Реймонд Карвер – Собор (страница 4)

Френ подивилася на мене. Втягнула губу, але нічого не сказала.

Бад запитав:

— Ну, що у вас іще нового?

— Беріть горіхи, — сказала Олла. — Вечеря скоро буде готова.

Із кімнати вглибині будинку пролунав крик.

— Тільки не він, — скривилась Олла.

— Наш маленький командир, — сказав Бад. Він відкинувся на спинку крісла, й ми додивилися гонку — три-чотири кола — без жодного слова. Раз чи два було чути дитячі крики, короткі й дратівливі, з кімнати вглибині будинку.

— Ну-у, не знаю, — мовила Олла, вставши з крісла. — Все вже готово, можна сідати. Тільки з підливкою розберусь. Але спершу гляну до малого. Може, ви вже сідайте за стіл? Я швиденько.

— А я подивилась би на дитинку, — сказала Френ.

Олла досі тримала зуби в руках. Вона підійшла до телевізора і поклала їх на місце.

— Він може зараз розвередуватися, — сказала вона. — Він не звик до чужих людей. Я спробую його вкласти. Тоді можете зазирнути. Коли засне.

Вона договорила і пішла коридором у кімнату, відчинила двері. Потім зачинила їх за собою. Дитина перестала плакати.

Бад вимкнув телевізор, і ми пішли до столу. Ми з Бадом говорили про роботу. Френ слухала. Іноді щось запитувала. Але було видно, що їй нудно і, можливо, трохи некомфортно через те, що Олла не дозволила подивитися на дитину. Вона роздивлялася Оллину кухню. Обмотала пасмом волосся пальці й роззиралася довкола.

Олла повернулася на кухню:

— Я поміняла підгузок і дала йому гумову качку. Може, хоч поїсти нам дасть. Але це не точно.

Олла підняла кришку та зняла каструлю з плити. Налила багряну підливку в миску й поставила на стіл. Потім познімала кришки з інших каструль і перевірила, чи все готово. На столі була запечена шинка, батат, картопляне пюре, квасоля, кукурудза, зелень. Хлібина Френ лежала на видному місці біля шинки.

— Серветки забула, — сказала Олла. — Ви вже починайте. Хто що питиме? Бад усю їжу запиває молоком.

— І я буду молоко, — сказав я.

— А мені води, — сказала Френ. — Але я сама можу налити. Не хочу, щоб ти мене обслуговувала. У тебе й так роботи вистачає.

Френ уже почала вставати, проте Олла сказала:

— Та ну, ви ж гості. Сидіть. Я наллю.

Вона знову почервоніла.

Ми сиділи, склавши руки на колінах, і чекали. Я думав про ті гіпсові зуби. Олла принесла серветки, великі склянки з молоком для нас із Бадом і склянку крижаної води для Френ. Френ подякувала.

— Будь ласка, — відповіла Олла і сіла за стіл. Бад прокашлявся. Схиливши голову, він прочитав коротку молитву. Бад говорив так тихо, що я ледь розбирав слова. Але суть я вловив — він дякував Вищій Силі за їжу, яку ми от-от мали спожити.

— Амінь, — сказала Олла, коли він закінчив.

Бад передав мені тарілку з шинкою і поклав собі трохи пюре. Ми взялися їсти. Майже нічого не говорили, тільки ми з Бадом іноді приказували: «Яка добра шинка». Або: «Це найсмачніша кукурудза в моєму житті».

— От хліб точно особливий, — сказала Олла.

— А можна мені ще трохи салату, Олло? — попросила Френ. Вона вже ніби заспокоїлась.

— Бери ще, — казав Бад, подаючи мені тарілку з шинкою або миску з підливою.

Час від часу до нас долинали якісь звуки з дитячої кімнати. Олла повертала голову, прислухалась і, переконавшись, що там нічого серйозного, знову бралася до їжі.

— Щось малий сьогодні бешкетує, — сказала Олла до Бада.

