Реймонд Карвер – Собор (страница 20)
— У тебе є вушні палички чи, може, олія? — запитала Інес.
— Сонечко, це серйозно, — сказав він. — Немає у мене вушних паличок, і олії немає. Ти жартуєш?
— Якби було трохи олії, я нагріла б її і заклала небагато у вухо. Мені таке мама колись робила, — сказала вона. — Може, воно там щось розм’якшить.
Він похитав головою. Здавалося, що в голові щось хлюпоче, якась рідина. Таке відчуття вже було, коли він пірнав на дно муніципального басейну й піднімався з повними вухами води. Та витрусити воду було нескладно. Все, що було потрібно, — це глибоко вдихнути, закрити рот і затиснути ніс. Тоді він надував щоки, нагнітаючи повітря в голову. У вухах щось хрускало, і кілька секунд він насолоджувався відчуттям води, що витікала з голови й капала на плечі. Після цього він вилазив із басейну.
Інес докурила й загасила цигарку.
— Ллойде, нам треба поговорити. Але, мабуть, доведеться вирішувати проблеми по черзі. Йди сядь на стілець. Не на
Він іще раз похитав головою. Потім пішов і сів на табуретку. Вона стала за ним. Провела пальцями по його волоссю. Потім відсунула волосся з вух. Він хотів узяти її за руку, але вона забрала.
— Яке вухо, кажеш? — запитала вона.
— Праве вухо, — відповів він. — Праве.
— По-перше, — сказала вона, — треба, щоб ти сидів і не смикався. Зараз знайду шпильку й паперову серветку. Спробую залізти туди. Може, щось і вдасться.
Його стривожило те, що шпилька може опинитися у нього у вусі. Він щось сказав про це.
— Що? — перепитала вона. — Я вже сама тебе не чую. Може, воно заразне.
— Коли я був малим, у школі, — сказав Ллойд, — у нас викладала вчителька з охорони здоров’я. Вона ще працювала медсестрою. Так-от, вона казала, що ніколи не можна пхати у вухо нічого, меншого за лікоть.
Він смутно запам’ятав плакат, на якому була зображена величезна діаграма вуха і складна система каналів, проходів та стінок.
— Ну, з такою проблемою твоя медсестра ніколи не стикалася, — сказала Інес. — У будь-якому разі потрібно
— Це фраза із прихованим змістом чи що? — запитав Ллойд.
— Я мала на увазі лише те, що сказала. А ти розумій як хочеш. У нас вільна країна, — сказала вона. — Дай я поки знайду все, що мені потрібно. Посидь трохи.
Вона порилася в сумочці, та не знайшла того, що шукала. Зрештою висипала все з сумки на диван.
— Немає шпильок, — зітхнула вона. — Чорт.
Але йому чулося так, ніби вона вимовляла слова з іншої кімнати. Швидше навіть, ніби він уявляв, як вона їх вимовляє. Колись давно їм здавалося, що вони вміють читати думки одне одного. Могли договорити одне за одного речення.
Вона взяла щипчики для нігтів, щось із ними зробила, й він побачив, як ця штука роздвоїлася в її руках, одна частина відділилася від іншої. Зі щипчиків тепер стирчала пилочка для нігтів. Було схоже, ніби вона тримає маленький кинджал.
— Ти збираєшся лізти цим мені у вухо? — запитав він.
— Може, в тебе є краща ідея, — сказала вона. — Або так, або я не знаю що. Може, у тебе десь завалявся олівець? Хочеш, я ним спробую? Чи, може, викруткою, — сказала вона і засміялася. — Не хвилюйся. Слухай, Ллойде, я тебе не покалічу. Я ж кажу, що буду обережною. Обмотаю кінчик серветкою. Все буде гаразд. Я обережно, кажу тобі. Ти посидь тут, а я принесу серветку. Зроблю тобі тампон.
Вона пішла у ванну. Якийсь час її не було. Він сидів на місці, на своїй табуретці. Думав про речі, які повинен їй сказати. Він хотів сказати, що обмежив себе у шампанському, і більше нічого. Хотів сказати, що і з шампанським теж себе контролює. Це було лише питання часу. Та коли вона повернулася на кухню, сказати він нічого не зміг. Не знав, із чого почати.
Проте вона однаково на нього не дивилася. Дістала цигарки з купи своїх речей на дивані. Підкурила і стала біля вікна, що виходило на вулицю. Вона щось казала, та він не розібрав слова. Коли вона договорила, Ллойд не став перепитувати. Що би там не було, він не хотів, щоби вона це повторювала. Інес загасила цигарку. Але не відходила від вікна. Вона висунулася назовні, кілька сантиметрів не дістаючи даху головою.
— Інес, — сказав він.
Вона повернулась і підійшла. Він побачив серветку на кінці пилочки.
— Поверни голову на бік і так тримай, — сказала вона. — Отак. Сиди тихенько й не смикайся. Не смикайся, — повторила Інес.
— Тільки обережно, — сказав він. — Заради бога.
Вона йому не відповіла.
— Будь ласка, будь ласка, — промовив він. І замовк. Йому було страшно. Він заплющив очі й затамував подих, відчуваючи, як пилочка для нігтів пролазить у вухо й починає зондувати поверхню. Він був майже впевнений, що в нього серце стане. Потім вона пролізла трохи далі й почала повертати лезо туди-сюди, намагаючись розворушити те, що там було. Ллойд почув, як у вусі щось скрипнуло.
