Реймонд Карвер – Собор (страница 9)

Сковорода задиміла. Вона долила олії й увімкнула вентилятор. Двадцять років вона не була на аукціонах, а сьогодні піде. Тільки спершу треба обсмажити відбивні. Шкода, звісно, що їхній холодильник накрився, та Сенді вже не могла дочекатися цього аукціону. Вона засумувала за татом. Навіть за мамою засумувала, хоча вони постійно гиркалися, поки Сенді не познайомилася з чоловіком і не почала з ним жити.

Вона стояла біля плити, перевертаючи м’ясо, і з сумом згадувала батьків.

Із такими думками в голові вона взяла прихватку і прибрала з плити сковороду. Дим ішов у витяжку. Вона підійшла зі сковородою до дверей і зазирнула у вітальню. Сковорідка все ще диміла, і бризки олії розліталися в усі боки. У кімнаті було темно, але вона розгледіла голову чоловіка та його босі ноги.

— Іди їсти, — сказала вона. — Вечеря готова.

— Іду, — відгукнувся він.

Вона побачила, що він підвів голову, й поставила сковороду назад на плиту. Дістала з шафи тарілки, поклала їх на стіл. Вона поклала одну відбивну на тарілку. М’ясо було несхожим на м’ясо. Швидше на якусь стару лопату.

Але Сенді знала, що це відбивна, вона взяла інший шматок зі сковороди і теж поклала на тарілку.

За хвилину чоловік прийшов на кухню. Він іще раз оглянув холодильник, який стояв із відчиненими дверцятами. А потім в око впали свинячі відбивні. Він аж рота роззявив, але промовчав. Сенді чекала, що він щось скаже, хоч щось, але він не сказав. Вона поставила сіль з перцем на стіл і сказала:

— Сідай.

Подала йому тарілку із залишками відбивної.

— Оце треба з’їсти, — сказала вона. Він узяв тарілку і втупився в неї. Вона відвернулася накласти відбивних і собі.

Сенді прибрала газету й відсунула їжу на інший бік стола.

— Сідай, — повторила вона.

Він переклав тарілку з однієї руки в іншу. Проте не зрушив з місця. Раптом вона побачила на столі калюжу води. Вона чула воду. Чула, як крапає зі стола на лінолеум.

Вона глянула вниз на чоловікові босі ноги. Ноги, а біля них цілий басейн. Вона точно знала, що у житті більше нічого настільки дивного не побачить. Але не знала, що з цим зробити. Найкраще, мабуть, нафарбувати губи, вдягти пальто й поїхати на аукціон. Але вона не могла відвести очей від чоловікових ніг. Вона поставила тарілку на стіл і дивилася, доки ноги не вийшли з кухні назад у вітальню.

Купе

У вагоні першого класу Маєрс їхав через Францію у Страсбург у гості до сина, який вчився у тамтешньому університеті. Вони не бачилися вісім років. За цей час не було жодних телефонних дзвінків, навіть жодної листівки — відколи шляхи Маєрса та хлопцевої матері розійшлися, хлопець залишився з нею.

До остаточного розриву, як уважав Маєрс, їх підштовхнув саме хлопець, який ліз у їхні особисті справи.

Коли Маєрс востаннє бачив свого сина, той, після серйозної сварки, кинувся бити батька. Дружина стояла біля серванта, скидаючи на підлогу одну фарфорову тарілку за іншою. Потім узялася до чашок.

— Годі, — сказав Маєрс, і хлопець одразу ж на нього напав. Маєрс відступив убік і схопив його голову в замок, хлопець ревів і лупив Маєрса по спині та нирках.

Маєрс його скрутив і використав свою перевагу на повну. Притис сина до стіни й погрожував убити.

Він не жартував.

— Я дав тобі життя, — згадав Маєрс свій крик, — і можу його відібрати!

Згадавши ту жахливу сцену, Маєрс похитав головою, ніби це трапилося з кимось іншим. І дійсно. Він уже не був тією людиною. Тепер він жив сам і майже ні з ким не контактував, хіба по роботі. Ночами слухав класичну музику і читав книги про приманки для водоплавних птахів.

Він курив і дивився у вікно поїзда, ігноруючи чоловіка, який сидів біля дверей і спав, прикривши очі капелюхом. Був ранок, і туман висів над зеленими полями, повз які пролітав поїзд. Час від часу Маєрсу на очі траплялися фермерські будиночки із прибудовами, оточені стінами. Він подумав, що так, мабуть, непогано жити — у старому будинку за стіною.

Було трохи за шосту. Маєрс не спав, відколи сів на поїзд у Мілані вчора об одинадцятій вечора. Коли поїзд рушив з Мілана, він зрадів, що сам у купе. Він не вимикав світло і переглядав путівники. Добре було би перечитати про ті місця, які він відвідав, щось зарання. Він відкрив для себе купу всього, що варто було побачити і зробити. Шкода, що певні речі про цю країну він дізнався тільки тепер, залишаючи Італію після свого першого і, безперечно, останнього візиту.

Він сховав путівники у валізу, поклав її нагору і зняв пальто, щоби вкритися ним замість ковдри. Вимкнув світло і сидів сам у темному купе, заплющивши очі, намагаючись заснути.

