Реймонд Карвер – Собор (страница 13)
Невдовзі Говард прокинувся. Подивився на хлопчика. Потім підвівся з крісла, потягнувся і став поруч із нею біля вікна. Вони удвох дивилися на стоянку. Мовчали. Але їм здавалося, що вони відчували одне одного зсередини, ніби від тривоги стали прозорими й це було абсолютно природно.
Двері відчинилися, увійшов доктор Френсіс. Цього разу він був в іншому костюмі та краватці. Сиве волосся зачесане назад із боків — він видавався щойно поголеним. Доктор одразу попрямував до ліжка оглянути хлопчика.
— Він мусив би вже отямитися. Важко сказати, чому він досі спить, — сказав лікар. — Але я можу вас запевнити: ми всі переконані, що йому нічого не загрожує. Просто буде спокійніше, коли він прокинеться. Немає жодних підстав, абсолютно ніяких, чому він не мав би прокинутись. Вже скоро. Так, і в нього буде сильний головний біль, коли він отямиться, — це гарантовано. Але всі показники в нормі. Жодних відхилень.
— То, значить, це кома? — сказала Енн. Лікар потер свою гладеньку щоку.
— Назвемо це так, поки він не прокинеться. Але ви вже, мабуть, стомилися. Це важко. Я знаю, що важко. Сміливо можете виходити щось перекусити, — сказав він. — Це вам зараз точно не завадить. Я попрошу, щоб медсестра біля нього посиділа, поки вас немає, якщо так буде спокійніше. Ходіть поїжте щось.
— Мені нічого в горло не лізе, — сказала Енн.
— Ну, звісно, вирішуйте самі, — сказав лікар. — Власне, повторюю, що всі показники хороші, аналізи негативні, взагалі нічого не виявилося, і щойно він прокинеться, все буде позаду.
— Дякую, докторе, — сказав Говард. Він знову потиснув лікареві руку. Лікар поплескав Говарда по плечу й вийшов.
— Думаю, комусь треба з’їздити додому, перевірити, чи все гаразд, — сказав Говард. — Зрештою, Слага потрібно погодувати.
— Подзвони сусідам, — сказала Енн. — Подзвони Морганам. Вони погодують, якщо попросити.
— Гаразд, — відповів Говард. — Сонце, а може,
— Може,
— Я вже їздив, — відповів він. — У мене пішла рівно година і п’ятнадцять хвилин. Ти теж з’їзди на годинку, трохи освіжишся — і назад.
Енн спробувала подумати про це, та була надто виснажена. Вона заплющила очі і спробувала подумати про це ще раз. Через деякий час сказала:
— Може, таки поїду на кілька хвилин. Можливо, якщо тут не сидіти і не дивитися на нього постійно, то він прокинеться й усе буде добре. Розумієш? Може, він прокинеться, якщо мене тут не буде. Поїду додому, прийму ванну, переодягнуся. Слага погодую. І повернуся.
— А я побуду тут, — сказав він. — Ти їдь додому, сонце. Я тут за всім прослідкую.
Очі в нього були червоні й запухлі, ніби він усю ніч пив. Одяг пом’ятий. Щетина вже відросла. Енн погладила його по щоці й забрала руку. Вона розуміла, що йому хочеться трохи побути на самоті, ні з ким не розмовляти, нічого не обговорювати. Вона взяла з тумбочки свою сумку, він подав пальто.
— Я ненадовго, — сказала Енн.
— Просто посидь трохи й відпочинь, як будеш удома, — сказав він. — Поїж щось. Прийми ванну. А коли вийдеш із ванни, посидь і відпочинь. І зразу стане легше, от побачиш. А потім уже повертайся, — сказав він. — І спробуємо не хвилюватися. Ти ж чула, що говорив доктор Френсіс.
Вона постояла ще хвилинку у своєму пальті, намагаючись пригадати точні слова доктора, вишукуючи будь-які нюанси, натяки, які можна було прочитати між рядків.
Вона намагалася пригадати, чи змінився вираз його обличчя, коли він нахилився оглянути малого. Згадувала його міміку, коли він відкочував хлопчикові повіки і слухав дихання.
Вона підійшла до дверей і озирнулася. Подивилася на дитину, потім на батька.
Говард кивнув. Вона вийшла з палати й зачинила за собою двері.
Пройшла повз сестринську й далі в кінець коридору, шукаючи ліфт. У кінці звернула праворуч і потрапила до невеликої зали очікування, де в плетених кріслах сиділа чорношкіра сім’я. Чоловік середнього віку, в сорочці і штанах кольору хакі, зсунутій назад бейсболці. В одне з крісел втиснулася огрядна жінка в домашньому одязі й капцях. Дівчинка-підліток у джинсах, із десятками маленьких косичок, розляглася на іншому, вона потягувала цигарку, схрестивши ноги біля щиколоток. Уся сім’я дружно подивилася на Енн, коли та ввійшла. Столик був завалений обгортками від гамбургерів і пластиковими стаканчиками.
— Френклін, — підскочила велика жінка. — Ви від Френкліна? — її очі розширилися. — Кажіть уже, пані. Що з Френкліном?
Вона спробувала підвестися зі свого крісла, проте чоловік притримав її рукою.
— Тихенько, — сказав він. — Тихенько, Евелін.
— Вибачте, — сказала Енн. — Я шукаю ліфт. Мій син лежить у лікарні, і я не можу знайти ліфт.
