Реймонд Карвер – Собор (страница 16)

— Понюхайте, — сказав пекар, розламавши темну хлібину. — Він іще недопечений, зате пахне як.

Вони понюхали, потім він дав їм скуштувати. У хліба був смак патоки та цільних зерен. Вони слухали пекаря. Їли все, що могли. Жували хліб. Під люмінесцентними лампами було світло, як удень. Вони проговорили до самого ранку, доки у вікнах не з’явилися бліді відблиски сонця, і навіть не думали звідти йти.

Вітаміни

У мене була робота, а в Петті — ні. Я працював у лікарні по кілька годин уночі. Нічого складного. Я міг трохи попрацювати для годиться, потім записував собі в картку вісім годин і їхав пити з медсестрами. Згодом Петті й собі захотіла роботу. Казала, що це для самоповаги. Отак вона почала ходити по хатах і продавати вітаміни.

Якийсь час Петті була ще однією дівчиною, яка ходила по чужих кварталах і стукала людям у двері. Але вона швидко освоїлася. Вона була кмітлива, у школі вчилася на відмінно. У неї була харизма. Невдовзі компанія підвищила її. Кілька дівчат, менш успішних, стали її підлеглими. Незабаром вона вже мала власну команду й невеликий офіс у торговому центрі. Але дівчата, які працювали на неї, постійно змінювалися. Дехто йшов через кілька днів — іноді навіть за пару годин. Але часом траплялися здібні дівчата. Їм вдавалося продавати вітаміни. Ці дівчата залишалися з Петті. Вони стали ядром команди. Хоча й тих, хто нічого не міг продати, теж вистачало.

Дівчата, які не стягували, просто йшли. Просто не виходили на роботу й усе. Якщо у них був телефон, то знімали з гачка слухавку. І двері не відчиняли. Петті брала ці втрати близько до серця, дівчата були для неї, як неофіти, що збилися зі шляху. Вона звинувачувала себе. Та потім змирилася. Їх було забагато, аби не змиритися.

Час від часу якась дівчина могла завмерти й не натиснути на дверний дзвінок. Або підходила до дверей і щось ставалося з голосом. Або вона змішувала слова привітання із фразами, які не мала би казати, поки не потрапить всередину будинку. У цих випадках така дівчина вирішувала, що краще швидко спакуватися, хапала свою валізку і прямувала до машини — чекати, доки Петті й інші закінчать. Потім усі звітували і поверталися в офіс. Вони казали одна одній, що розкисати не можна. «Варто тільки повірити — і ви вже на півдорозі до цілі». Або: «Робіть як слід, і все буде як слід». Отаке.

Іноді дівчата просто зникали посеред робочого дня, разом із повною валізкою товару. Ловили попутку до центру — і бувай. Але на їхнє місце завжди приходили нові. У ті часи дівчата постійно приходили й ішли. У Петті був список. Що кілька тижнів вона подавала невелике оголошення в «Пеннісейвер». Нові дівчата, нові стажування. І не було тим дівчатам кінця. Ядром команди були Петті, Донна та Шейла. Петті — красуня. Донна і Шейла — так собі. Якось Шейла сказала Петті, що любить її понад усе на світі. Петті переказала мені слово в слово. Вона відвозила Шейлу додому, і вони сиділи в Шейли перед будинком. Петті відповіла, що теж її любить. Любить усіх своїх дівчат. Але не в тому сенсі, що Шейла мала на увазі. Потім Шейла доторкнулася до грудей Петті. Петті сказала, що відсунула руку й не відпускала її. Відповіла, що це не для неї. Шейла ніяк не відреагувала. Тільки кивнула, узяла Петті за руку, поцілувала і вийшла з машини.

Це було незадовго до Різдва. Справи з вітамінами йшли кепсько, тож ми подумали провести вечірку, трохи підбадьорити всіх. Нам здалося, що це непогана ідея. Шейла напилася і відключилася першою. Відключилася прямо на ногах, просто впала і не прокидалася кілька годин. Ось щойно вона стояла посеред вітальні, аж раптом очі заплющилися, ноги підкосилися, і дівчина звалилася зі склянкою в руці. Коли вона падала, рука, що тримала напій, гепнулась об журнальний столик. Більше жодних звуків. Алкоголь вилився на килим. Ми з Петті та ще з кимось витягли її на ґанок, уклали на розкладачку і зробили все, що могли, щоби забути про неї.

Усі напились і розійшлися додому. Петті лягла спати. Мені хотілося продовження, я сидів за столом із випивкою, поки не почало світати. Раптом Шейла ввійшла в дім із ґанку, і почалося. Сказала, що у неї дуже дивно болить голова, ніби її б’є струмом прямо в мозок. Так болить, що її від того болю ледь не заціпило. А ще вона була переконана, що зламала мізинець. Показала мені. Палець був фіолетовий. Вона скиглила, що ми не розбудили її і вона проспала всю ніч у контактних лінзах. Питала, чому нам так чхати на неї. Потім піднесла палець до очей і придивилася. Похитала головою. Відвела руку якомога далі та ще трохи подивилася. Ніби їй не вірилося в те, що, очевидно, сталося вночі. Шейла запухла, волосся розпатлалося. Вона опустила руку під холодну воду із крана.

— Боже. О боже, — повторювала вона, хнюпаючи над раковиною. Але вона лізла до Петті і зізнавалася їй у коханні, тому я не співчував.

