Реймонд Карвер – Собор (страница 6)
— Із глузду з’їхав цей павич, чесне слово, — сказав Бад. — Забув, що він птах, а не собака… Біда.
Олла всміхнулась і знову показала зуби. Вона озирнулася на Бада. Бад відсунув стілець від стола і кивнув.
Малий був потворним. Але, наскільки розумію, для Бада з Оллою це було не так важливо. А якщо й було, то, можливо, вони міркували так: «Ну і нехай воно гидке. Та це наша дитина. І це лише такий етап. Скоро буде інший етап. Завжди є якийсь наступний етап. Із часом усе буде добре, коли всі етапи нарешті будуть пройдені». Напевно, щось таке вони собі думали. Бад підхопив малого й почав підкидати над головою, поки Гарольд не закричав. Павич, нашорошившись, уважно за ними спостерігав.
Френ знову похитала головою. Розгладила сукню, де сиділа дитина. Олла взяла виделку й почала длубати квасолю у себе в тарілці. Бад перекинув дитину на стегно і сказав:
— Є ще пиріг і кава.
Той вечір у гостях у Бада й Олли був особливий. Я це знав. Того вечора я був задоволений майже всім у своєму житті. Я не міг дочекатися, коли вже опинюся наодинці з Френ, щоби поділитися з нею власними відчуттями. Того вечора я загадав бажання. Там, за столом, я на хвилинку заплющив очі і сконцентрувався. Я загадав, аби цей вечір ніколи не забувався. І бажання моє здійснилося.
На лихо для мене. Але, звісно, тоді я про це не здогадувався.
— Чого задумався, Джеку? — запитав у мене Бад.
— Просто так, — відповів я. І всміхнувся.
— Розказуй, — підбивала Олла.
Я всміхнувся ширше і похитав головою.
Коли ми вночі повернулися додому від Бада з Оллою і залізли під ковдру, Френ сказала:
— Коханий, наповни мене своїм сім’ям!
Я почув ці слова, і мене пробрало аж до кінчиків пальців — я заревів і не стримувався.
Уже потім, коли в нас усе змінилося, народилася дитина, все таке інше, Френ згадувала той вечір у Бада як початок змін. Але вона помилялася.
Зміни прийшли пізніше — і нам здавалося, що такі речі мали би траплятися з іншими людьми, що це не те, що може статися з нами.
— Кляте сімейство зі своєю гидкою дитиною, — тепер іноді каже Френ просто так, коли ми ввечері дивимося телевізор. — І та пташка смердюча. Господи, на чорта вона їм здалася! — каже Френ. Вона часто каже щось подібне, хоча відтоді жодного разу не бачила Бада й Оллу.
Френ уже не працює в кондитерці, й волосся давно постригла. Розтовстіла. Ми це не обговорюємо. А що казати?
Я все ще бачуся з Бадом на заводі. Разом працюємо, разом обідаємо зі своїми лоточками. Коли я питаю, він розповідає мені про Оллу та Гарольда. А Джої вже все. Вилетів якось до себе на дерево, і кінець. Назад не злетів.
— Від старості, мабуть, — каже Бад. — А потім сови постаралися, — Бад знизує плечима. Жує свій бутерброд і розказує, як Гарольд виросте півзахисником. — Ти б його бачив, — каже Бад. Я киваю. Ми з ним досі друзі. Тут нічого не змінилося. Але я обережніше ставлюся до того, що йому кажу. Я знаю, що він це відчуває і хоче, щоб усе було як раніше. Я б і сам хотів.
Раз у сто років він запитує про мою сім’ю. Я йому відповідаю, що все добре.
— Усе добре, — кажу. Ховаю свій обід і дістаю цигарки. Бад киває й далі п’є свою каву.
А взагалі-то у мене шибеник росте. Та я ні з ким про це не говорю. Навіть із його матір’ю. Особливо з його матір’ю. Ми взагалі говоримо рідше й рідше. Здебільшого просто дивимося телевізор. Але я не забув той вечір. Я пригадую, як павич високо піднімав свої сірі лапи й поволі ходив навколо стола. А потім мій друг і його дружина попрощалися з нами на ґанку. Олла дала Френ із собою кілька павичевих пір’їн. Пам’ятаю, ми всі перетисли одне одному руки, пообіймалися, сказали щось на прощання. У машині, коли ми від’їжджали, Френ притулилася до мене. Вона поклала руку мені на ногу. Отак ми і їхали додому від мого друга.
Будинок Шефа
Того літа Вес зняв будинок на північ від Еврики у колишнього алкоголіка на ім’я Шеф. Потім подзвонив мені й попросив, щоб я все кинула і переїхала жити до нього. Сказав, що зав’язав. Знаю я ці зав’язки. Та про відмову він і чути не хотів. Зателефонував знову й каже:
— Едно, тут із вікна видно океан. І в повітрі вчувається запах солі.
Я слухала, як він говорить. Язик не заплітався. Сказала, що подумаю. Подумала. За тиждень він знову зателефонував і питає:
— Ти приїдеш?
Я відповіла, що досі думаю. Він каже:
— Почнемо все спочатку.
А я:
— Якщо приїду, то хочу, щоб ти для мене дещо зробив.
— Без проблем, — відповів Вес.
— Хочу, щоб ти спробував стати Весом, якого я знала. Старим Весом. Весом, за якого я вийшла заміж, — Вес заплакав, і я подумала, що це хороший знак. І сказала: — Добре, приїду.
