Реймонд Карвер – Собор (страница 5)

Павич знову завив, у мене аж мурашки по шиї побігли. Я подивився на Френ. Вона взяла в руки серветку й поклала назад. Я глянув у вікно на кухні. Надворі стемніло. Вікно було відчинене, проте з сіткою. Мені здалося, що павич кричав з ґанку.

Френ перевела погляд на коридор. Виглядала Оллу з малим.

Невдовзі Олла повернулася. Я глянув на дитину і завмер. Олла сіла з малим за стіл.

Вона взяла його під руки та поставила в себе на колінах обличчям до нас. Вона подивилася на Френ, потім на мене. Вже не червоніла. Вона чекала, доки хтось із нас щось скаже.

— Ой! — видихнула Френ.

— Що таке? — смикнулась Олла.

— Нічого, — відповіла Френ. — Здалося, ніби щось побачила з вікна. Начебто кажана.

— У нас тут немає кажанів, — сказала Олла.

— Може, метелик такий, — сказав Френ. — Та й бог із ним. А яка в нас тут малеча!

Бад дивився на дитину. Потім озирнувся на Френ.

Він перехилив стілець на задні ніжки й кивнув. Відтак знову кивнув і сказав:

— Усе гаразд, не хвилюйтеся. Ми знаємо, що зараз йому не світять конкурси краси. Він далеко не Кларк Гейбл. Але ви почекайте. Якщо пощастить, то виросте схожим на свого старого.

Дитина стояла в Олли на колінах і розглядала нас. Олла опустила руки нижче, і тепер дитина гойдалася туди-сюди на своїх жирних ніжках. Без сумнівів, це була найпотворніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Така гидка, що я навіть сказати нічого не міг.

Не міг вичавити з себе жодного слова. Воно не було хворе чи недорозвинене. Нічого такого. Просто гидке.

У нього було велике червоне обличчя, лупаті очі, широкий лоб і товстезні губи. Шиї взагалі не було — натомість три-чотири жирні підборіддя. Складки йшли від самих вух, а вуха стирчали в боки з лисої голови. Жир звисав над зап’ястями. Руки й пальці були жирними. Потворна дитина — це ще м’яко сказано.

Ця потвора захнюпала і почала товктись у матері на колінах. Потім перестала. Дитя нахилилося вперед і потяглося своєю товстою рукою до Оллиної тарілки.

Я бачив немало дітей. Коли я сам був малий, у моїх сестер на двох було шестеро немовлят. У дитинстві я багато часу проводив із малюками. Бачив немовлят у магазинах, в інших місцях. Але цей перевершив усіх.

Френ теж на нього дивилася. Думаю, вона теж не знала, що сказати.

— Великий хлопчак, правда? — сказав я.

Бад відповів:

— Та він скоро буде, як футбольний м’яч. Голодним по хаті не ходить — можете не сумніватися.

Ніби щоб пересвідчитись у цьому, Олла настромила на виделку шматок батата й піднесла малому до рота.

— Хто тут мій хлопчик, хто? — сюсюкала вона цій жирній істоті, ігноруючи нас.

Дитя нахилилося вперед і роззявило рота. Дотягнувшись до батата на виделці, захлопнуло пащеку. Пожувало, посовалося в Олли на колінах. А беньки такі вирячені, наче струмом ударило.

Френ сказала:

— Така гарна дитинка, Олло.

Дитинка скривилася. І знову почала товктися.

— Впусти Джої в хату, — сказала Олла до Бада.

Бад перестав гойдатися на стільці.

— Думаю, треба принаймні запитати в наших гостей, чи вони не проти, — сказав Бад.

Олла подивилася на Френ, потім на мене. І знову почервоніла. Малий гарцював у неї на колінах, силкуючись злізти.

— Ми ж друзі, — сказав я. — Робіть усе, що вважаєте за потрібне.

Бад продовжив:

— Може, їм не хочеться сидіти в будинку з таким величезним птахом, як Джої. Ти про це не думала, Олло?

— Ви не проти? — запитала в нас Олла. — Можна, Джої зайде? Щось із ним сьогодні не так. І з малим теж, по-моєму. Він звик, що Джої заходить увечері й вони граються перед сном. А це вони обидва щось не можуть заспокоїтися.

