закричав Трип. — Стільки неосвічених земель потребують моїх знань. Я розкрию їм красу оранки, зрошування й удобрення!

Колісниця відірвалась від землі та вискочила з будинку під супроводження Триптолемових криків, звернених у небо: «Далі, мої змії! Далі!»

— Це, — промовила Хейзел, — було дуже дивно.

— Краса удобрення. — Ніко стряхнув з плечей кукурудзяні приймочки. — Може, вже підемо звідси?

Хейзел поклала руку на Френкове плече.

— Усе справді добре? Ти виторгував наші життя. Що Триптолем змусив тебе зробити?

Френк насилу тримав себе у руках. Ну чого він такий слабак? Розібрався з цілим військом чудовиськ, але щойно Хейзел проявила ніжність, ладний зламатись та розплакатись.

— Ті коровочудовиська... катоблепаси, що отруїли тебе... мені довелось вбити їх.

— Дуже хоробро, — промовив Ніко. — Їх там, певно, шість чи сім залишилось у стаді.

— Ні. — Френк прокашлявся. — Усіх. Я вбив усіх у місті.

Ніко і Хейзел безмовно витріщились на нього. Френку стало страшно, що вони не повірять або розсміються. Скільки чудовиськ він вбив на тому мості — двісті? Триста?

Але за їхніми очима було зрозуміло, що вони вірять. Діти підземного світу. Можливо, вони відчувають смерть і бойню, через які він пройшов.

Хейзел поцілувала його у щоку. Їй довелось стати навшпиньки, щоб це зробити. В її очах був неймовірний сум, наче вона усвідомила, що у Френку щось змінилось — щось значно важливіше за зріст і поставу.

Френк теж це розумів. Він ніколи більше не буде таким, як раніше. От тільки чи добре це?

— Ну, — промовив Ніко, порушивши напружену тишу, — хтось знає, як виглядає ячмінь?

XXI Аннабет

Аннабет прийшла до висновку, що чудовиська її не вб’ють. Так само як отруйне повітря і підступний ландшафт з його ямами, урвищами та зубчастими скелями.

Ні. Вона швидше помре від того, що голова вибухне від надмірної кількості дивних подій.

Спочатку їм з Персі довелось пити вогонь, щоб вижити. Потім на них напала зграя вампіриць на чолі з черлідеркою, яку Аннабет вбила два роки тому. Ну і наостанок їх урятував титан-прибиральник на ім’я Боб, який мав зачіску Ейнштейна, срібні очі та виняткові навички у володінні шваброю.

Авжеж. Чому б ні?

Вони слідували за Бобом крізь пустирище, тримаючись Флегетона, і повільно наближаючись до штормового фронту темряви. Періодично вони зупинялись випити вогняної води, що підтримувала їхні сили, але Аннабет була не у захваті від цього. У горлі було таке відчуття, наче вона постійно полоскала його кислотою.

Персі був її єдиною втіхою. Час від часу він озирався до неї, усміхався і потискував її руку. Йому безперечно було не менш страшно і паскудно. Їй хотілось поцілувати його за те, що він так намагається підбадьорювати її.

— Боб знає, що робить, — пообіцяв Персі.

— У тебе цікаві друзі, — пробурмотіла Аннабет.

— Боб цікавий! — Титан повернувся й ошкірився. — Так, дякую!

— То, Бобе... — Вона намагалася говорити невимушено і дружелюбно, що з обпаленим горлом давалось їй нелегко. — Як ти потрапив у Тартар?

— Стрибнув, — відповів він, так наче це було очевидним.

— Стрибнув у Тартар, тому що Персі промовив твоє Ім’я?

— Я був йому потрібен. — Срібні очі світились у темряві. — Це нічого. Я втомився прибирати у палаці. Не відставайте! Ми майже дійшли до стоянки.

Стоянка.

Аннабет не уявляла, що може означати це слово у Тартарі. Вона пам’ятала ті часи, коли вони з Лукою та Талією покладались на стоянки уздовж автомагістралі. Часи, коли вони були безпритульними напівбогами, які намагались вижити.