— Ай! — скрикнув він.
— Боляче? — вона дістала з вуха пилочку для нігтів і відступила на крок назад. — Щось змінилося, Ллойде?
Він закрив вуха руками, опустивши голову.
— Так само, — промовив він.
Вона подивилася на нього і закусила губу.
— Дай я сходжу у ванну, — сказав він. — Перш ніж продовжимо, мені треба у ванну.
— Іди, — сказала Інес. — Думаю, поки збігаю вниз, запитаю, чи є у твоєї хазяйки олія чи щось подібне. Може, навіть вушні палички є. Не знаю, чому я раніше про це не подумала. Про хазяйку.
— Це гарна ідея, — сказав він. — Я у ванну.
Біля дверей вона зупинилась і озирнулася на нього, потім вийшла. Він пройшов вітальню, зайшов у спальню й відчинив двері у ванну. Потягнувшись за унітаз, дістав звідти пляшку шампанського. Гарненько відхлебнув. Воно було тепле, однак добре пішло. Він ковтнув іще трохи. Спочатку він і справді думав, що зможе продовжувати пити, якщо обмежиться лише шампанським. Але дуже скоро виявив, що п’є по три-чотири пляшки на день. Він знав, що невдовзі з цим теж доведеться розібратися. Але спершу треба повернути слух. Усе по черзі, як вона й казала. Він допив шампанське й поставив порожню пляшку на місце за унітаз. Увімкнув воду, почистив зуби. Витершись рушником, Ллойд повернувся у кімнату.
Інес уже прийшла, стояла біля плити і гріла щось у маленькій каструлі. Вона глянула в його бік, але спершу нічого не сказала. Він подивився у вікно за її плечем. Пташка перелітала з одного дерева на інше, чистила пір’я. Але якщо вона й видавала якийсь пташиний шум, він його не чув.
Інес щось сказала, він не розібрав.
— Повтори, — попросив він.
Вона похитала головою і відвернулася до плити. Але потім знову повернулася до нього і сказала, доволі голосно й повільно, щоб він усе розчув:
— Я знайшла твою заначку у ванній.
— Я намагаюся пити менше, — відповів він.
Вона сказала ще щось.
— Що? — перепитав він. — Що ти сказала? — він дійсно її не чув.
— Поговоримо пізніше, — сказала вона. — Нам є що обговорити, Ллойде. Гроші — це одне. Але є й інші речі. Спершу розберемося з твоїм вухом, — вона вмочила палець у каструлю і зняла її з плити. — Нехай хвилинку охолоне. Дуже гаряче. А ти сідай. Обмотай плечі рушником.
Він зробив, як йому сказали. Сів на стілець, обмотав шию та плечі рушником. Потім ударив себе кулаком збоку по голові.
— Чорт забирай, — простогнав він.
Інес не відреагувала. Вона ще раз умочила палець у каструлю, спробувала температуру. Потім налила рідину з каструлі в пластиковий келих. І з цим келихом підійшла до нього.
— Не бійся, — сказала вона. — Це лише дитяча олійка від твоєї хазяйки, і все. Я сказала їй, що у нас за біда, і вона подумала, що це може допомогти. Але жодних гарантій, — сказала Інес. — Але, можливо, воно щось там розм’якшить. Вона сказала, що в її чоловіка таке часто траплялося. Казала, що якось бачила, як у нього з вуха випав шматочок воску, наче великий корок. Це була вушна сірка, уявляєш. Вона порадила спробувати це. І вушних паличок у неї не було. Не розумію, як у неї може не бути вушних паличок. Оце мене справді дивує.
— Гаразд, — відповів Ллойд. — Гаразд. Я вже на все готовий. Інес, якби мені далі довелося так жити, то, по-моєму, я краще здох би. Чуєш? Я серйозно, Інес.
— Тепер нахили голову до кінця, — сказала вона. — І не рухайся. Я наливатиму доверху, а тоді заткну оцією ганчіркою. А ти просто посидиш хвилин десять. Тоді подивимось. Якщо це не спрацює, то в мене немає інших варіантів. Тоді я вже не знаю, що робити.
— Спрацює, — сказав він. — А якщо не спрацює, я знайду пістолет і застрелюсь. Я серйозно. Отакий у мене зараз стан.
Ллойд повернув голову і звісив її набік. Він дивився на речі в кімнаті з нової точки зору. Але кімната нічим не відрізнялася, все, як і раніше, лише тепер усе було на боці.
— Далі, — сказала вона.
Він узявся за стілець для рівноваги й ще більше опустив голову. Всі предмети в полі його зору, всі предмети в його житті, здавалося, перебували в дальньому кутку цієї кімнати. Він відчував, як тепла рідина ллється у вухо. Потім Інес піднесла ганчірку і притисла її. Через деякий час жінка почала масажувати ділянку навколо вуха. Вона розминала м’яку частину між щелепою й черепом. Потім перемістила пальці в ділянку над вухом і почала совати кінчиками пальців уперед-назад. Невдовзі він утратив відчуття часу. Десять хвилин могли вже минути. А може, і більше. Він досі тримався за стілець. Раз у раз, коли пальці Інес натискали на голову, Ллойд відчував, як тепла олія, налита всередину, переливається туди-сюди вушними каналами. Потім вона натиснула якось інакше, і йому здалося, що всередині щось тихенько свиснуло.