— Не питайте в нас, — сказала Френ. — Я не проти, нехай заходить. Я ніколи не була так близько до павича. Але я не проти.

Вона глянула на мене. Я зрозумів, що треба щось сказати.

— Та де ж ми проти? — подав я голос. — Впускайте.

Я взяв свою склянку й допив молоко.

Бад підвівся з крісла. Підійшов до дверей і відчинив їх. Увімкнув освітлення на подвір’ї.

— А як звати малого? — поцікавилася Френ.

— Гарольд, — сказала Олла. Вона дала Гарольдові ще трохи батата зі своєї тарілки. — Він розумненький у нас. Усе на льоту схоплює. І завжди розуміє, що йому кажуть. Правда, Гарольде? Почекай, коли у вас своя дитина буде, Френ. Тоді побачиш.

Френ мовчки подивилася на неї. Ми почули, як вхідні двері відчинилися і зачинилися.

— Розумний, ще й який, — сказав Бад, повертаючись на кухню. — В Оллиного батька вдався. Ото була голова.

Я подивився Бадові за спину й побачив, що павич ходить по вітальні й повертає голову і так, і сяк, наче дзеркальце. Він обтрусився — пролунав такий звук, ніби в сусідній кімнаті тасували колоду карт. Птах ступив крок уперед. Потім іще крок.

— Можна мені потримати малого? — запитала Френ. Прозвучало, начебто Олла зробить їй велику послугу, якщо дозволить.

Олла передала дитину над столом.

Френ спробувала всадити дитину в себе на колінах. Але малий скривився і закректав.

— Гарольде, — сказала Френ.

Олла спостерігала за Френ із дитиною. Жінка сказала:

— Коли Гарольдовому дідусеві було шістнадцять років, він задумав прочитати енциклопедію від А до Я. І прочитав. Закінчив у двадцять. Незадовго до того, як познайомився з моєю мамою.

— А де він зараз? — запитав я. — Чим займається?

Цікаво було, як склалася доля людини, що ставила собі таку мету.

— Він помер, — сказала Олла. Вона спостерігала за Френ, у якої дитина вже лежала на спині впоперек колін. Френ полоскотала малого під одним із підборідь і почала сюсюкати.

— Рубав ліс, — сказав Бад. — І на нього впало дерево.

— Мама отримала за нього страховку, — сказала Олла. — Але вже все витратила. Бад щомісяця надсилає їй гроші.

— Небагато, — сказав Бад. — У нас самих багато нема. Та це ж Оллина мама.

Тимчасом павич набрався сміливості й почав поволі, похитуючись і підскакуючи, просуватися на кухню. Голову він тримав рівно, але під кутом, червоні очі були прикуті до нас. Чубчик маленьким пучком стирчав на кілька сантиметрів угору, з хвоста здіймалося розкішне пір’я. Павич зупинився за кілька футів від стола й оглянув нас.

— Недарма їх називають райськими птахами, — сказав Бад.

Френ навіть голови не підняла. Всю свою увагу вона приділяла дитині. Вони почали грати в ладусі, малому подобалося. Принаймні він трохи заспокоївся.

Френ підняла його і щось прошепотіла на вухо.

— Тільки нікому не розповідай, — сказала вона, — що я тобі говорила.

Малий дивився на неї своїми лупатими беньками. Потім простягнув руку і згріб у долоньку пасмо білявого волосся. Павич підійшов ближче до стола. Ніхто не сказав ані слова. Сиділи як сиділи. Маленький Гарольд побачив павича. Він відпустив волосся Френ і встав у неї на колінах. Своїми жирними пальчиками показав на птаха. А потім знову застрибав і завищав.

Павич хутко обійшов стіл і підійшов до малого. Притулився шиєю йому до ніг, засунув дзьоб під сорочечку й потрусив головою. Малий розсміявся і засовав ногами. Перевернувшись на спину, він сповз із колін Френ на підлогу. Павич продовжував тулитися до малого, ніби це була гра. Френ притисла Гарольда до своїх ніг, аби він не вирвався.

— Аж не віриться, — сказала вона.