Йому здавалося, що вже минуло чимало часу і він от-от засне, аж раптом поїзд пригальмував. Вони зупинилися на невеличкій станції поблизу Базеля. У купе зайшов чоловік середнього віку, в темному костюмі та капелюсі.

Чоловік щось сказав незрозумілою Маєрсу мовою і закинув свою шкіряну сумку нагору. Він сів з іншого боку купе, розправив плечі та прикрив очі капелюхом.

Перш ніж поїзд рушив із місця, чоловік устиг задрімати й уже тихенько похропував. Маєрс йому заздрив. За кілька хвилин швейцарський інспектор відчинив двері їхнього купе й увімкнув світло. Англійською та якоюсь іншою мовою — німецькою, припустив Маєрс — чиновник попросив показати паспорти. Чоловік у купе з Маєрсом надягнув на голову капелюха, прокліпався і поліз до кишені пальта.

Чиновник перевірив паспорт, уважно огледів пасажира й повернув йому документ. Маєрс дав йому свій паспорт. Інспектор прочитав дані, глянув на фотографію, а потім на Маєрса, кивнув і віддав паспорт.

Виходячи з купе, він вимкнув світло. Чоловік навпроти Маєрса натягнув капелюха на очі й випростав ноги. Маєрс подумав, що сусід знову засне, і знову відчув заздрість.

Відтоді Маєрс уже не спав, він думав про зустріч із сином, до якої залишилося кілька годин. Як він діятиме, побачивши хлопчика на вокзалі? Може, обійняти його? Якось дивно було б. Чи просто протягнути руку й усміхнутися, ніби цих восьми років і не було, поплескати сина по плечу?

Можливо, хлопець скаже кілька слів — радий тебе бачити, як доїхав? І Маєрс щось відповість. Тільки він і гадки не мав, що казати.

Повз купе пройшов французький contrôleur[1]. Він зазирнув до них, глянув на Маєрса і на чоловіка, що спав навпроти.

Цей самий contrôleur уже пробивав їхні квитки, тому Маєрс відвернувся й далі спокійно визирав у вікно. Будинків за вікном ставало більше. Але тепер уже без стін, і самі будинки були меншими, ближчими один до одного.

Маєрс був упевненим, що незабаром побачить французьке село. Надворі розвиднялося. Потяг загудів і поїхав через переправу, перед якою стояв опущений шлагбаум. Чоловік побачив молоду жінку з коротким волоссям, одягнену у светр, вона стояла з велосипедом і спостерігала, як вагони пролітають повз.

«Як твоя мати? — сказав би він хлопцеві, коли вони відійдуть від вокзалу. — Що від неї чути?» На мить Маєрсові прийшла в голову дика думка, що вона могла вже померти. Але потім він зрозумів, що цього не може бути, адже він дізнався би — так чи інакше, він знав би. Маєрс розумів: більше таких роздумів він не витримає. Він застебнув верхній ґудзик на сорочці й поправив краватку. Поклав пальто поруч на сидіння. Зашнурував черевики, підвівся, переступив через ноги свого сусіда, який досі спав. І вийшов із купе.

Маєрсу доводилося розставляти руки і спиратися на вікна, щоби втриматися на ногах, рухаючись коридором у кінець вагона. Він зачинив за собою двері маленького туалету і замкнувся. Відкрутив воду, вмився. Потяг увійшов у поворот, не знижуючи швидкості, — для рівноваги Маєрс ухопився за раковину.

Лист від хлопця надійшов пару місяців тому. Лист був коротким. Він писав, що останній рік живе у Франції, навчається в університеті Страсбурга. Жодної інформації про те, що змусило його переїхати у Францію і що він робив усі ці роки. Маєрса не здивувало, що в листі сина жодним словом не згадано про матір — що вона, як вона, де вона. Та хлопець несподівано завершив листа фразою: «З любов’ю», і над цим Маєрс міркував доволі довго. Зрештою він написав відповідь. Добре все обдумавши, Маєрс написав, що давно збирався у невелику подорож до Європи. Чи хотів би хлопець зустріти його на вокзалі у Страсбурзі?

Він підписав свій лист: «З любов’ю, тато». Отримавши згоду від хлопця, він усе спланував. Його вразило, що насправді нікого, крім свого секретаря та кількох колег, не було потреби попереджати про від’їзд. У нього назбиралося шість тижнів відпустки в інженерній фірмі, й увесь цей час він вирішив витратити на поїздку. Він був радий, що так учинив, хоча зараз уже не мав наміру витрачати весь час у Європі.

Спершу він поїхав у Рим. Але, погулявши вулицею на самоті кілька годин, пошкодував, що не записався на екскурсію групою. Йому було самотньо. Він поїхав до Венеції — міста, про яке вони багато розмовляли з дружиною. Але Венеція його теж розчарувала.

Він побачив однорукого дядька, який їв смажені кальмари, й купу похмурих будинків у патьоках від води. Він поїхав поїздом у Мілан, де переночував у чотиризірковому готелі, переглядаючи футбольний матч на кольоровому телевізорі «Соні», доки ефір не перервався. Наступного ранку він прокинувся і пішов блукати містом, доки не настав час їхати на вокзал. Кульмінацією поїздки мав стати Страсбург. Через день-два, може, три дні — залежно, як піде — він планував поїхати у Париж і звідти полетіти додому. Він уже втомився від невдалих спроб порозумітися з незнайомцями і з нетерпінням чекав на повернення.