Я пив скотч із молоком та зі шматочком льоду. Шейла обперлася на сушку. Вона спостерігала за мною своїми примруженими очками. Я сьорбав зі склянки. І мовчав. Вона знову завела своєї про те, як їй погано. Казала, що треба до лікаря. І потрібно розбудити Петті. Сказала, що звільняється, виїжджає зі штату, їде у Портленд. І спершу треба попрощатися з Петті. Вона не затикалася. Хотіла, щоби Петті відвезла її в лікарню лікувати палець та очі.

— Я тебе відвезу, — сказав я. Мені не хотілося, та я міг.

— Хочу, щоби Петті мене відвезла, — відповіла Шейла.

Вона трималася за зап’ястя покаліченої руки, мізинець розпух, як ковбаса.

— До того ж нам треба поговорити. Я маю сказати їй, що їду в Портленд. Нам потрібно попрощатися.

Я сказав:

— Я їй передам. Вона спить.

Шейла розсердилася.

— Ми друзі, — сказала вона. — Нам треба поговорити. Я сама повинна їй сказати.

Я похитав головою:

— Вона спить. Я щойно сказав.

— Ми друзі, і ми любимо одна одну, — сказала Шейла. — Я повинна з нею попрощатися.

Шейла попрямувала до виходу. Я підвівся:

— Кажу ж, що відвезу.

— Ти п’яний! Ти ще навіть не лягав спати.

Вона знову подивилася на палець і застогнала:

— Чорт, ну чому, чому?!

— Не такий я вже і п’яний, до лікарні довезу, — сказав я.

— Я не поїду з тобою! — заверещала Шейла.

— Як хочеш. Але Петті ти будити не будеш. Лесбуха срана, — сказав я.

— Козел, — кинула вона наостанок.

Шейла вискочила з кухні надвір, навіть у туалет не сходила, навіть не вмилася. Я встав і визирнув у вікно. Вона йшла вздовж дороги в бік Юклід-авеню. Більше ніхто не прокинувся. Було ще зарано.

Я допив те, що лишилося в склянці, й подумав налити ще.

Налив.

Після того Шейлу більше ніхто не бачив. Ніхто з наших вітамінних друзів. Пішла у бік Юклід-авеню і геть із нашого життя.

У той же день Петті запитала мене:

— А що з Шейлою?

І я відповів:

— Поїхала в Портленд.

Я задивлявся на Донну, іншу дівчину з ядра їхньої команди. На вечірці ми трохи потанцювали під Дюка Еллінгтона. Я доволі міцно її обіймав, вдихав запах її волосся, тримав руку на талії, кружляючи з нею килимом. Із нею було добре танцювати. Я був єдиним чоловіком на вечірці, а дівчат — семеро, і шестеро з них танцювали парами. На вітальню було приємно глянути.

Я сидів на кухні, коли Донна зайшла з порожньою склянкою. Ми трохи побули наодинці. Я її легенько обійняв. І вона мене. Так і стояли обійнявшись.

Потім вона сказала:

— Не треба. Не зараз.

Почувши «не зараз», я її відпустив. Мені стало ясно, що все буде.

Я сидів за столом, згадуючи ті обійми, коли Шейла зайшла зі своїм пальцем.

Я подумав іще трохи про Донну. Допив склянку. Зняв із гачка слухавку і попрямував у спальню. Роздягнувся й ліг поруч із Петті. Трохи полежав, налаштувався. І почав. Але вона не прокинулася. Потім я й сам заплющив очі.

Відкрив я їх уже опівдні. Я був у ліжку сам. Дощ бив у вікно. На подушці Петті лежав цукровий пончик, а на тумбочці стояла склянка вчорашньої води. Я досі був п’яний і не розумів, що відбувається. Я знав, що була неділя і скоро Різдво. Пончик я з’їв, воду випив. І ліг спати далі, доки не почув, що Петті ввімкнула пилосос. Вона ввійшла у спальню і запитала про Шейлу. Це тоді я їй сказав, що вона поїхала в Портленд.

Десь за тиждень після Нового року ми з Петті сіли випити. Вона щойно прийшла додому з роботи. Ще було не так пізно, проте вже стемніло і йшов дощ. Я збирався на роботу через кілька годин. Але спершу ми випили трохи скотчу і поговорили. Петті втомилася. Вона вже була ніякою, допивала третю склянку. Вітаміни ніхто не купував. У неї лишилися тільки Донна та Пем — новенька, ще й клептоманка. Ми говорили про різне: про депресивну погоду, про те, скільки можна назбирати попереджень за неправильне паркування, доки не відберуть права. Потім заговорили, що нам було би краще переїхати в Арізону, десь у той бік.

Я налив нам ще по одній. Подивився у вікно. Арізона — не так уже й погано.

— Вітаміни, — сказала Петті. Вона взяла склянку і покалатала льодом. — Капець! У дитинстві я нізащо такого не уявила б. Господи, ніколи не подумала би, що впарюватиму людям вітаміни. По хатах. Це просто апогей. На голову не налазить.

— Я й сам би такого не подумав, сонце, — сказав я.

— Ну от, — промовила вона. — Все ти правильно кажеш.

— Сонечко.

— Не сонечкай, — гаркнула вона. — Мені важко, щоб ти знав. Це нелегке життя, як не крути.

Вона задумалася. Похитала головою. І допила склянку.