Реймонд Карвер – Собор (страница 11)

Вагон заскрипів і застогнав під ним, потім щось зачепилося і гучно стало на місце. Маєрс глянув на лабіринт колій і зрозумів, що поїзд знову почав рухатися. Він розвернувся і побіг назад у кінець коридора, де перейшов у свій вагон, у якому їхав усю дорогу. Він пройшов коридором до свого купе. Але юнака з газетою не було. І Маєрсової валізи теж. І взагалі, це було не його купе. Він із жахом усвідомив, що його вагон, очевидно, відчепили, поки він виходив, і приєднали до поїзда ще один вагон другого класу.

У купе, перед яким він стояв, було повно маленьких темношкірих чоловіків, розмовляли вони швидко, і такої мови Маєрс ніколи не чув. Один із них махнув Маєрсові, щоби заходив усередину. Маєрс увійшов у купе, чоловіки посунулися. Атмосфера в них була товариська. Чоловік, який запрошував Маєрса, засміявся і поплескав по сусідньому сидінню. Маєрс сів спиною до напряму руху поїзда. Будиночки за вікном пролітали все швидше і швидше. На мить Маєрсу здалося, що пейзаж утікає від нього. Кудись він їхав — у цьому жодних сумнівів. І якщо напрямок неправильний, він рано чи пізно про це дізнається.

Він відхилився на спинку й заплющив очі. Чоловіки розмовляли, сміялися. Голоси долинали до нього начебто здалеку. Незабаром вони злилися з рухом поїзда, і Маєрс відчув, як його кудись відносить і потроху затягує в сон.

Маленька радість

У суботу після обіду вона заїхала у пекарню в торговому центрі. Проглянувши каталог із фотографіями тортів, приклеєними на скотч до картонних сторінок, вона замовила шоколадний — улюблений торт свого малого. Той, який вона обрала, був з одного боку прикрашений космічним кораблем і стартовим майданчиком, зверху посипаний білими зірками, а з іншого — планетою з червоної глазурі. Зеленим кремом під планетою мало бути написане ім’я «Скотті». Пекар — уже немолодий дядько з товстою шиєю — промовчав, коли жінка сказала, що Скотті виповниться вісім. Він був у білому фартусі, схожому на блузку, з лямками, обмотаними по боках через спину й зав’язаними на пузі. Він постійно витирав руки об фартух, вислуховуючи жінку. Дивився на фотографії, що лежали на столі, й не перебивав. Не підганяв її. Він щойно прийшов на роботу і просидить тут іще цілу ніч за випічкою — поспішати нікуди.

Вона продиктувала пекарю своє ім’я, Енн Вайс, і номер телефону. Торт мав бути готовим у понеділок вранці, прямо з печі, якраз до вечірки, запланованої у другій половині дня. Пекар був не дуже привітним. Жодних люб’язностей у їхній розмові — все коротко і ясно, нічого зайвого. Вона почувалася некомфортно, і їй це не подобалося. Поки він схилився над прилавком із олівцем, вона розглядала його грубе обличчя й думала, чи робив він колись у житті щось інше, крім цієї роботи. Вона у свої тридцять три роки вже народила, і їй здавалося, що всі, особливо люди його віку, — а він за віком міг би бути їй за батька, — повинні мати дітей, у яких колись теж був цей чудовий період тортів і днів народження. Принаймні це у них мало бути спільним, подумала вона. Але пекар був із нею різким — не грубим, а просто різким. Вона вже не сподівалася з ним подружитися. Вона зазирнула в кімнату за прилавком: там стояв довгий важкий дерев’яний стіл з алюмінієвими формами для пирогів, складеними скраю, а біля стола — металевий контейнер із деками. І величезна піч. По радіо звучало кантрі. Дописавши бланк замовлення, пекар закрив папку. Глянув на неї і сказав:

— У понеділок вранці.

Вона подякувала й поїхала додому.

У понеділок вранці іменинник зі своїм другом ішов до школи. Вони передавали один одному пачку чипсів, а іменинник випитував, що після школи його друг подарує йому на день народження. Не подивившись на дорогу, іменинник зійшов із бордюру на перехресті, й у ту ж мить його збила машина. Він упав на бік, головою в канаву, ногами на дорогу. Очі були заплющені, ноги смикалися туди-сюди, ніби він кудись ліз. Друг впустив чипси і заплакав. Проїхавши ще футів сто, машина зупинилася посеред дороги. Чоловік за кермом озирнувся через плече. Він почекав, доки хлопець із горем пополам устане на ноги. Малого трохи хитало, наче п’яного, та загалом усе нібито було гаразд. Водій перемкнув передачу й поїхав далі.

Іменинник не плакав, але і сказати йому теж було нічого. Він не відповів, коли друг запитав його, як це — потрапити під машину. Іменинник пішов додому, а друг — у школу. Але коли вдома хлопчик розповідав матері, що трапилося, — а вона сиділа поруч на дивані, тримаючи його руки в себе на колінах, повторювала: «Скотті, дитино, ти впевнений, що нічого не болить, дорогий мій?» — та думала, що все одно викличе лікаря, — він раптом відкинувся на спинку дивана, заплющив очі й обм’як. Зрозумівши, що розбудити його не виходить, вона побігла до телефону й подзвонила чоловікові на роботу. Говард сказав, щоби вона заспокоїлась і не панікувала, викликав для малого «швидку» й сам поїхав у лікарню.

