Реймонд Карвер – Собор (страница 8)
Але вона вирішила, що це не має значення. Поклала гаманець на стіл і пішла до холодильника взяти йогурт. Коли вона відчинила дверцята, на неї ринуло тепле застояне повітря. Вона не могла повірити в те, що коїлося всередині. Морозиво розтало й натекло в залишки рибних паличок і овочевий салат. Воно накрапало в миску з рисом і на дні холодильника зібралося в калюжу. Все було в морозиві. Вона відчинила морозильну камеру. Її обдало гидким смородом, вона ледь не виблювала. Морозиво покрило дно відсіку й калюжею оточило кілограмову упаковку фаршу. Вона надавила пальцем на целофан, і палець опустився в м’ясо. Свинячі котлети теж розмерзлися. Все розмерзлося, включно з рибними паличками, пакетом стейків і двома обідами з китайського ресторану. Хотдоги, домашній соус для спагеті. Вона зачинила дверцята в морозилку й дістала з холодильника свій йогурт. Відкрутила кришку, понюхала. І почала кричати на чоловіка.
— Що таке? — він визирнув з-за спинки дивана. — Агов, що вже не так?
Він потріпав собі волосся рукою. Вона не розуміла, він спав увесь цей час чи що?
— Наш клятий холодильник зламався, — сказала Сенді. — Ось що.
Чоловік встав із дивана й зменшив гучність на телевізорі. Потім вимкнув його взагалі й вийшов на кухню.
— Дай я гляну, — сказав він. — Ого, нічого собі.
— Бачиш? — сказала вона. — Тепер усе зіпсується.
Чоловік зазирнув у холодильник і зробив дуже серйозне обличчя. Потім щось потикав у морозилці, подивився, що там і як.
— Лише цього бракувало, — сказав він.
Купа думок несподівано пронеслася у неї в голові, проте вона нічого не сказала.
— Чорт забирай, — сказав він, — як не одне, то друге. Капець, цьому холодильнику ж не більше десяти років. Ми його майже новим купили. Слухай, у моїх старих холодильник прослужив двадцять п’ять років. Вони його братові ще віддали, як він одружився. І нічого. А що ж це з нашим коїться?
Він зазирнув у щілину між холодильником і стіною.
— Не розумію, — сказав він, хитаючи головою. — У розетку ввімкнений.
Потім він похитав його туди-сюди. Вперся плечем і відіпхнув на кілька сантиметрів від стіни. Всередині щось упало з полиці й розбилося.
— От зараза, — буркнув він.
Сенді усвідомила, що все ще тримає в руках йогурт. Вона підійшла до урни, підняла кришку і викинула коробку.
— Сьогодні треба все приготувати, — сказала вона. Сенді уявила, як смажить м’ясо на плиті, щось мішає в каструлях, у духовці.
— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.
Він промовчав. Іще раз зазирнув у морозильну камеру й гарненько все роздивився.
Вона стала перед ним і почала викладати продукти з полиць на стіл. Він допомагав. Вийняв із морозилки м’ясо, поклав на стіл пакети. Потім дістав інші продукти і склав поруч. Він повиймав усе і почав протирати всередині серветками.
— Фреон витік, — сказав він, зробивши паузу. — От воно що. Я відчуваю. Потік фреон. Щось сталося, і він потік. Я, до речі, таке вже якось бачив.
Він заспокоївся. І знову взявся протирати.
— Це фреон, — повторив він.
Вона завмерла, подивилася на нього.
— Нам потрібен новий холодильник, — сказала вона.
— Ти вже казала. Де ми його візьмемо? Вони ж на деревах не ростуть.
— Але нам треба, — повторила вона. — Чи ні? Може, й ні. Можемо тримати все, що швидко псується, на підвіконні, як у гуртожитках роблять. Чи купимо холодильний ящик і щодня носитимемо лід.
Вона поклала голівку салату та кілька помідорів на стіл поруч із фаршем. Потім сіла на стілець і закрила обличчя руками.
— Буде в нас новий холодильник, — сказав чоловік. — Аякже. Нам же треба, ну? Без нього не обійдемося. Питання тільки в тому, де ми його візьмемо і яку суму можемо собі дозволити. В оголошеннях мільйон людей продає холодильники. Чекай, зараз глянемо, що є в газеті. Я ж фахівець із оголошень, — сказав він.
Вона прибрала руки від обличчя й подивилася на нього.
— Сенді, зараз знайдемо нам гарненький уживаний холодильничок, — не змовкав він. — Більшість холодильників роблять на все життя. А цей наш, прости господи, не знаю, що з ним таке. Це лише другий холодильник у моєму житті, який накрився.
Він знову глянув на холодильник:
— От, бляха, не щастить.
— Неси газету, — сказала вона. — Подивимося, що там є.
— Зараз.
Він вийшов до журнального столика, перебрав стопку газет і повернувся на кухню з оголошеннями. Вона відсунула їжу, розклала газету на столі. Він узяв собі стілець.
