Рик Риордан – Дім Аїда (страница 27)

Боб догриз останній горішок.

— Треба йти тепер. Вони будуть тут за декілька хвилин.

— За декілька хвилин? — Аннабет потягнулась до кинджала, а потім пригадала, що загубила його.

— Так... ну, я так гадаю... — Боб почухав своє сріблясте волосся. — У Тартарі з часом важко. Інакше.

Персі підкрався до краю кратера і визирнув у тому напрямку, звідки вони прийшли.

Нічого не бачу, але навряд чи це щось означає. Бобе, про яких велетнів ідеться? Про яких титанів?

Боб гмикнув.

— Не знаю щодо імен. Шестеро або семеро. Я відчуваю їх.

— Шестеро або семеро? — Аннабет почала побоюватись, що барбекю зараз вийде назовні. — А вони тебе відчувають?

— Не знаю. — Боб усміхнувся. — Боб не такий, як вони! Але вони відчувають напівбогів, так. Ви двоє сильно пахнете. У гарному сенсі. Як... гм. Як хліб з маслом!

— Хліб з маслом, — повторила Аннабет. — Що ж, це чудово.

Персі спустився назад до вівтаря.

— У Тартарі можливо вбити велетня? Ну, без допомоги богів? — Він поглянув на Аннабет, ніби вона знала відповідь.

— Персі, я не знаю. Подорожувати Тартаром, битися з чудовиськами тут... такого ніхто до нас не робив. Можливо, Боб допоможе нам убити велетня? Може, титан рахується за бога? Я чесно не знаю.

— Ясно, — відповів Персі. — Зрозумів.

Вона побачила тривогу в його очах. Усі ці роки він покладався на її відповіді, але зараз, коли її допомога потрібна йому найбільше, вона не могла нічим зарадити. Така безпорадність була нестерпною, але жодні знання, здобуті в таборі, не могли підготувати її до Тартару. Вона знала напевне тільки одне: вони повинні рухатись. Зустріч із шістьма чи сімома безсмертними ворогами означає неминучу смерть.

Вона підвелась, досі намагаючись оговтатись після кошмарів. Боб почав прибиратись, зібрав їхнє сміття у маленьку гірку, обприскав вівтар блакитною рідиною і протер його.

— Куди тепер? — запитала Аннабет.

Персі вказав на вируючу, стіну мороку.

— Боб каже, що туди. Вочевидь, Брама Смерті...

— Ти розповів йому? — Аннабет не хотіла, щоб це прозвучало так суворо, але Персі аж зморщився.

— Поки ти спала, — зізнався він. — Аннабет, Боб може допомогти. Нам потрібен провідник.

— Боб допомагає! — погодився Боб. — У глиб Темних Земель. Брама Смерті... гм, йти напряму не краща думка. Занадто багато чудовиськ там зібралось. Навіть Боб не зможе стількох прибрати. Вони вб’ють Персі з Аннабет за дві секунди. — Титан нахмурився. — Гадаю, що за секунди. У Тартарі важко з часом.

— Ясно, — буркнула Аннабет. — То є інший шлях?

— Ховатись, — промовив Боб. — Смертний Туман приховає вас.

— О... — Аннабет раптом відчула себе зовсім маленькою у тіні титана. — Е-е... а що таке Смертний Туман?

— Він небезпечний, — відповів Боб. — Але якщо пані дасть вам Смертний Туман, він вас приховає. Якщо тільки вдасться уникнути Ночі. Пані дуже близько до Ночі. Це погано.

— Пані, — повторив Персі.

— Так. — Боб вказав на чорнильну темряву. — Треба йти.

Персі зиркнув на Аннабет, вочевидь, сподіваючись на пораду, але їй нічого було Сказати. Вона думала про свій кошмар: про дерево Талії, розколоте блискавкою, про Гею, яка здійнялась над пагорбом, і про її навалу чудовиськ.

— Ну, гаразд, — промовив Персі. — Що ж, ходімо до пані за Смертним Туманом.

— Стривай, — промовила Аннабет.

Її голова гула. Дівчина подумала про сон із Лукою та Талією. Пригадала розповіді Луки про його батька Гермеса — заступника мандрівників, провідника душ померлих, бога зв’язку.

Вона вдивилась у чорний вівтар.

— Аннабет? — стурбовано запитав Персі.

Вона підійшла до купки сміття і вибрала звідти більш-менш чисту паперову серветку.

У голові сплинув спогад про видіння з Рейною, яка стояла у повитій димом розколині під враженою блискавкою сосною і говорила голосом Афіни.

«Я повинна стояти тут. Мене мають принести римляни».

«Поквапся. Донеси послання».

— Бобе, — промовила Аннабет, — підношення, спалені у смертному світі, з’являються на цьому вівтарі, еге ж?

Боб збентежено нахмурився, наче був не готовий до такого несподіваного опитування.

— Так!

— А що станеться, якщо я спалю щось на цьому вівтарі?

— Е-е...

— Не зважай. Ти не знаєш. Ніхто не знає, тому що такого ніколи не робили.

«Є шанс, — подумала вона, — лише крихітний шанс, що підношення, спалене на цьому вівтарі, з’явиться у таборі Напівкровок».

Сумнівно, але якщо спрацює...

— Аннабет, — знову звернувся до неї Персі. — Ти щось придумала. У тебе цей «я щось придумала» погляд.

— Немає у мене такого погляду.

— Ні-ні, ще й як є. Ти супиш брови і стискаєш губи, і...

— Є ручка? — запитала вона у нього.

— Жартуєш? — він дістав Анаклузмос.

— Та це ясно, але вона пише?

— Я... не знаю, — визнав він. — Ніколи не пробував.

Він зняв ковпачок. Як завжди, ручка витягнулась у меч. Аннабет бачила, як він робить це сотні разів. Зазвичай, під час бою Персі просто відкидав ковпачок. Згодом, незважаючи на обставини, він знову з’являвся у його кишені. А варто було торкнутися ковпачком вістря меча, як той знову перетворювався на ручку.

— Що якщо ти торкнешся ковпачком іншого кінця меча? — поцікавилася Аннабет. — Так, якби ти збирався писати?

— Е-е... — Персі здавався розгубленим, але торкнувся ковпачком руків’я меча. Анаклузмос стиснувся у ручку, але тепер її кінчик був відкритим.

— Можна? — Аннабет висмикнула ручку з його руки, розгладила на вівтарі серветку і почала писати. Чорнила Анаклузмоса сяяли небесною бронзою.

— Що ти робиш? — запитав Персі.

— Надсилаю послання. Сподіваюсь, що Рейчел його отримає.

— Рейчел? Тобто наша Рейчел? Дельфійський оракул Рейчел?

— Вона сама. — Аннабет ледве не усміхнулась.

Щоразу, коли вона згадувала про Рейчел, Персі починав нервувати. Був якийсь час, коли Рейчел хотіла зустрічатись із Персі. Ця історія здавалось дуже давньою. Тепер Рейчел і Аннабет були чудовими подругами. Але Аннабет подобалось змушувати Персі ніяковіти. Треба тримати в шорах свого хлопця.

Аннабет закінчила писати повідомлення і згорнула серветку. На зовнішньому боці вона написала:

«Коноре,