Реймонд Карвер – Собор (страница 21)
— Сядь рівно, — сказала Інес. Він сів і приклав долоню до голови, поки рідина виливалася з вуха. Інес підставляла рушник. Потім витерла вухо зовні.
Інес дихала носом. Ллойд це чув, чув, як вона вдихає й видихає. Він чув, як на вулиці біля будинку проїхала машина, а на подвір’ї, внизу під вікном кухні, виразно чикав секатор.
— Ну? — глянула на нього Інес. Вона чекала, вперши руки в боки, нахмурена.
— Я тебе чую, — сказав він. — Усе добре! Маю на увазі, що тепер я
— Мені час іти, — сказала Інес. — Я запізнююся в одне місце. Але я повернусь. Якось сходимо пообідати. Нам треба поговорити.
— Мені просто не можна спати на цьому боці, от і все, — продовжував Ллойд. Він пішов за нею у вітальню. Вона підкурила цигарку. — Так воно й вийшло. Я спав цілу ніч на цьому боці, тому вухо заклало. Думаю, що все буде гаразд, якщо не забуватиму лягати на інший бік. Якщо буду обережний. Чуєш мене, так? Просто потрібно спати на спині, або на лівому боці.
Вона не дивилася на нього.
— Звичайно, це не назавжди, я розумію. Завжди так спати я не зміг би. Це точно не на все життя. Та деякий час доведеться. Тільки на лівому боці або на спині.
Але поки він це говорив, йому вже стало страшно, що скоро настане ніч. Він боявся тієї миті, коли почне готуватися до сну, боявся думати, що може трапитися потім. До того моменту ще лишилася купа часу, але йому було страшно вже. А що, як він посеред ночі випадково повернеться на правий бік і під вагою голови на подушці сірка знову заб’є канали вглибині вуха? Що, як він прокинеться й нічого не чутиме, головою за кілька сантиметрів від стелі?
— О боже, — сказав він. — Господи, це жах. Інес, у мене щойно було щось на зразок нічного жахіття. Інес, куди тобі треба їхати?
— Я ж казала, — відповіла Інес, склавши речі у сумочку, вже готова йти. Вона подивилася на годинник. — Я вже запізнююся.
Вона пішла до дверей. Біля дверей Інес повернулася і сказала йому ще дещо. Він не слухав. Не хотів. Він спостерігав, як рухаються її губи, поки вона не договорила. Закінчивши, вона сказала:
— Бувай.
Інес відчинила й зачинила за собою двері.
Він пішов у спальню вдягтися. Але за мить вибіг назад, в одних штанах, і став біля дверей. Ллойд відчинив їх і прислухався. Він почув, як на сходовому майданчику внизу Інес дякує місіс Метьюз за олію. Почув, як бабуся сказала: «Будь ласка». А потім почув, як вона порівнює його зі своїм покійним чоловіком. Вкінці вона сказала:
— Залиште мені свій номер. Я зателефоную, якщо щось трапиться. Про всяк випадок.
— Сподіваюся, до цього не дійде, — відповіла Інес. — Але все одно нехай буде. У вас є на чому записати?
Ллойд почув, як місіс Метьюз відкриває шухляду й риється в ній. Потім бабусин голос промовив:
— Давайте.
Інес продиктувала свій домашній номер.
— Дякую, — сказала вона наостанок.
— Приємно було з вами познайомитися, — додала місіс Метьюз.
Він послухав, як Інес спускається сходами й відчиняє вхідні двері. Потім почув, як ті зачиняються. Він зачекав, доки Інес завела машину й поїхала. Потім зачинив двері й повернувся у спальню, одягтися.
Взувшись і зав’язавши шнурки, він ліг на ліжко і вкрився по підборіддя. Руки поклав під ковдру з боків. Заплющив очі й уявив, що зараз ніч і він засинає. Потім склав руки на грудях, щоби перевірити, чи підійде йому таке положення. Він робив усе із заплющеними очима. Гаразд, подумав він. Добре. Якщо він не хоче, щоб вухо знову заклало, доведеться спати на спині, от і все. Він знав, що в нього вдасться. Тільки треба пам’ятати про це, навіть уві сні, й не повертатися на інший бік. Чотири-п’ять годин сну — більше йому не треба. Він упорається. Могло бути й гірше. Певною мірою це був навіть виклик. Але він зможе. Він був у цьому переконаний. За хвилину він скинув із себе ковдру й підвівся.
Ліпша частина дня була ще попереду. Він зайшов на кухню, нахилився до маленького холодильника й дістав свіжу пляшку шампанського. Обережно, як міг, відкоркував її, але пробка все одно святково бахнула. Він сполоснув келих від дитячої олії й налив шампанського. Сів із келихом на диван. Келих поставив на журнальний столик. І ноги туди закинув, поруч із шампанським. Він відкинувся назад. Але незабаром Ллойд іще більше розхвилювався щодо ночі — вона наближалася. Що, як, незважаючи на всі його зусилля, сірка раптом закладе інше вухо? Заплющивши очі, він похитав головою. Потім підвівся й пішов у спальню. Роздягнувся, вдягнув піжаму. І повернувся у вітальню. Він знову сів на диван, знову закинув ноги. Потягнувся, ввімкнув телевізор. Підкрутив гучність. Він розумів, що не зможе не хвилюватися про те, що буде, коли ляже спати. Доведеться навчитись із цим жити. Майже як із пончиками та шампанським. Нічого тут такого не було, якщо вдуматися. Він сьорбнув шампанського. Смак був дивний. Він провів язиком по губах і витер рота рукавом. На шампанському була жирна плівка.