— А я все одно хотіла би на нього подивитися, — сказала Френ. — У моєї сестри маленька дитина. Але вони живуть у Денвері. Коли ж мені світить потрапити в Денвер? У мене є племінниця, а я навіть не бачила її.

Френ задумалася на хвилинку і повернулася до їжі.

Олла запхнула трохи шинки в рот.

— Сподіваюся, він скоро задрімає, — відповіла вона.

Бад сказав:

— Вечір тільки починається. Накладайте собі ще шинки, беріть батат.

— Я вже не можу їсти, ні шматочка, — сказала Френ. Вона поклала виделку на тарілку. — Дуже смачно, проте я більше не можу.

— Залиште трохи місця, — сказав Бад. — Олла зробила пиріг з ревеню.

— Думаю, ще шматочок я з’їла би. За компанію.

— Я теж, — погодився я. Із ввічливості. Я ненавидів пиріг з ревеню, відколи в тринадцять років обжерся ним разом із полуничним морозивом.

Ми доїли те, що було на тарілках. А потім клятий павич знову заверещав. Цього разу він виліз на дах. Звуки долинали згори. Павич цокав по черепиці туди-сюди.

Бад похитав головою.

— Джої зараз перестане. Втомиться і ляже спати, — сказав Бад. — Він на дереві спить.

Птах закричав знову: «Майо-о-о!».

Усі промовчали. А що говорити?

Олла сказала:

— Він хоче в дім, Баде.

— Ну, всередину йому не можна, — відповів Бад. — У нас гості, якщо ти не помітила. Їм ця клята тварина в будинку ні до чого. Довбана пташка і твої старі зуби! Що люди подумають?

Він похитав головою. І засміявся. Всі засміялися. Френ сміялася разом із нами.

— Ну, чого це він довбаний, Баде? — сказала Олла. — Що таке? Ти ж любиш Джої. Відколи це він у тебе став довбаний?

— Відколи на килим насрав, — відповів Бад. — Пардон за мою французьку, — перепросив він у Френ. — Знаєте, часом так і хочеться цій паскуді шию скрутити. Але воно навіть на це не заслуговує, правда, Олло? Буває, серед ночі спати не дає своїми криками. А користі від нього — нуль, чи як, Олло?

Олла лише похитала головою на Бадові балачки. Вона перебирала кілька квасолинок у себе на тарілці.

— А звідки у вас узагалі взявся павич? — поцікавилася Френ.

Олла відірвалася від тарілки:

— Я завжди мріяла про павича. Відколи знайшла фотографію павича в журналі, як була мала. Мені здалося, що це найкрасивіше з усього, що я бачила. Я вирізала фото і приклеїла над ліжком. Воно в мене там висіло дуже довго. Потім, коли ми з Бадом переїхали сюди, з’явилася можливість. Так і сказала: «Баде, хочу павича». А Бад сміявся з мене.

— Зрештою, я порозпитував у знайомих, — продовжив Бад. — Мені розказали про одного мужика в сусідньому окрузі, він їх вирощував. Називав їх «райські птахи». Ми сто баксів віддали за цю райську птицю, — Бад ляснув себе по лобі. — Господи-Господи, ох і дорога в мене дружина.

Він усміхнувся Оллі.

— Баде, — відповіла Олла, — ти ж знаєш, що це не так. Окрім того, з Джої вийшов гарний сторожовий пес, — сказала вона до Френ. — Завдяки Джої ми можемо обійтися без собаки. Він чує кожен звук.

— А як настануть тяжкі часи, — усе може бути, — то кинемо Джої в каструлю, — сказав Бад. — Можна й не скубати, разом із пір’ям.

— Баде! Це не смішно, — насупилась Олла, але потім засміялася, і ми змогли ще раз гарненько роздивитися її зуби. Дитина знову завела своєї. Цього разу все було серйозно.

Олла поклала серветку і встала з-за столу.

Бад сказав:

— Як не одне, то інше. Неси його сюди, Олло.

— Я так і хотіла, — відповіла Олла й пішла за дитиною.