Ясна річ, день народження ніхто не святкував. Дитина лежала в лікарні з легким струсом мозку у стані шоку. Малого знудило, й у легені потрапила рідина, яку потрібно було викачати того ж дня. А тепер він, здавалося, просто міцно спав — але це була не кома, наголосив доктор Френсіс, помітивши тривогу в очах батьків. Увечері об одинадцятій годині, коли хлопчик уже спокійно відпочивав після купи рентгенів та аналізів і йому лишалося тільки прокинутися і прийти до тями, Говард поїхав із лікарні. Вони з Енн просиділи з малим у весь день, і він ненадовго поїхав додому — покупатись і переодягтися.

— Я повернуся за годину, — сказав він. Вона кивнула.

— Добре. Я побуду тут.

Він поцілував її в лоб і погладив по руці. Енн сиділа у кріслі біля ліжка й дивилася на малого. Чекала, що він прокинеться і все буде добре. Тільки тоді вона зможе розслабитися.

Говард їхав з лікарні додому. Він пролетів кілька мокрих темних вулиць, отямився і пригальмував. Дотепер усе в його житті йшло за планом — коледж, шлюб, іще один рік у коледжі заради ступеня з бізнесу, партнерство в інвестиційній фірмі. Батьківство. Він був щасливий, і йому, принаймні поки що, таланило — він це добре розумів. Батьки ще живі, брати і сестра стали на ноги, друзі з коледжу роз’їхалися по світу і знайшли себе. Досі йому вдавалося уникати біди, тої сили, що може зламати і скалічити людину, коли удача закінчиться й усе піде шкереберть. Він звернув до свого будинку і припаркувався. Ліва нога затремтіла. Він трохи посидів у машині, намагаючись раціонально проаналізувати наявну ситуацію. Скотті збила машина, він лежить у лікарні, та з ним усе буде гаразд. Говард заплющив очі й витер обличчя рукою. Вийшовши з машини, він попрямував до дверей. У будинку гавкав пес. Телефон розривався, поки Говард відчиняв двері й намацував вимикач. Не слід було йому їхати з лікарні, ой не слід.

— Чорт забирай! — гаркнув він, хапаючи слухавку. — Я щойно увійшов у хату!

— Ви торт не забрали, — сказав голос на тому кінці.

— Що? Який торт? — перепитав Говард.

— Отакий. За шістнадцять доларів.

Говард притис слухавку до вуха, намагаючись зрозуміти.

— Не знаю, що це за торт, — сказав він. — Господи, про що ви взагалі?

— Не морочте мені голову, — сказав голос.

Говард поклав слухавку. Прийшов на кухню, налив собі трохи віскі. Зателефонував у лікарню. Стан малого не змінився, він досі спав — усе, як і було. Поки набиралась ванна, Говард намилив обличчя і поголився. Щойно він розпрямив ноги у ванні й заплющив очі, телефон задзвонив знову. Говард вискочив із води, схопив рушник і побіг до телефону, бурмочучи: «Дурень, дурень», — це за те, що поїхав із лікарні. Та коли він узяв слухавку й прокричав: «Алло!», йому нічого не відповіли, а потім слухавку поклали.

Він повернувся до лікарні вже після півночі. Енн досі сиділа в кріслі біля ліжка. Вона подивилася на Говарда й озирнулася на малого. Очі досі були заплющені, голова замотана бинтами. Він дихав тихо, розмірено. На крапельниці над ліжком висіла пляшка з глюкозою, від неї до руки хлопчика вела тонка трубка.

— Як він? — запитав Говард. — І що це таке? — він показав на пляшку з трубкою.

— Лікар призначив, — відповіла вона. — Йому ж треба якесь харчування. Підтримувати сили. Чому він не прокидається, Говарде? Я не розумію. З ним же все гаразд.

Говард поклав руку їй на потилицю. Провів пальцями по волоссю.

— Усе буде добре. Він скоро прокинеться. Доктор Френсіс знає, що робить.

І додав:

— Може, тобі додому з’їздити, відпочити. А я побуду тут. Тільки там якийсь придурок дзвонить, ти не звертай уваги. Зразу клади слухавку.

— Хто дзвонить?

— Не знаю, комусь робити нема чого, то людей дістає. Ти їдь.

Вона похитала головою:

— Ні, все гаразд.

— Правда, — сказав він. — З’їздиш ненадовго додому, вранці повернешся, підміниш мене. Все буде гаразд. Що казав доктор Френсіс? Він казав, що зі Скотті все буде гаразд. Можна не хвилюватися. Він просто спить і все.

Медсестра на ходу відчинила двері. Кивнула їм, крокуючи до ліжка. Вийняла ліву руку малого з-під простирадла й помацала зап’ястя, перевірила пульс, засікаючи час наручним годинник. Потім сховала руку назад під простирадло й написала щось на табличці, прикріпленій до ліжка в ногах.

— Як він? — запитала Енн. Рука Говарда давила їй на плече. Вона відчула, як напружилися його пальці.