Вес недавно пішов від своєї подруги, чи то вона його кинула — не знаю, мені було однаково. Коли я вирішила поїхати, мені теж довелося попрощатися зі своїм другом. Мій друг казав: «Ти робиш помилку». Він казав:
— Не вчиняй так зі мною. Як же ми? — казав.
Я відповіла:
— Я маю зробити це заради Веса. Він намагається кинути. Ти ж пам’ятаєш, як це.
— Пам’ятаю, — казав мій друг, — але не хочу, щоб ти їхала.
— Це лише на літо. А тоді буде видно. Я повернуся, — казала я.
А він:
— Як же я? Заради
Того літа ми пили каву, лимонад і фруктові соки. Ціле літо тільки це й пили. Мені хотілося, щоб це літо не закінчувалося. Я не дурна, все чудово розуміла, та на другий місяць із Весом у будинку Шефа знову надягла обручку. Два роки її не носила. Відколи Вес напився і викинув свою у персиковий сад.
У Веса було трохи грошей, тож я могла не працювати. Виявилося, що Шеф здавав будинок майже задарма. У нас не було телефону. Ми платили за газ і світло та купували акційні продукти у «Сейфвей». Якось у неділю вдень Вес пішов по оприскувач, а приніс дещо мені. Приніс оберемок ромашок і солом’яного капелюшка. У вівторок увечері ми ходили в кіно. В інші дні Вес ходив на свої «сухі збори», як він їх називав. Шеф забирав його від дверей і привозив назад. Іноді ми з Весом їздили ловити форель у прісноводну лагуну неподалік. Рибалили з берега і за цілий день могли зловити лише кілька рибинок.
— Годиться, — казала я і вдома смажила їх на вечерю. Бувало, знімала капелюха і засинала на ковдрі біля вудки. Останнє, що було перед очима, — це хмари, вони пливли над головою в бік центральної долини. Вночі Вес обіймав мене і питав, чи я досі його дівчина.
Діти трималися від нас осторонь. Шеріл жила з кимось на фермі в Орегоні. Доглядала за стадом козлів і продавала молоко. Тримала бджіл, продавала мед у банках. У неї було власне життя, я не ображалася. Так чи інакше, їй було байдуже, чим ми з її татом займалися, доки не втягували в це її. Боббі був у Вашингтоні, працював на заготівлі сіна. Після сінокосу планував працювати на яблуках. У нього була дівчина, тож він намагався економити. Я надсилала йому листи й завжди підписувала: «Міцно тебе люблю».
Якось Вес рвав бур’ян у дворі, як до будинку під’їхав Шеф. Я мила посуд. Підняла очі й побачила, що Шефова машина пригальмувала біля нас. Було видно машину, під’їзну дорогу й шосе, а за шосе — дюни й океан. Над водою нависали хмари. Шеф вийшов із машини та підтягнув штани. Я зрозуміла, що щось трапилося.
Вес кинув роботу й випростався. Він був у рукавичках і панамці. Зняв панамку, витер долонею обличчя. Шеф підійшов і однією рукою обійняв Веса за плечі. Вес зняв рукавичку. Я стала біля дверей. Мені було чути, як Шеф казав Весу, що йому дуже шкода, та він мусить попросити нас виїхати до кінця місяця. Вес зняв іншу рукавичку:
— А що трапилося, Шефе?
Шеф розказав, що його доньці Лінді, яку Вес у свої алкогольні часи називав Жирною Ліндою, ніде жити, тож вона житиме тут. Шеф розповів Весу, що чоловік Лінди кілька тижнів тому сів у свій рибальський човен і відтоді його ніхто не бачив.
— Це моя кровиночка, — казав Весові Шеф. — Вона лишилася без чоловіка. Дитина лишилася без батька. А я можу допомогти. Я радий, що можу чимось допомогти, — казав Шеф. — Мені шкода, Весе, але вам доведеться шукати інше житло.
Шеф знову обійняв Веса, підтягнув штани, сів у свою велику машину й поїхав.
Вес увійшов у будинок. Кинув панамку й рукавички на килим, сів у крісло. «Шефове крісло», — подумалося мені. Навіть килим Шефовий. Вес зблід. Я налила нам кави і дала йому чашку.
— Усе гаразд, — сказала я. — Не хвилюйся, Весе.
Я сіла зі своєю кавою на Шефовий диван.
— Тепер Жирна Лінда житиме тут замість нас, — промовив Вес.
Він тримав чашку, але не пив із неї.
— Не накручуй себе, Весе, — казала я.
— А чоловік її знайдеться десь у Кетчикані, — продовжував Вес. — Узяв і кинув їх. Але хіба він винен?
Вес казав, що на його місці й сам кудись поплив би, тільки б не доживати решту днів із Жирною Ліндою та її дитиною. Він поставив чашку біля рукавичок.
— До сьогодні це був щасливий будинок, — сказав він.
— Знайдемо інший.
— Такий уже не знайдемо, — сказав Вес. — Усе вже буде не так. Нам було добре в цьому будинку. З ним пов’язані гарні спогади. А тепер тут житиме Жирна Лінда з дитиною, — сказав Вес. Він підняв свою чашку й відпив.
— Це будинок Шефа, — сказала я. — Він робить так, як йому потрібно.
— Знаю, — сказав Вес. — Але я не зобов’язаний цьому радіти.