Реймонд Карвер – Собор (страница 23)

У той же день, трохи пізніше, вхідні двері голосно відчинилися, і двоє здорових мужиків завели всередину Джей Пі — його тесть і зять, як я згодом дізнався. Вони протягли Джей Пі через усю кімнату. Старий записав його й дав Френку Мартіну чек. Потім ці двоє допомогли Джей Пі піднятися нагору. Напевно, поклали спати. Невдовзі старий із тим іншим хлопцем спустилися й попрямували до виходу. Здавалося, вони хотіли якомога швидше вибратися звідси. Ніби дочекатися не могли, коли вже помиють руки. Я їх не звинувачую. Чорт забирай, звісно, ні. Не знаю, що я робив би на їхньому місці.

Через півтора дня ми з Джей Пі зустрічаємося на ґанку. Тиснемо руки, згадуємо про погоду. Джей Пі трясе. Ми сидимо, закинувши ноги на перила. Відкидаємось у кріслах, ніби ми тут просто так, сіли балакати про своїх мисливських собак. Тоді Джей Пі й почав розповідати свою історію.

Холодно, хоч і не дуже. Трохи хмариться. Френк Мартін виходить надвір докурити сигару. Він у светрі, застібнутому доверху. Френк Мартін — низенький огрядний чоловік. У нього сиві кучері та маленька голова. Навіть для такого тіла замала. Він стоїть із сигарою в роті, склавши руки на грудях. Потягує і дивиться на долину. Він стоїть, як переможець, ніби знає, що до чого в цьому житті.

Джей Пі знову затих. Майже не дихає. Я кидаю цигарку у відро й здивовано дивлюся на Джей Пі — він іще глибше втиснувся у крісло. Ще й комір підняв. У чому, взагалі, справа? Цікаво. Френк Мартін опускає руки, потягуючи сигару. Пускає дим із рота. Потім киває на пагорби й каже:

— У Джека Лондона був великий дім по той бік долини. Отут, за цим зеленим пагорбом. Але його вбив алкоголь. Нехай це буде вам уроком. Він був сильніший за нас усіх. А все одно не впорався.

Френк Мартін дивиться на те, що залишилося від сигари. Згасла. Він кидає її у відро.

— Ви, хлопці, як захочете щось почитати, поки тут, то прочитайте його книжку «Поклик пращурів». Знаєте її? У нас є, якщо надумаєте. Там про тварину, яка наполовину собака, наполовину вовк. Ну добре, проповідь закінчена, — каже він, підтягуючи штани й обсмикуючи светр. — Я всередину. Побачимося на обіді.

— Я поряд із ним почуваюся клопом, — каже Джей Пі. — Через цю людину я почуваюся клопом, — він хитає головою. Потім каже: — Джек Лондон. Оце ім’я! От би в мене таке було. Замість мого.

Першого разу мене привезла сюди дружина. Тоді ми ще були разом, сподівалися, що все вдасться. Вона мене привезла й побула тут годинку-дві, розмовляючи наодинці з Френком Мартіном. І поїхала. Наступного ранку Френк Мартін відвів мене вбік і сказав:

— Ми можемо вам допомогти. Якщо самі захочете допомогти собі й прислухаєтеся до нас.

Та я не знав, можуть вони мені допомогти чи ні. Частина мене хотіла допомоги. Але була й інша частина.

Цього разу мене сюди привезла дівчина. На моїй машині. Везла під дощем. Усю дорогу ми пили шампанське. Як доїхали, то вже обоє були п’яні. Вона планувала просто висадити мене, розвернутись і повернутися додому. Справ у неї вистачало. Щонайменше — це вранці піти на роботу. Вона секретарка. Нормальна робота, фірма виготовляє електронні деталі. А ще в неї чорноротий синочок-підліток. Я хотів, щоб вона зняла кімнату в місті, переночувала, а вже потім їхала додому. Не знаю, зняла вона кімнату чи ні. Від неї нічого не було чути, відколи вона провела мене сходами нагору, до кабінету Френка Мартіна, і сказала:

— Дивіться, хто до вас прийшов.

Але я на неї не серджуся. По-перше, вона уявлення не мала, у що влізла, запропонувавши пожити в неї, коли мене вигнала дружина. Мені було її шкода. Шкода, бо в переддень Різдва прийшли результати її аналізів на рак шийки матки, і новини були невеселі. Їй знову треба було до лікаря і якомога швидше. Цих новин нам обом вистачило, щоби почати пити. От ми й напилися. Так напилися, що на Різдво ще не протверезіли. Треба було поїхати кудись поїсти, бо їй не хотілося готувати. Ми з нею і чорноротим синочком відкрили подарунки й поїхали у стейкхаус неподалік. Я був не голодний. Узяв суп із булочкою. Під суп випив пляшку вина. Вона теж трохи випила. Потім перейшли на «Криваву Мері». Наступні пару днів я не їв нічого, крім солоних горіхів. Зате пив бурбон, багато. А потім сказав їй:

— Золотко, думаю, мені краще поїхати. Повернуся до Френка Мартіна.

Вона намагалася пояснити синові, що її якийсь час не буде і йому доведеться самому собі готувати. Коли ми вже виходили за двері, це чорнороте мале почало верещати:

— Пішли ви! Сподіваюся, ви ніколи не повернетеся. Щоб ви здохли!

