Реймонд Карвер – Собор (страница 17)

— Мені ці вітаміни вже сняться. Я не можу розслабитися. Не можу! Ти принаймні можеш прийти зі своєї роботи і не брати її з собою додому. Б’юся об заклад, тобі вона не сниться. Тобі точно не сниться відполірована підлога, чи що ти там робиш. Ти виходиш звідти, повертаєшся додому, і воно тобі не сниться, правда ж? — кричала вона.

Я сказав:

— Я не пам’ятаю своїх снів. Можливо, мені взагалі нічого не сниться. Я нічого не пам’ятаю, коли прокидаюся.

Я знизав плечима. Я не слідкував, що відбувається в моїй голові, поки сплю. Мені було однаково.

— Тобі щось сниться! — сказала Петті. — Навіть якщо ти не пам’ятаєш. Усі бачать сни. Якби тобі нічого не снилося, ти з’їхав би з глузду. Я таке читала. Уві сні вивільняються емоції. Люди бачать сни, коли сплять. Інакше дах поїде. Тільки коли я бачу сни, то це сни про вітаміни. Розумієш чи ні?

Вона не зводила з мене погляду.

— І так, і ні, — сказав я.

Це було непросте запитання.

— Мені сниться, що я впарюю вітаміни, — сказала вона. — Я їх продаю вдень і вночі. Господи, оце життя.

Вона допила склянку.

— Як там Пем? — запитав я. — Досі краде все підряд?

Я хотів перевести тему. Та нічого кращого не придумав.

— Щоб його, — Петті похитала головою, ніби до мене так нічого й не дійшло.

Ми слухали, як шумить дощ.

— Вітаміни ні в кого не продаються, — промовила Петті, взявши склянку. Але вона була порожньою. — Ніхто їх не купує. Я ж казала тобі. Ти не чув?

Я встав налити нам іще.

— А Донна як? — запитав я.

Я прочитав етикетку на пляшці і трохи почекав. Петті відповіла:

— Два дні тому в неї трохи продалося. І все. Це всі наші успіхи цього тижня. Я не здивуюся, якщо вона звільниться. Я зрозуміла б її, — сказала Петті. — Я на її місці й сама це кинула б. Але якщо вона піде, то що далі? Мені доведеться починати все заново. З нуля. Зимою люди хворіють у всьому штаті, люди вмирають, і ніхто й не подумає, що їм потрібні вітаміни. Я вже сама ходяча болячка.

— А що таке, сонце?

Я поставив склянки на стіл і сів. Вона продовжувала, ніби я нічого не сказав. Може, так і було.

— Я свій єдиний клієнт, — сказала вона. — По-моєму, в мене від усіх цих вітамінів уже зі шкірою щось робиться. У мене шкіра нормально виглядає? Від вітамінів може бути передоз? Бо я вже скоро висратись, як нормальна людина, не зможу.

— Сонце, — промовив я.

Петті продовжувала:

— Тобі байдуже, чи я п’ю вітаміни. У тому й річ. Тобі на все начхати. Двірник на машині сьогодні в дощ поламався. Я ледь не розбилася. Ледь-ледь.

Ми продовжували пити і розмовляти, доки не настав час іти мені на роботу. Петті сказала, що полізе відкисати у ванну, якщо не засне.

— Я вже вирубаюся, — сказала вона. — Вітаміни. Одні вітаміни в голові.

Вона озирнулася на кухню. Подивилася на свою порожню склянку. Вона була п’яною. Але дала себе поцілувати. Після цього я поїхав на роботу.

Було одне місце, куди я ходив після роботи. Я почав ходити туди через музику, а ще тому, що там можна було випити, коли інші бари вже зачинялися. Називалось «Інший Бродвей». Чорне місце в чорному районі. Тримав його чорний на ім’я Хакі. Люди сходилися сюди, коли більше ніде не наливали. Замовляли здебільшого фірмову місцеву випивку — колу з шотом віскі — або ж проносили в кишені щось своє, замовляли колу й мішали під столом. Музиканти приходили поімпровізувати, а пияки приходили догнатися під музику. Іноді хтось виходив потанцювати. Але здебільшого люди сиділи, пили і слухали.

Вряди-годи один чорний міг ударити іншого пляшкою по голові. Розказували, що якомусь бідолашному в туалеті перерізали горло, поки він, опустивши руки, сцяв. Але я тут жодного разу нічого подібного не бачив. Нічого такого, з чим би Хакі не впорався. Хакі був великий чорний мужик із лисою головою, яка загадково світилася під флуоресцентними лампами. Він ходив у гавайських сорочках, не заправлявся, тож вони звисали над штанами. Думаю, щось у нього було за поясом. Якийсь кийок, може. Щойно хтось заводився, підходив Хакі. Він клав свою велику руку на плече, казав кілька слів — і все. Я туди ходив уже не перший місяць. Було приємно, що він іноді казав щось на зразок: «Як у тебе справи сьогодні, старий?». Або: «Друже, я тебе вже сто років не бачив».

В «Інший Бродвей» я й повіз Донну на побачення. Це побачення було нашим першим і останнім.

Я вийшов із лікарні трохи після опівночі. Небо прояснилося, вийшли зірки. У голові досі шуміло від скотчу, який ми пили з Петті. Але я думав іще хильнути дорогою додому. Автомобіль Донни був запаркований поряд із моїм, Донна — всередині. Я згадав, як ми обіймалися на кухні. «Не зараз», — сказала вона.