Сенді глянула на газету, потім на розмерзлу їжу.
— Сьогодні потрібно буде посмажити відбивні, — сказала вона. — І з фаршем щось треба зробити. А ще стейки з рибними паличками. І китайські обіди.
— Клятий фреон, — сказав він. — Аж смердить.
Вони почали проглядати оголошення. Він провів пальцем по одній колонці, потім по іншій. Швиденько проскочив розділ із вакансіями. Біля деяких стояли галочки, та жінка не роздивилася, що саме він позначив. Яка різниця. Після рубрики «Туристичні товари» вони знайшли те, що шукали: «Побутові прилади: нові та вживані».
— Ось, — сказала вона, тицьнувши в газету. Він посунув її палець.
— Покажи, — сказав він.
Вона поставила палець на місце.
— «Холодильники, посудомийні машини, пральні машини, сушарки тощо», — прочитала вона. — «Павільйон-аукціон». Це що за павільйон такий? — вона продовжила читати. — «Нові й уживані прилади та багато іншого, щочетверга. Початок аукціону о сьомій годині». Це сьогодні. Сьогодні четвер. Аукціон сьогодні ввечері. І це не дуже далеко. На Пайн-стріт. Я там сто разів проїжджала. І ти теж. Ти ж знаєш, де це. Неподалік від «Баскін-Роббінс».
Чоловік промовчав. Він дивився на це оголошення. Він ущипнув себе за нижню губу.
— «Павільйон-аукціон», — повторив він. Сенді уважно на нього подивилася.
— Поїхали. Що скажеш? Тобі корисно з хати вийти, заразом і холодильник пошукаємо. Уб’ємо двох зайців, — сказала вона.
— Я ніколи в житті не був на аукціоні, — відповів він. — І щось не дуже хочеться.
—
Їй раптом дуже захотілося піти на цей аукціон.
— Із батьком, — сказав він.
— Так, із батьком, — вона глянула на чоловіка, чекаючи, що він іще щось скаже. Хоч щось. Але він мовчав.
— Аукціони — це весело, — сказала вона.
— Можливо, та я не хочу їхати.
— Мені ще світильник треба, — продовжувала вона. — А там точно мають бути світильники.
— Та нам багато чого потрібно. Проте зараз я без роботи, пам’ятаєш?
— Я їду на аукціон, — сказала вона. — Чи з тобою, чи сама. Якщо хочеш — приєднуйся. Але мені однаково. Якщо щиро, то це взагалі несуттєво. Все одно поїду.
— Я з тобою. Хто сказав, що я не поїду? — він подивився на неї, проте швидко відвів погляд. Узяв газету, перечитав рекламу. — Ні чорта про аукціони не знаю. Але в житті треба спробувати все. Хто б міг подумати, що ми поїдемо по холодильник на аукціон?
— Ніхто, — відповіла вона. — Але ми однаково поїдемо.
— Гаразд, — сказав він.
— Добре. Але тільки якщо ти дійсно хочеш.
Він кивнув.
— Тоді я починаю готувати. Зараз посмажу ті кляті відбивні й поїмо. А решта — не терміново. Потім приготую. Повечеряємо і на аукціон. Але треба ворушитися. У газеті написано: о сьомій годині.
— О сьомій, — повторив він. Підвівся з-за стола й пішов у вітальню. На хвилину задивився у вікно, що виходило на затоку. Вулицею повз будинок проїхала машина. Він провів пальцями по губах. Сенді дивилася, як він сідає на диван і бере свою книгу. Розгортає на звичному місці. Проте вже за хвилину він її відклав і відкинувся на спинку. Вона спостерігала, як його голова опускається на подушку на бильці. Він її поправив, склав руки за головою. І лежав. Незабаром його руки теж опустилися донизу.
Вона склала газету. Встала з крісла і тихенько пройшла у вітальню глянути на диван. Очі в нього були заплющені. Груди ледь помітно піднімалися й опускалися. Повернувшись на кухню, вона поставила на плиту сковороду. Ввімкнула пальник, налила в сковороду олії. Почала смажити свинячі відбивні. Вона ходила на аукціони з татом. Здебільшого на них продавали худобу. Все, що вона пам’ятала, — це як тато постійно продавав телят, а іноді й сам купував. Часом на аукціонах було якесь сільськогосподарське обладнання чи щось для побуту. Але здебільшого худоба. Пізніше, коли тато з мамою розлучилися і Сенді залишилася з мамою, тато писав, що сумує за їхніми походами на аукціони. В останньому листі, коли вона вже була доросла й жила з чоловіком, він написав, що купив божественну машину на аукціоні за двісті доларів. Якби вона була там, писав він, то і їй би теж купив. За три тижні посеред ночі телефоном їй повідомили, що він помер. У новому автомобілі чадний газ просочився крізь підлогу, й батько відключився за кермом. Він жив у селі. Двигун продовжував працювати, поки в баку не закінчився газ. Так і пролежав у машині, поки через кілька днів його не знайшли.