— Ліфт далі по коридору, тільки повернете ліворуч, — сказав чоловік, показуючи пальцем.
Дівчинка-підліток затяглася й подивилася на Енн. Її очі звузилися до маленьких щілинок, а широкі губи повільно розімкнулися, коли вона випустила дим. Чорна жінка збайдужіло опустила голову собі на плече й відвела погляд від Енн — вона її більше не цікавила.
— Мого сина збила машина, — сказала Енн чоловікові. Їй здавалося, що це потрібно пояснити. — У нього струс мозку і тріщина в черепі, та з ним усе буде гаразд. Зараз він у стані шоку, але це може бути й кома. Саме це нас і хвилює, що, можливо, він у комі. Я ненадовго поїду, але мій чоловік із ним. Може, він прокинеться, поки мене не буде.
— Це дуже прикро, — сказав чоловік і підсунувся у кріслі. Він похитав головою. Перевів погляд на стіл, а потім знову на Енн. Вона досі стояла на місці. — А наш Френклін на операційному столі. Його порізали. Намагалися вбити. Якась бійка почалася. На цій вечірці. Кажуть, він просто стояв і дивився. Нікого не чіпав. Але кого це в наш час хвилює. Тепер він на операційному столі. А ми тільки сподіваємось і молимося — це все, що нам лишилося.
Він не відводив від неї погляду.
Енн глянула на дівчину, яка все ще спостерігала за нею, і на старшу жінку, яка схилила голову, заплющивши очі. Енн помітила, що її губи беззвучно рухаються, промовляючи якісь слова. Їй захотілося запитати, що то за слова. Вона хотіла довше поговорити з цими людьми, які вимушені були чекати так само, як і вона. Їй було страшно, і їм теж. Це їх об’єднувало. Їй хотілося би сказати щось іще про аварію, розповісти їм більше про Скотті, про те, що це трапилося в його день народження, у понеділок, і що він досі непритомний. Але вона не знала, як почати. Вона стояла й мовчки дивилася на них.
Вона пішла коридором, на який вказав чоловік, і знайшла ліфт. Трохи постояла перед зачиненими дверима, сумніваючись, чи правильно робить. Потім виставила палець і натиснула на кнопку.
Вона під’їхала до будинку і заглушила двигун. Заплющивши очі, на хвилину притулилася головою до керма. Прислухалась, як цокає, охолоджуючись, двигун. Потім вийшла з машини. Було чути, як у будинку гавкає собака. Вона підійшла до дверей — було відчинено. Зайшла всередину, ввімкнула світло, поставила чайник. Вона відкрила собаці банку корму й насипала на задньому ґанку. Слаг хапав їжу, аж чавкав із голоду. І постійно бігав на кухню перевірити, чи вона нікуди не ділася. Щойно Енн сіла з чаєм на диван, як задзвонив телефон.
— Так! — сказала вона, узявши слухавку. — Алло!
— Місіс Вайс, — сказав чоловічий голос. Була п’ята ранку, і чулося, ніби на фоні гуде якась машина абощо.
— Так, так! У чім річ? — сказала вона. — Це місіс Вайс. Це я. Що трапилося, агов? — вона прислухалася до шуму на фоні. — Боже, щось зі Скотті?
— Скотті, — промовив голос. — Так, я телефоную щодо Скотті. Це стосується Скотті, це наша проблема. Ви про нього забули? — сказав чоловік і поклав слухавку.
Вона набрала номер лікарні й попросила з’єднати із третім поверхом. Почала вимагати в медсестри, котра взяла слухавку, інформацію про свого сина. Потім попросила поговорити з чоловіком. Сказала, що це терміново. Вона чекала, перебираючи пальцями телефонний дріт.
Заплющила очі, її нудило. Треба було щось з’їсти, хоча б через силу. Слаг зайшов через задні двері й ліг біля її ніг. Він махав хвостом. Енн потягала його за вухо, а він облизував їй пальці. Говард був на лінії.
— Сюди хтось щойно телефонував, — сказала Енн. Вона скрутила телефонний шнур. — Він сказав, що це стосується Скотті, — вона зірвалася на плач.
— У Скотті все нормально, — відповів Говард. — Ну, тобто він досі спить. Без змін. Медсестра вже двічі приходила, відколи ти поїхала. І медсестра, і лікар. Усе гаразд.
— Якийсь чоловік телефонував. Сказав, що це стосується Скотті, — повторила вона.
— Сонце, відпочинь, тобі потрібен відпочинок. Це, мабуть, той самий, що дзвонив мені. Просто не звертай уваги. Коли відпочинеш, — повертайся. І тоді, може, поснідаємо.
— Поснідаємо, — повторила вона. — Я не хочу снідати.
— Ну, ти мене зрозуміла, — сказав він. — Сік якийсь. Не знаю. Я сам нічого не знаю, Енн. Господи, я теж не голодний. Енн, мені зараз важко говорити. Я стою тут біля стола. Доктор Френсіс знову зайде о восьмій ранку. Тоді він зможе щось сказати, щось конкретніше. Так медсестра сказала. Більше вона нічого не знає. Енн? Сонце, можливо, тоді вже буде більше відомо. О восьмій годині. Повертайся сюди до восьмої. А я поки тут, і зі Скотті все нормально. Все так само, — додав він.