Рик Риордан – Дім Аїда (страница 26)

Боб весело розсміявся.

— Так. Впало звідкись дуже давно. Може, зі смертного світу. Може, з Олімпу. Хай там як, чудовиська тримаються подалі. Більшість.

— Звідки ти знав, що воно тут? — поцікавилася Аннабет.

Усмішка Боба згасла. В очах з’явився розсіяний погляд.

— Не пам’ятаю.

— Це нічого, — швидко промовив Персі.

Аннабет закортіло дати собі копняка. Перш ніж Боб став Бобом, він був титаном Япетом. І як усі його брати та сестри тисячоліттями був ув’язнений у Тартарі. Звичайно він знає місцевість. І якщо пам’ятає святилище, то може почати пригадувати інші подробиці своєї старої в’язниці та старого життя. Це було б недобре.

Вони спустились у кратер і зайшли у кільце колон. Аннабет звалилась на величезний мармуровий уламок, безсила зробити ще хоч один крок. Персі заступницькі став над нею і ретельно обвів очима місцевість. Чорнильний грозовий фронт тепер був менш ніж за сотню футів від них, покривав темрявою усе, що було попереду. Край кратера закривав вид на пустирище позаду. Чудова схованка, але якщо на них хтось таки наткнеться, вони дізнаються про це тільки, коли буде запізно.

— Ти сказав, що за нами хтось женеться, — промовила Аннабет. — Хто?

Боб підмітав коло підніжжя вівтаря, час від часу присідаючи та розглядаючи підлогу, наче щось шукав.

— Вони йдуть за нами, так. Знають, що ви тут. Велетні й титани.. Переможені. Вони знають.

Переможені...

Аннабет намагалася придушити страх. Скільки титанів та велетнів вони з Персі перемогли за всі ці роки? Щоразу це здавалось нездійсненним випробовуванням. Якщо усі вони тут, у Тартарі, й активно шукають її та Персі...

— Навіщо ми тоді зупинились? — запитала вона. — Нам треба йти далі.

— Незабаром, — відповів Боб. — Але смертним потрібен відпочинок. Тут хороше місце. Найкраще місце для... ох, довгий, довгий шлях. Я повартую.

Аннабет глянула на Персі, надіслала йому безмовне повідомлення: «Тільки не це!» Гуляти з титаном було кепською забавою. Але спати під його вартою... Не треба бути дочкою Афіни, щоб розуміти, що це стовідсотково не мудро.

— Поспи, — сказав їй Персі. — Я першим почергую на варті з Бобом.

Боб мугикнув на знак згоди.

— Так, добре. Коли прокинешся, їжа буде тут!

Живіт Аннабет скрутився ще більше від згадки про їжу. Вона не уявляла, як Боб замовив їжу посеред Тартару. Може, він не тільки прибиральник, а ще й завідувач їдальні?

Вона не хотіла засинати, але тіло її зрадило. Повіки були, наче свинцеві.

— Персі, розбуди мене для варти. Не геройствуй.

Він відповів їй лукавою посмішкою, яку вона полюбила тільки з роками.

— Хто, я? — Персі поцілував її сухими і гарячково теплими губами. — Засинай.

Аннабет наче опинилась у табірному будиночку Гіпноса. Її охопила дрімота. Вона скрутилась калачиком на твердій землі та заплющила очі.

XXII Аннабет

Потім вона твердо вирішила більше НІКОЛИ не спати в Тартарі.

Сни напівбогів завжди погані. Навіть у безпечному ліжку у таборі їй снилися жахливі кошмари. У Тартарі ж вони виявились значно яскравішими.

Спочатку вона знову була маленькою дівчинкою і насилу дерлась на Пагорб Напівкровок. Лука Кастелан тягнув її за собою, тримаючи за руку. Їхній сатир-провідник Гровер Ундервуд збентежено гарцював на верхівці та кричав: «Швидше! Швидше!»

Талія Грейс була позаду і відбивалась від цілої армії пекельних хортів своїм чарівним щитом Егідою.

Діставшись верхівки пагорба, Аннабет побачила табір унизу долини — теплі вогники будиночків, що давали надію на притулок. Вона спотикнулась і ушкодила щиколотку. Лука взяв її на руки та поніс. Озирнувшись, вона побачила, що чудовиська вже лише за кілька ярдів — їхня незліченна армія оточила Талію.