Він відніс келих до раковини, вилив його. Взяв усю пляшку до вітальні й усівся на дивані зручніше. Пив із горла. Незвично було пити з пляшки, але й це теж не здалося йому надто дивним. Він подумав, що навіть заснути, сидячи на дивані посеред дня, — нічим не гірше, ніж годинами лежати на спині. Опустивши голову, він виглянув з вікна. Судячи з кута світла і тіней, які падали в кімнату, була майже третя година.
Звідки я телефоную
Ми із Джей Пі сидимо на ґанку в профілакторії Френка Мартіна. Як і решта гостей Френка Мартіна, Джей Пі передусім п’яниця. А ще сажотрус. Тут він уперше, і йому страшно. А я вже колись тут був. Що сказати? Повернувся. Справжнє ім’я Джей Пі — Джо Пенні, але він каже, щоб я звав його Джей Пі. Йому років тридцять. Молодший за мене. Не набагато, але молодший. Він розповідає, як обрав свою професію, і жестикулює під час розмови. Але руки в нього тремтять. Постійно.
— Раніше такого не було, — говорить він. Це про руки. Я кажу, що співчуваю. Кажу, що це мине. Правда. Тільки не зразу. Ми тут лише пару днів. Іще не очуняли. Джей Пі трясе, а в мене у плечі прострілює — мабуть, нерв. Іноді в шиї збоку теж. І рот на додачу пересихає. Ковтнути — і то важко. Я розумію, що от-от щось трапиться, намагаюся від цього втекти. Хочеться сховатися — ось чого мені хочеться. Просто заплющити очі, й нехай воно пройде повз, хай візьме когось іншого. А Джей Пі зачекає.
Учора вранці я бачив припадок. В одного мужика. Всі звуть його Малий. Високий товстун, електрик із Санта-Рози. Чув, що він тут майже два тижні — найскладніше позаду.
Він збирався додому за день-два, зустріти Новий рік перед телевізором зі своєю дружиною. Перед Новим роком Малий хотів гарячого шоколаду з печивом. Іще вчора вранці, коли він спустився на сніданок, із ним усе було гаразд. Малий крякав, показуючи товаришеві, як гукає качок, щоби сіли йому на голову. «Бах, бах», — видав Малий, підстреливши двійко. Волосся у Малого було вологе й зачесане назад із боків. Щойно вийшов із душу. Порізав підборіддя бритвою. А що тут такого? Майже в усіх тут, у профілакторії Френка Мартіна, є порізи на обличчі. Звична справа, буває. Малий усівся на чолі стола й почав розповідати історію з одного зі своїх запоїв. Народ за столом реготав і хитав головою, наминаючи яєчню. Малий скаже щось, усміхнеться — й оглядає всіх за столом, чекає на реакцію. Ми всі свого часу так чудували, тож, ясна річ, усім було смішно. У Малого на тарілці була яєчня, трохи печива й мед. Я теж сидів за столом, але їсти не хотілося. Переді мною стояла чашка з кавою. Раптом дивлюся — Малого немає. Впав зі стільця, аж грюкнуло. Він лежав на спині на підлозі із заплющеними очима, а п’яти барабанили по лінолеуму. Хлопці почали гукати Френка Мартіна. Але той був на місці. Двоє хлопців сіли біля Малого на підлогу. Один засунув йому в рот пальці, намацуючи язик. Френк Мартін закричав:
— Усі розійшлися!
Раптом я помітив, що купа народу обступила й нахилилася над Малим, не в змозі відвести від нього погляду.
— Йому треба повітря! — сказав Френк Мартін. Він побіг у кабінет і викликав швидку.
Сьогодні Малий знову з нами. Міцний горішок. Уранці Френк Мартін привіз його мікроавтобусом із лікарні. На ранкову яєчню він не встиг, але взяв собі кави і все одно прийшов у їдальню. На кухні йому приготували тост, але Малий не їв. Сидів зі своєю кавою, заглядаючи в чашку, і совав її по столу.
Мені хочеться запитати, чи був якийсь сигнал перед тим, як це трапилося. Хочеться дізнатися, чи відчув він, як серце перестало битися чи, може, навпаки — пришвидшилося. Чи смикнулася у нього повіка? Але я мовчу. Не схоже, що він хотів би це обговорювати. Я ніколи не забуду того, що трапилося з Малим. Малий розпластаний на підлозі, гупає п’ятами. Тому тепер щоразу, як усередині щось затремтить, я затамовую подих і подумки готуюся отямитися на спині з чиїмись пальцями в роті.
Джей Пі сидить у кріслі на ґанку, поклавши руки на коліна. Я курю, струшуючи попіл у старе відро для вугілля. Слухаю, як Джей Пі щось розказує. Вже одинадцята ранку — півтори години до обіду. Ми не голодні. Але все одно хочеться зайти всередину й сісти за стіл. Може, ще зголодніємо.