Донна опустила вікно і струсила попіл з цигарки.

— Мені не спиться, — сказала вона. — Думаю про одну річ і не можу заснути.

Я сказав:

— О, Донно. Радий тебе бачити.

— Я не знаю, що зі мною не так, — сказала вона.

— Хочеш десь випити? — запитав я.

— Ми з Петті друзі, — сказала вона.

— Ми теж, — сказав я. — Поїхали.

— Просто щоб ти це знав, — сказала вона.

— Є одне місце. Для чорних, — сказав я. — З музикою. Можемо щось випити, послухати музику.

— Хочеш за кермо? — запитала Донна.

Я сказав:

— Пересідай.

Вона одразу ж завела про свої вітаміни. З вітамінами біда, вітамінам капець. Вітамінні продажі пробили нове дно.

Донна сказала:

— Я не хочу так учиняти з Петті. Вона моя найкраща подруга і намагається побудувати щось для нас. Але мені, мабуть, доведеться звільнитися. Це між нами. Пообіцяй, що не розкажеш! Але треба ж щось їсти. За оренду платити. Треба нові туфлі, нове пальто. Одних вітамінів мало, — сказала Донна. — Не думаю, що на вітамінах зараз виїдеш. Я ще нічого не казала Петті. Поки тільки думаю.

Донна поклала руку біля моєї ноги. Я потягнувся вниз і легенько її стиснув. Вона теж. Потім Донна забрала руку й натиснула на прикурювач. Підкуривши цигарку, поклала руку назад.

— Менше за все мені хочеться підводити Петті. Ти мене розумієш? Ми ж були командою, — вона дала мені свою цигарку. — Я знаю, що це інший бренд, але спробуй, затягнися. Я припаркувався біля «Іншого Бродвею». Біля старого «крайслера» із тріснутим лобовим склом стояли, обіпершись на нього, троє чорних. Відпочивали, передаючи по колу пляшку в пакеті. Вони глянули на нас. Я обійшов машину відчинити Донні двері. Перевірив, чи машина зачинена, взяв її за руку, і ми пішли. Чорні дивилися нам услід.

Я сказав:

— Ти ж не думаєш переїжджати в Портленд, правда?

Ми були на тротуарі. Я обійняв її за талію.

— Я нічого не знаю про Портленд. Жодного разу не думала про це.

Перша половина «Іншого Бродвею» була схожа на звичайне кафе з баром. За прилавком сиділо двійко чорних, іще кілька щось їли за столами з червоною клейонкою. Ми пройшли крізь кафе у велике приміщення ззаду. Там була довга стійка й кабінки вздовж стіни, а в глибині маленька сцена для музикантів. Перед сценою було щось на зразок танцполу. Бари та нічні клуби ще не позачинялися, тож народ поки не зійшовся. Я допоміг Донні зняти пальто. Ми вибрали кабінку й поклали цигарки на стіл. Підійшла чорна офіціантка на ім’я Ханна. Ми кивнули одне одному. Вона глянула на Донну. Я замовив нам дві фірмові коли й вирішив, що треба гарно розслабитися.

Коли напої принесли, я заплатив, ми посьорбали й почали обніматися. Помацалися, поцілувалися. Донна час від часу зупинялася й відсовувалася, відштовхуючи мене, потім брала за руку. Дивилася мені в очі. Її повіки повільно опускалися, і ми знову починали цілуватися. Людей потихеньку ставало більше. Цілуватися ми перестали. Але руку з її талії я не прибирав. А вона торкалася пальцями моєї ноги. Пару чорних трубачів і білий барабанщик щось заграли. Я подумав, що ми з Донною ще вип’ємо і трохи послухаємо. А тоді поїдемо до неї завершити вечір.

Я щойно замовив у Ханни ще дві склянки, коли один чорний на ім’я Бенні підійшов до нас, а з ним іще один — здоровий, при параді. У цього здорового були маленькі червоні очі й костюм-трійка в тонку смужку. Він був у рожевій сорочці, краватці, зверху пальто і фетровий капелюх — усе, як треба.

— Як поживає мій дружбан? — привітався Бенні.

Бенні простягнув руку для братського рукостискання. Ми з Бенні кілька разів балакали. Він знав, що мені подобається музика, і часто підходив потеревенити, коли ми обидва були тут. Йому подобалося обговорювати Джонні Годжеса — Бенні якось підігрував йому на саксофоні. Казав: «А як ми з Джонні віджарили тоді на концерті в Мейсон-Сіті…».

— Привіт, Бенні, — відповів я.

— Хочу познайомити вас із Нельсоном, — сказав Бенні. — Він тільки сьогодні повернувся з В’єтнаму. Вранці. А зараз прийшов сюди послухати ці божественні мелодії. І про всяк випадок прихопив танцювальні туфлі, — Бенні подивився на Нельсона і кивнув. — Це Нельсон.

Я глянув на Нельсонові начищені туфлі, потім на самого Нельсона. Мені здалося, що він намагається мене якось ідентифікувати. Уважно мене роздивлявся. Потім криво всміхнувся, показавши зуби.

— Це Донна, — сказав я. — Донна, це Бенні, а це Нельсон. Нельсоне, це Донна.

— Привіт, кралю, — сказав Нельсон.

Донна відповіла: