Реймонд Карвер – Собор (страница 15)

Вона взяла слухавку на першому ж гудку.

— Алло, — сказала вона і почула на фоні гучний шум. — Алло! Господи милостивий, хто це? Чого вам треба?

— Ваш Скотті, він уже готовий, — промовив чоловічий голос. — Ви його не забули?

— Ах ти падло! — крикнула вона в слухавку. — Як у тебе вистачає совісті, скотино ти така?

— Скотті, — сказав чоловік. — Ви забули про Скотті?

Чоловік поклав слухавку.

Говард почув крик і прибіг до Енн. Вона плакала, поклавши голову й руки на стіл. Він схопив слухавку й почув гудки.

Пізніше, незадовго до півночі, коли вони вже розібралися з купою речей, телефон задзвонив знову.

— Візьми слухавку, — сказала вона. — Говарде, я знаю, це він.

Вони сиділи з кавою за кухонним столом. Поруч із Говардовою чашкою стояла склянка віскі. Він узяв слухавку на третьому гудку.

— Алло, — сказав він. — Хто це? Алло! Алло! — дзвінок обірвався. — Він кинув слухавку, — сказав Говард. — Той, хто дзвонив.

— Це був він, — сказала вона. — Цей козел. Я б його вбила, — сказала вона. — Я його застрелила б і подивилася, як він подихáє.

— Господи, Енн, — відповів Говард.

— Ти щось чув? — запитала вона. — На фоні? Шум, якісь машини, щось гуділо?

— Та ні. Нічого такого, — сказав він. — Не встиг, мабуть. По-моєму, якась музика грала по радіо. Так, радіо було, а більше нічого не розібрав. Я не розумію, що взагалі відбувається.

Вона похитала головою:

— Хай тільки він мені попадеться.

Раптом до неї дійшло. Вона зрозуміла, хто це. Скотті, торт, номер телефону. Вона відсунула стілець і встала.

— Відвези мене в торговий центр, — сказала вона. — Говарде.

— Тобто?

— У торговий центр. Я знаю, хто це дзвонить. Я знаю, хто це. Це той довбаний пекар, Говарде. Я замовила в нього торт на день народження Скотті. Оце він і дзвонить. У нього є номер, це він. Доймає нас за той торт. Пекар клятий.

Вони приїхали до торгового центру. Небо було ясне, добре видно зірки. Було холодно, і вони ввімкнули в машині обігрівач. Запаркувалися перед пекарнею. Всі магазини були зачинені, проте на іншому кінці стоянки, перед кінотеатром, стояли кілька машин. У пекарні було темно, та, зазирнувши всередину крізь скло, вони побачили, що вглибині горить світло і раз у раз великий чоловік у фартуху показується в тому білому рівномірному світлі. Крізь скло було видно вітрину й кілька столиків зі стільцями. Вона посмикала двері. Постукала по склу. Але якщо пекар їх і почув, то ніяк не відреагував. Навіть не глянув у їхній бік. Вони об’їхали навколо пекарні, припаркувались і вийшли з машини. В одному з вікон горіло світло, проте зависоко — вони не могли зазирнути всередину. На дверях висів знак: «Пекарня. Працюємо під замовлення». Було чути, як усередині тихенько грає радіо і щось скрипнуло — може, це відчинилися дверцята духовки? Енн постукала у двері, почекала. Потім постукала знову, голосніше. Радіо вимкнули, і щось заторохкотіло, наче якусь річ — може, шухляду — витягли й засунули назад.

Клацнув замок, і двері відчинилися. Пекар стояв на світлі й дивився на них.

— У нас зачинено, — сказав він. — Чого вам треба в цю пору? Дванадцята ночі. Ви п’яні чи що?

Вона ступила на світло, що падало крізь відчинені двері. Пекар кліпнув своїми важкими повіками, впізнавши її.

— Це ви, — промовив він.

— Це я, — сказала Енн. — Мама Скотті. А це батько Скотті. Ми хотіли б увійти.

Пекар відповів:

— Я зараз зайнятий. У мене купа роботи.

Але вона все одно ввійшла. І Говард за нею. Пекар відступив убік.

— Випічкою пахне. Правда, пахне випічкою, Говарде?

— Чого вам треба? — запитав пекар. — Торта захотілося? Точно, це ви по торт прийшли. Ви ж замовляли, так?

— Який кмітливий пекар, — сказала вона. — Говарде, це він до нас дзвонив.

Вона стиснула кулаки й сердито на нього подивилася. Глибоко всередині в ній палав гнів, від якого вона почувалася більшою і сильнішою, ніж вона є, ніж є ці двоє чоловіків.

— Стривайте, — сказав пекар. — Ви приїхали по свій позавчорашній торт? Серйозно? Я не буду з вами сваритися, пані. Он він стоїть, черствіє. Віддам за пів ціни. Хоча ні, якщо хочете — забирайте так. Мені він тут не треба — він уже нікому не треба. Я витратив на нього свій час і гроші. Заберете — чудово, не заберете — теж не біда. А мені час працювати.

Він подивився на них і скрутив язика за зубами.

— Нові замовлення, — промовила Енн. Вона знала, що контролює відчуття, яке наростало в ній. Вона була спокійна.

— Пані, я працюю по шістнадцять годин на день, щоби було на що жити, — сказав пекар. Він витер руки об фартух. — Я сиджу тут днями й ночами, намагаюся звести кінці з кінцями.

