Реймонд Карвер – Собор (страница 19)
— Нельсоне, — цикнув Бенні.
Хакі тепер слідкував за Нельсоном. Я стояв біля кабінки, тримаючи пальто Донни. Ноги мене не слухали.
Нельсон підвищив голос:
— Підеш звідси з цим козлом, даси йому лизати свої булки — вам обом доведеться мати справу зі мною.
Ми відійшли від кабінки. Люди дивилися.
— Нельсон щойно з літака з В’єтнаму, — було чути голос Бенні. — Ми цілий день пили. Це був довжелезний день. Але з нами все буде гаразд, Хакі.
Нельсон щось кричав крізь музику:
— Вам нічого хорошого не світить! Вам нічого не допоможе!
Я чув його крики, а потім вони стихли. Музика затихла й залунала знову. Ми не озиралися. Ми йшли далі. Вийшли на тротуар.
Я відчинив їй двері. Ми поїхали назад до лікарні. Донна вже не тулилася до мене. Закурила цигарку, проте сиділа мовчки.
Я намагався щось сказати. Сказав:
— Слухай, Донно, не засмучуйся через це. Мені шкода, що так трапилося.
— Мені не завадили б ці гроші, — сказала Донна. — Ось про що я думаю.
Я їхав далі, не озираючись на неї.
— Це правда, — сказала вона. — Мені вони були б не зайві, — вона похитала головою. — Не знаю, — вона опустила підборіддя і заплакала.
— Не плач, — сказав я.
— Я не піду на роботу завтра, чи це вже сьогодні, коли там будильник продзвенить, — сказала вона. — Я не піду. Переїду звідси. Те, що там сталося, — це знак.
Вона натиснула на прикурювач і почекала, коли той вискочить.
Я під’їхав до своєї машини й заглушив двигун. Зазирнув у дзеркало заднього виду, у глибині душі очікуючи побачити, як старий «крайслер» паркується позаду із Нельсоном на передньому сидінні. Я потримав руки на кермі, потім опустив на коліна. Мені не хотілося чіпати Донну. Тодішні обійми ввечері на кухні, поцілунки в «Іншому Бродвеї» — все це було позаду.
Я запитав:
— Що будеш робити?
Щоправда, мені було все одно. Хай би хоч померла там від інфаркту, мені було би начхати.
— Може, поїду в Портленд, — сказала вона. — У Портленді щось має бути. Зараз Портленд у всіх у голові. Один Портленд кругом. Портленд — це, Портленд — те. У Портленді все так, як і скрізь. Все одне й те саме.
— Донно, — сказав я, — мені вже треба їхати.
Я відчинив двері, щоби вийти з машини, і над головою загорілося світло.
— Заради Бога, вимкни ці лампочки!
Я вийшов якомога швидше.
— Добраніч, Донно, — сказав я.
Я пішов, а вона так і дивилася на спідометр. Я завів машину, ввімкнув фари. Перемкнувши передачу, дав газу.
Удома я налив скотч, ковтнув і відніс склянку у ванну. Почистив зуби. Відкрив аптечку. Петті щось крикнула зі спальні. Відчинила двері у ванну. Досі одягнена. Думаю, вона так і спала в одязі.
— Котра година? — крикнула вона. — Я проспала! Господи боже мій! Ти мене не розбудив, зараза!
Вона наче здичавіла. Стояла у дверях, повністю одягнена. Наче на роботу зібралася. Але не було ні валізки, ні вітамінів. Їй просто наснився якийсь жах — от і все. Вона трясла головою з боку в бік.
Цього вечора з мене було досить.
— Лягай спати, сонце. Я тут дещо шукаю, — сказав я.
Із аптечки дещо випало, покотилося в раковину.
— Де аспірин? — запитав я.
Я скинув іще кілька баночок. Мені було однаково. Все летіло вниз.
Обережно
Після безкінечних розмов, які його дружина Інес називала «аналізом ситуації», Ллойд переїхав із дому і почав жити окремо. У нього на останньому поверсі триповерхового будинку було дві кімнати і ванна. Стеля у кімнатах була різко нахилена, і сам він ходив кімнатами з нахиленою головою. Йому навіть доводилося нахилятися, щоб визирнути з вікна, з ліжка він теж вставав обережно. Ключів було два. Один відчиняв двері будинку. Відтак треба було піднятися сходами, які тягнулися будинком до квартири хазяйки. Далі він піднімався ще на один поверх, до себе, й відкривав замок другим ключем.
Якось опівдні Ллойд повертався додому з пакетом, у якому були три пляшки шампанського і трохи м’яса на обід. Він зупинився на поверсі хазяйки й зазирнув до неї у вітальню. Він побачив стареньку, та лежала на килимі на спині. Начебто спала. Раптом він подумав, а що, як вона померла? Але телевізор працював, тож він схилявся до думки, що вона спить. Ллойд не знав, як це розуміти. Він переклав пакет із однієї руки в іншу. Жінка прокашлялася, підсунула руку до себе і знову завмерла. Ллойд піднявся сходами вище й відчинив двері до себе. Пізніше, ближче до вечора, визираючи з вікна на кухні, він побачив стареньку на подвір’ї, в солом’яному капелюсі, руки в боки. Вона поливала братки з лієчки.
