Реймонд Карвер – Собор (страница 18)

— Привіт, Нельсоне. Привіт, Бенні.

— Ви не проти, якщо ми впадемо біля вас? — запитав Бенні. — Гаразд?

— Звичайно, — відповів я.

Хоча краще б вони знайшли інше місце.

— Ми тут ненадовго, — сказав я. — Доп’ємо склянку й ідемо.

— Аякже, мужик, аякже, — сказав Бенні. Він сів навпроти мене, коли Нельсон заліз у кабінку. — Вам є чим зайнятися, є куди поїхати. Так, сер, Бенні все розуміє, — підморгнув він. Нельсон дивився на Донну, яка сиділа в іншому кінці кабінки. Він зняв капелюха. Покрутив його у своїх великих руках, ніби щось шукав на полях. Потім розчистив для капелюха місце на столі. Підняв погляд на Донну. Всміхнувся, розправив плечі. Він розправляв їх що кілька хвилин. Ніби вже втомився їх із собою носити.

— Б’юсь об заклад, ви з ним дуже добрі друзі, — сказав Нельсон Донні.

— Ми хороші друзі, — відповіла вона.

Підійшла Ханна. Бенні замовив колу. Ханна пішла далі, а Нельсон дістав пляшку віскі з-під пальта.

— Гарні друзі, — сказав Нельсон. — Дуже хороші друзі.

Він відкрутив кришку на віскі.

— Обережно, Нельсоне, — сказав Бенні. — Сховай, щоби ніхто не бачив. Нельсон щойно зійшов з літака із В’єтнаму, — сказав Бенні.

Нельсон підняв пляшку й відпив свого віскі. Він закрутив кришку назад, поклав пляшку на стіл і капелюха зверху.

— Дуже хороші друзі, — сказав він.

Бенні подивився на мене і закотив очі. Але він теж був п’яний.

— Треба вертатися у форму, — сказав він до мене. Бенні відпив із обох їхніх склянок і долив туди віскі під столом. Пляшку сховав у кишеню пальта. — Мужик, я вже місяць ані краплі в рот не брав. Треба з цим щось робити.

Ми сиділи в кабінці зі своїми склянками й Нельсоновим капелюхом на столі.

— Чуєш, — сказав мені Нельсон. — У тебе ж якась інша є, правильно? Ця краля — вона не твоя дружина. Я ж бачу. Але ви з нею дуже добрі друзі. Так чи ні?

Я випив трохи зі склянки. Смак віскі не відчувався. Я нічого не відчував. Я запитав:

— А те все лайно, що нам показують про В’єтнам по телевізору, це правда?

Нельсон навів на мене свої червоні очі:

— Я взагалі про що — ти хоч знаєш, де твоя дружина? Зуб даю, вона зараз із якимось мужиком, тягає його за соски й натирає качана, поки ти тут розслабляєшся зі своєю доброю подругою. У неї теж, певно, є хороший друг.

— Нельсоне, — перебив його Бенні.

— Що «Нельсоне»?

Бенні сказав:

— Нельсоне, давай залишимо цих людей у спокої. Он у тій кабінці є дехто, про кого я розповідав. Нельсон тільки сьогодні вранці зійшов із літака, — повторив Бенні.

— Зуб даю, я знаю, що ти думаєш, — сказав Нельсон. — Ти думаєш: «Це здоровий п’яний негр, і що мені з ним робити? А якщо доведеться дати йому по сраці?» — таке ти думаєш?

Я озирнувся. Хакі стояв біля сцени, музиканти гоцали позаду нього. Трохи людей на танцполі. Мені здалося, що Хакі дивився прямо на мене, — але якщо й так, то він знову відвів погляд убік.

— Може, ти щось скажеш? — запитав Нельсон. — Я ж тебе просто дражню. Після В’єтнаму ще ні з кого не дражнився. А там я гуків дражнив гарненько.

Він знову всміхнувся, аж губи відкотилися. Потім перестав усміхатися і просто дивився.

— Покажи їм вухо, — сказав Бенні. Він поставив склянку на стіл. — Нельсон добув собі вухо з одного малого чувачка. І носить зі собою. Покажи, Нельсоне.

Нельсон витримав паузу. Потім пошарив у кишенях пальта. Дістав речі з однієї кишені: кілька ключів і коробку з пастилками від кашлю.

Донна сказала:

— Я не хочу дивитися на вухо. Фу. Фу, фу. Господи.

Вона подивилася на мене.

— Нам уже час іти, — сказав я.

Нельсон досі порпався у кишенях. Він дістав гаманець із внутрішньої кишені піджака і поклав на стіл. Поплескав по ньому.

— Тут п’ять сотень. Слухай сюди, — сказав він Донні. — Я дам тобі дві. Чуєш? Я даю тобі дві сотні, а ти мені відсмокчеш. Так само, як його жінка зараз смокче якомусь мужику. Ти чуєш? Ти ж знаєш, що вона саме в цю хвилину давиться чиїмось стручком, поки він тут мацає тебе за стегна. Усе по-чесному. На, — він витягнув кутики купюр зі свого гаманця. — А щоб його, дам іще сотню твоєму любому другові, аби йому було не так сумно. Йому нічого робити не треба. Тобі не треба нічого робити, — сказав Нельсон мені. — Просто сиди тихенько, пий собі, слухай музику. Гарна музика. А ми з цією дамочкою погуляємо, як справжні друзі. І повернеться вона сама. Це ненадовго, вона скоро повернеться.

— Нельсоне, — сказав Бенні, — не можна таке людям говорити, Нельсоне.

Нельсон усміхнувся:

— Я все сказав.

Він знайшов те, що шукав у кишенях. Це був срібний портсигар. Він його відкрив. Я глянув на вухо всередині. Воно лежало на бавовняній прокладочці. Схоже на сушений гриб. Але це було справжнє вухо, ще й на ланцюжку, як брелок.

— Господи, — сказала Донна. — Гидота.

— Правда, круто? — продовжував Нельсон. Він постійно спостерігав за Донною.

— Аж ніяк. Іди у сраку, — відповіла Донна.

— Дівчинко, — сказав Нельсон.

— Нельсоне, — сказав я.

Нельсон перевів на мене свої червоні очі. Він відсунув капелюха з гаманцем і портсигар убік.

— Чого тобі? Я тобі дам, ти тільки скажи.

Одна рука Хакі опустилася на моє плече, інша — на плече Бенні. Він схилився над столом, його голова засяяла у світлі ламп.

— Як у вас справи, народ? Усім весело?

— Усе гаразд, Хакі, — сказав Бенні. — Все гаразд. Вони саме збиралися йти. А ми з Нельсоном іще посидимо, музику послухаємо.

— Це добре, — відповів Хакі. — Нехай усі будуть щасливі — це мій девіз.

Він оглянув нашу кабінку. Побачив на столі Нельсонів гаманець, а поруч із гаманцем — відкритий портсигар.

Він побачив вухо.

— Це справжнє вухо? — запитав Хакі.

Бенні сказав:

— Ага. Покажи йому вухо, Нельсоне. Нельсон щойно прилетів із В’єтнаму з цим вухом. Це вухо облетіло пів світу, щоби сьогодні опинитися на цьому столі. Нельсоне, покажи йому.

Нельсон узяв портсигар і передав Хакі.

Хакі роздивився вухо. Він узяв за ланцюжок і потримав вухо перед очима. Придивився уважно. Погойдав уперед-назад.

— Я чув про такі засушені вуха, члени і так далі.

— Це я в гука позичив, — сказав Нельсон. — Він однаково вже нічого не чув. А я хотів собі сувенір на пам’ять.

Хакі покрутив вухо на ланцюжку.

Ми з Донною почали виходити з кабінки.

— Мала, не йди, — сказав Нельсон.