— Ідіть! — вигукнула Талія. — Я затримаю їх.

Вона змахнула списом — і розряд блискавки пронизав військо чудовиськ, але на місці полеглих одразу ж з’явилось ще більше живих.

— Треба бігти! — закричав Гровер.

Він повів їх у табір. Лука вирушив за ним, тримаючи на руках Аннабет, яка зі сльозами била його в груди і кричала, що не можна залишати Талію саму. Але було запізно.

Картина змінилась.

Аннабет, уже старша, піднімалась на вершину Пагорба Напівкровок. На тому місці, де билася Талія, тепер росла висока сосна. У небі бушувала гроза.

Долину стряснув грім. Удар блискавки розколов сосну до самого кореня і відкрив у землі прохід, з якого валив дим. Знизу, у мороці, стояла Рейна, претор Нового Рима. На ній був плащ кольору свіжої венозної крові. Золоті обладунки сяяли. Вона підвела грізні очі, відкривши царствене та незворушне обличчя, її слова залунали в голові Аннабет.

«Ти добре впоралась, — промовила Рейна голосом Афіни. — Решту подорожі я маю здолати на римських крилах».

Очі претора стали сірими, як грозові хмари.

«Я повинна стояти тут, — продовжила Рейна. — Мене мусять принести римляни».

Пагорб здригнувся. Трава перетворилась на шовк. Земля заструменіла складками гігантської сукні. Над Табором Напівкровок здійнялась Гея — її спляче обличчя розміром з гору.

На пагорби ринули пекельні хортиці. З боку узбережжя налетіли велетні, шестирукі земленароджені та дикі циклопи, вони почали руйнувати обідній павільйон та палити будинки.

«Поквапся, — пролунав голос Афіни. — Донеси послання».

Земля під ногами розкололась — і Аннабет упала у темряву.

Її очі різко розплющилися. Вона скрикнула, схопила Персі за руку і разом із тим зрозуміла: вона досі була в Тартарі, біля вівтаря Гермеса.

— Усе гаразд, — запевнив її Персі. — Погані сни?

Тіло Аннабет тремтіло від жаху.

— Уже... уже моя черга?

— Ні, ні. Нам уже час. Я дав тобі поспати.

— Персі!

— Облиш. До того ж, я був занадто схвильований, щоб заснути. Подивись.

Титан Боб, схрестивши ноги, сидів біля вівтаря і задоволено чавкав шматком піци.

Аннабет протерла очі, гадаючи, що досі перебуває вві сні.

— Це... пепероні?

— Спалені підношення, — відповів Персі. — Жертвоприношення Гермесу зі смертного світу, наскільки я зрозумів. З’явились у клубі диму. У нас є половина хотдога, виноград, тарілка смаженої яловичини і пакетик горіхового «М&Мs».

— «М&Мs» для Боба! — радісно промовив Боб. — Ну-у, ти ж не проти?

Аннабет була не проти. Персі приніс їй тарілку з яловичиною. Вона накинулась на їжу наче вовк. Вона ніколи не їла нічого смачнішого. М’ясо досі було гарячим і мало точнісінько таку саму гостро-солодку скоринку, як барбекю в Таборі Напівкровок.

— Знаю, — промовив Персі, прочитавши її вираз обличчя. — Я теж гадаю, що це з табору.

В Аннабет запаморочилось у голові від туги за домівкою. З кожним прийомом їжі таборяни спалюють частину харчів, щоб ушанувати своїх батьків-богів. Ува-жається, що дим догоджає богам, але Аннабет ніколи не замислювалась над тим, куди потрапляє їжа після спалення. Можливо, підношення з’являються на вівтарях богів на Олімпі... або навіть тут, посеред Тартару.

— Горіхові «М&Мs», — промовила Аннабет. — Конор Стуол кожного обіду спалював упаковку для свого тата.

Вона уявила, як сидить в обідньому павільйоні, спостерігає за вечірньою загравою над затокою Лонг-Айленд. Там вони з Персі уперше по-справжньому поцілувались. В очах запекло.

Персі поклав руку їй на плече.

— Агов, це ж добре. Справжня їжа з дому, еге ж?

Вона кивнула. Їсти вони закінчили мовчки.