Енн зробила такий вираз обличчя, що пекар відступив назад і сказав:

— Без питань, зараз.

Він потягнувся до прилавка, взяв качалку в праву руку й постукав нею по долоні іншої руки.

— Забираєте торт чи ні? Мені треба працювати. Пекарі працюють уночі, — повторив він. Очі у нього були маленькі й підступні, подумала Енн, їх майже не було видно за щетинистими щоками. Шия теж запливла жиром.

— Я знаю, що пекарі працюють уночі, — сказала Енн. — А ще людям телефонують уночі. Козел.

Пекар продовжував стукати качалкою по руці. Він глянув на Говарда.

— Тихенько, тихенько, — сказав він Говарду.

— Мій син помер, — холодно і спокійно промовила вона. — У понеділок вранці його збила машина. Ми сиділи біля нього, доки він не помер. Але, звісно, звідки ж ви знали, правда? Пекарі не можуть знати все на світі, так, пане Пекарю? Але він мертвий. Він мертвий, сволота ти така!

Наскільки раптово гнів зародився в ній, так само швидко він і згас, поступившись місцем чомусь іншому — її занудило, запаморочилася голова. Вона обіперлася на дерев’яний стіл, посипаний борошном, закрила обличчя руками й заплакала, плечі затряслися.

— Це несправедливо, — повторювала вона. — Це несправедливо, несправедливо.

Говард обійняв її за талію і подивився на пекаря.

— Як вам не соромно, — сказав йому Говард. — Як не соромно.

Пекар поклав качалку назад на прилавок. Він розв’язав фартуха і кинув туди ж. Подивився на них, повільно хитаючи головою. Він витягнув стілець з-під стола, на якому лежали папери та квитанції, рахівниця і телефонний довідник.

— Сідайте, будь ласка, — промовив він. — Зараз принесу вам стілець, — сказав він Говарду. — Сідайте.

Пекар сходив у передню частину магазину й повернувся з двома маленькими кованими стільчиками.

— Так, народ, сідайте.

Енн витерла очі й подивилася на пекаря.

— Я хотіла тебе вбити, — сказала вона. — Хотіла, щоб ти помер.

Пекар очистив для них місце на столі. Відсунув рахівницю вбік, разом зі стосами паперів і квитанцій. Телефонний довідник пекар узагалі скинув, і книга грюкнула об підлогу. Говард із Енн сіли й підсунули стільці до стола. Пекар теж сів.

— Найперше, мені страшенно шкода, — сказав пекар, поклавши лікті на стіл. — Ви навіть не уявляєте як. Послухайте мене. Я простий пекар. І не претендую ні на що інше. Може, колись давно я й був іншою людиною. Уже й забув, уже і сам не знаю. Але якщо й був колись іншим, то тепер — ні. Зараз я просто пекар. Це не виправдовує того, що я робив, знаю. Але мені дійсно дуже прикро. Мені шкода вашого сина, і вибачте, що я в це вліз, — сказав пекар.

Він розвів руки, поклав їх на стіл і перевернув долонями вгору.

— У мене дітей немає, тому я можу лише уявити, що ви відчуваєте. Все, що я можу вам зараз сказати, — це те, що мені шкода. Пробачте, якщо можете. Я не зла людина — так мені здається. Що б ви не казали по телефону. Якщо коротко, то я просто розучився правильно поводитися з людьми. Будь ласка, скажіть, у вас стане милосердя пробачити мені?

У пекарні було тепло. Говард підвівся з-за стола і зняв пальто. Узяв пальто в Енн. Пекар трохи подивився на них, кивнув і теж устав з-за стола. Підійшов до духовки, повернув кілька вимикачів. Він знайшов чашки й налив кави з електричної кавоварки. Поклав на стіл пачку вершків і мисочку з цукром.

— Вам, мабуть, треба щось поїсти, — сказав пекар. — Сподіваюся, ви не відмовитеся від здобних булочок. Вам треба їсти і триматися. Їжа — це маленька радість у такий час, — сказав він.

Він подав їм теплі булочки з корицею просто з духовки, глазур іще навіть не застигла. Він поклав на стіл масло й ножі до нього. І сам сів за стіл разом із ними. Він чекав, доки вони візьмуть по булочці з тарілки й почнуть їсти.

— Поїсти — це завжди добре, — казав він, спостерігаючи за ними. — Є добавка. Доїдайте. Їжте все, що захочете. Булочки є на будь-який смак.

Вони їли булочки й пили каву. В Енн раптом проснувся апетит, та й булочки були дуже смачні. Вона з’їла три штуки, пекарю було приємно. Потім він заговорив. Вони уважно слухали. Незважаючи на втому й горе, вони слухали, що розповідав пекар. Кивали, коли пекар заговорив про самотність, про сумніви й обмеження, що виникли в нього в середньому віці. Він розповідав їм, як це — прожити стільки років без дітей. Знову і знову проводити дні біля печей, ставити у них щось, виймати — і так без кінця. Вся та їжа на свята й урочистості, яку він готував. Глазур товщиною з палець. Крихітні весільні пари на тортах. Сотні — ні, вже тисячі разів. Дні народження. Тільки уявіть, якби запалити всі ті свічки. В нього важлива професія. Він пекар. Слава богу, що не флорист. Краще вже годувати людей. Тут точно краще пахне, ніж у квітковому магазині.