Куди би Боб їх не вів, вона сподівалась, що там є чисті вбиральні та автомат із закусками. Їй довелось стримати смішок. Так, вона безперечно втрачала глузд.

Аннабет кульгала вперед, намагаючись не зважати на буркіт в животі. Очі натрапили на спину Боба, що вів їх до стіни мороку, до якої вже залишалось не більше кількох сотень ярдів. Блакитний робочий комбінезон був розірваний між лопатками, наче хтось намагався вдарити титана, ножем у спину. З кишень стирчали ганчірки. На поясі коливалась пляшка з оприскувачем, усередині якої гіпнотично хлюпала блакитна рідина.

У голові Аннабет сплинула розповідь Персі про зустріч з титаном. Талія Грейс, Ніко ді Анжело і Персі спільними зусиллями перемогли Боба на берегах Лети. Після того як вони стерли титанову пам’ять, їм не достало рішучості його вбити. Він став таким люб’язним і добрим, і дружелюбним, що вони залишили його в Аїдовому палаці — поклались на обіцянку Персефони, що про титана там подбають.

Вочевидь цар та цариця підземного царства вирішили, що «подбати» про когось означає дати йому швабру і зробити прибиральником. Така безсердечність навіть для Аїда була винятковою. Вона ніколи не співчувала титанам, але взяти безсмертного з промитим мозком та змусити його безкоштовно прибирати твій розгардіяш — здавалось їй зовсім неправильним.

«Він тобі не друг», — нагадала вона собі.

Їй навіть страшно було уявити, що Боб раптом пригадає, хто він. Чудовиська відновлюються у Тартарі. Що коли це місце відновило його пам’ять? Що коли він знову став Япетом... що ж, Аннабет бачила, як він розібрався з емпусами. У неї не було зброї. Вони з Персі були не у найліпшому стані для битви з титаном.

Вона знервовано зиркнула на ручку Бобової швабри. Раптом цей прихований наконечник вискочить назовні й опиниться перед її обличчям?

Слідувати за Бобом крізь Тартар було неймовірним ризиком. На жаль, кращий план не спадав на думку.

Вони обережно просувались крізь попелясте пустирище, коли в отруйних хмарах угорі спалахнула червона блискавка. Ще один чарівний день у підземеллі світобудови. Аннабет не дуже далеко бачила крізь туман, але що довше вони йшли, то більше вона запевнялась у тому, що весь ландшафт — це низхідна крива.

Вона чула суперечливі описи Тартару. Бездонна яма. Оточена латунними стінами фортеця. Суцільна безмежна порожнеча.

Одна легенда зображала його як зворотність неба —-величезний, порожній, перевернутий кам’яний купол. Це здавалось найбільш точним описом, але якщо Тартар —-купол, то він, напевно, подібно небу не має справжнього дна, а натомість складається з багатьох ярусів, кожний з яких темніший та ворожіший, ніж попередній.

І навіть це не повна, жахлива правда...

Вони минули пузир у землі — охоплену корчами прозору кулю розміром з невеличкий фургон. Усередині, скрутившись, лежало напівсформоване тіло драгона. Боб, не вагаючись, простромив списом пузир. Той розірвався гейзером паруючого жовтого слизу — і драгон розчинився у повітрі.

Боб рушив далі.

«Чудовиська — прищі на шкірі Тартара», — подумала Аннабет і здригнулась. Інколи вона шкодувала, що має таку чудову уяву, тому що зараз була певна, що вони йдуть по живій істоті. Весь цей заплутаний ландшафт — купол, яма, як його не називай, — тіло бога Тартара. Під їхніми ногами — найдавніше втілення зла. Так само як Гея живе у поверхні землі, Тартар живе у цій ямі.

Якщо бог помітить, як вони йдуть по його шкірі, наче блохи на собаці... Годі. Достатньо роздумів.

— Тут, — промовив Боб.

Вони зупинились на вершині гребня. Знизу у закритій зусібіч западині, схожій на місячний кратер, кільце зруйнованих колон з чорного мармуру оточувало темний кам’яний вівтар.

— Святилище Гермеса, — пояснив Боб.

Персі нахмурився.

— Гермесове святилище у Тартарі?