На кухні у нього був холодильник із морозилкою та плита. І холодильник, і плита були геть крихітні, втиснуті між раковиною та стіною. Йому доводилося дуже низько нахилятися, майже ставати навколішки, щоб дістати щось із холодильника. Та це було нестрашно: він все одно не тримав там нічого, крім фруктового соку, м’яса на обід і шампанського. На плиті було дві конфорки. Час від часу він нагрівав воду в каструлі й робив розчинну каву. А бувало, що й не пив кави. Забував чи просто не хотілося. Якось уранці він прокинувся й побіг їсти пончики з шампанським. Були часи, ще кілька років тому, коли він сміявся би з такого сніданку. Тепер у цьому не було нічого такого. Взагалі-то, він про це й не думав, поки не лягав у ліжко й не намагався пригадати, що робив удень, відколи прокинувся зранку. Спочатку не згадувалося нічого особливого. А потім у пам’яті виринало, як він їв пончики й пив шампанське.
Були часи, коли йому це здалося би трохи диким, навіть вартим того, щоби розповісти друзям. Та що більше він про це думав, то більше розумів: це не має значення. Він снідав пончиками і шампанським. То й що?
У цій халупі в нього був іще обідній стіл з табуретками, маленький диванчик, старе крісло й телевізор, який стояв на журнальному столику. Тут він не платив за електроенергію, це був навіть не його телевізор, тож іноді він залишав його ввімкненим на весь день і ніч. Просто робив трохи тихіше, коли показували щось нецікаве. Телефону він не мав, та йому й не треба було. Він просто не хотів. Була спальня із двоспальним ліжком, тумбочка, комод і ванна.
Одного разу Інес прийшла в гості, об одинадцятій ранку. Він жив тут уже два тижні й постійно думав, чи не збирається вона заскочити. Він намагався щось зробити зі своїм алкоголізмом і був тільки радий пожити сам. Він чітко розумів: бути на самоті — це те, що йому потрібно найбільше. У той день, коли вона прийшла, він сидів на дивані в піжамі й бив себе кулаком по голові справа. За мить до чергового удару він почув, як унизу на сходах хтось говорить. Він упізнав голос дружини. Звук був нерозбірливий, ніби десь далеко шумів цілий натовп людей, але він знав, що це Інес, і здогадувався, що прийшла вона не просто так. Він ударив себе по голові ще раз і встав на ноги.
Уранці Ллойд прокинувся і виявив, що вухо заклало сіркою. Він нічого чітко не чув і, здавалося, навіть утратив почуття рівноваги. Останню годину він просидів на дивані, відчайдушно гепаючи себе кулаком у вухо. Час від часу розминав вушний хрящ або смикав за мочку. Після цього щосили тицяв у вухо мізинцем і відкривав рот, імітуючи позіхання. Він перепробував усе, що міг придумати, і був за крок до відчаю. Голоси внизу стихли. Ллойд іще раз гарненько приклався кулаком до голови й допив келих шампанського. Він вимкнув телевізор, відніс келих у раковину. Взяв почату пляшку шампанського із сушарки й поніс у ванну, сховав за унітаз. І пішов відчиняти двері.
— Привіт, Ллойде, — сказала Інес. Вона не всміхалася.
Інес стояла за дверима у яскравій весняній сукні. Він такої раніше не бачив. У неї була полотняна сумочка із соняшниками, вишитими з боків. Сумочку він теж раніше не бачив.
— Не очікувала, що ти мене чув, — сказала вона. — Я думала, може, ти десь пішов. Але жінка внизу — як її звати? місіс Метьюз, — вона сказала, що ти маєш бути тут.
— Я чув, — сказав Ллойд. — Але дуже тихо, — він підтягнув піжаму й поправив волосся. — Насправді я в чудовій формі. Заходь.
— Уже одинадцята, — сказала вона. Ввійшла й зачинила за собою двері. Здавалося, вона його не почула. Можливо, так і було.
— Я знаю, котра година, — сказав він. — Я давно вже встав. Ще о восьмій. Подивився трохи ранкову передачу й новини. Тільки в мене тут така біда, що зараз дах поїде. Вухо заклало. Пам’ятаєш, як тоді було? Коли ми жили поблизу китайського ресторанчика. Малі ще знайшли бульдога, який утік із поводком. Довелося звертатися до лікаря, вуха промивати. Ти точно пам’ятаєш. Ти мене відвезла, ми хтозна-скільки чекали. Коротше, зараз те саме. А може, ще гірше. Тільки зараз я не можу поїхати до лікаря. У мене тут навіть лікаря свого немає. Зараз із глузду з’їду, Інес. Голову собі хочеться відрізати чи взагалі не знаю що зробити.
Він сів на одному кінці дивана, вона на іншому. Але диван був невеликий, і вони однаково сиділи близько одне до одного. Вони були так близько, що він міг простягнути руку і покласти їй на коліно. Але він цього не зробив. Вона оглянула кімнату й подивилась на нього. Ллойд знав, що він давно не голився і на голові був гармидер. Але Інес була його дружиною, вона й так знала все, що можна було про нього знати.
— Ти вже щось пробував? — запитала Інес. Вона відкрила сумочку й дістала цигарку. — Маю на увазі, що ти вже з цим робив?
— Що ти кажеш? — він повернувся до неї лівим боком. — Інес, клянуся тобі, я не перебільшую. Я вже просто не можу. Коли розмовляю, то таке відчуття, що говорю в бочці. У голові гуркотить. І взагалі майже нічого не чую. Коли