Уявляєте, яке гівно!

На виїзді з міста я попросив зупинитися біля магазинчика з алкоголем, узяв нам шампанського. Потім іще докупили стаканчики. І відро смаженої курки. Ми їхали до Френка Мартіна під дощем, пили, слухали музику. Вона була за кермом. А я відповідав за радіо і наливав. Ми намагалися зробити з цього маленьку вечірку. Та все одно було сумно. Ціле відро смаженої курки — а ми її не їли.

Думаю, вона доїхала нормально. Якби ні, то мені, напевно, сказали би. Але вона не дзвонила, і я їй теж. Можливо, вже отримала якісь новини про своє здоров’я. А може, й ні, хтозна. Може, вони взагалі помилилися. І це були чужі аналізи. Але моя машина в неї, в її будинку залишилися мої речі. Я знаю, ми ще побачимось.

Тут, у профілакторії, нас кликали їсти старим фермерським дзвоном. Ми з Джей Пі встаємо з крісел і йдемо всередину. Все одно на ґанку вже холодно. Видно, як пара з рота йде.

Уранці напередодні Нового року намагаюся подзвонити дружині. Не бере слухавку. Це не страшно. Та навіть якби і страшно, то що я зроблю? Коли ми востаннє говорили телефоном, кілька тижнів тому, то почали кричати одне на одного. Я її пообзивав. «Ти вже мізки свої пропив!» — сказала вона на прощання й кинула слухавку.

Але зараз мені хотілося з нею поговорити. Щось треба було вирішувати з моїми речами. В її будинку в мене теж залишилися речі.

Тут один мужик є, любить подорожувати. Європою, ще десь. Принаймні так він розповідав. Каже, що їздить у справах. А ще каже, що тримає алкоголь під контролем і взагалі не розуміє, чому опинився тут, у Френка Мартіна. І не пам’ятає, як приїхав. Любить про це жартувати.

— У всіх бувають провали в пам’яті, — каже він. — Це ще нічого не означає.

Він не п’яниця, як він нам каже. А ми слухаємо.

— Це серйозне звинувачення, — говорить він. — Такі балачки можуть зіпсувати людині життя.

Каже, що якби дотримувався правила «пити лише віскі з водою, без льоду», то ніяких провалів у нього не було би. Це все через лід.

— Знаєш когось у Єгипті? — питає він мене. — Бо мені треба контакти, є одна справа.

На новорічну вечерю Френк Мартін подає стейк із запеченою картоплею. До мене повертається апетит. Я ум’яв усе на своїй тарілці і з’їв би ще. Дивлюся на тарілку Малого. Чорт, він майже не торкався її. Стейк просто лежить собі й усе. Малий уже не той, що був. Планував бідолаха сьогодні бути вже вдома. Планував у халаті й тапочках сидіти перед телевізором, за руку з дружиною. А тепер боїться їхати. Я його розумію. Трапилося раз — трапиться і вдруге. Малий більше не розповідав свої божевільні історії, відколи це трапилося. Мовчав, тримався окремо. Я запитую, чи можна взяти в нього стейк, і він підсовує тарілку до мене.

Дехто з хлопців іще не спить — сидять перед телевізором, дивляться, що там на Таймс-сквер, аж раптом заходить Френк Мартін і показує свій торт. Проносить його навколо, щоб усі роздивилися. Я знаю, що він не сам його пік. Торт купований. Але торт є торт. Великий білий торт. Зверху щось написано рожевими літерами. Написано: «З Новим роком — крок за кроком».

— На дідька мені ваш торт? — каже наш їздун Європою. — Де шампанське? — сміється він.

Усі йдемо в їдальню. Френк Мартін ріже торт. Я сиджу поруч із Джей Пі. Він з’їдає два шматки, запиваючи колою. Я їм один шматок, інший загортаю в серветку на потім.

Джей Пі підпалює цигарку — руки вже не трясуться — і каже мені, що вранці до нього прийде дружина, у перший день нового року.

— Це чудово, — кажу я. Киваю, злизуючи крем із пальця. — Це гарно, Джей Пі.

— Я вас познайомлю, — говорить він.

— Чекатиму з нетерпінням.

Ми бажаємо один одному на добраніч. Вітаємо з Новим роком. Я витираю пальці серветкою. Тиснемо руки.

Я підходжу до телефону, кидаю монетку й набираю дружину за її рахунок. Але й цього разу ніхто не відповідає. Думаю, може, зателефонувати своїй дівчині — набираю її номер, та раптом розумію, що не хочу з нею розмовляти. Вона, мабуть, удома, дивиться по телевізору те саме, що і я. Коротше, не хочу я з нею говорити. Сподіваюся, в неї все гаразд. А якщо ні, то не хочу про це знати.

Після сніданку ми з Джей Пі виходимо на ґанок пити каву. Небо ясне, але достатньо прохолодно, щоб одягти светр і куртку.

— Вона питала, чи варто брати з собою дітей, — говорить Джей Пі. — Я сказав, що малих краще залишити вдома. Уявляєш? Ще тільки дітям не вистачало сюди приїхати.

Ми струшуємо попіл у відерце для вугілля. Дивимося на той бік долини, де жив Джек Лондон. П’ємо вже по другій чашці кави, коли автомобіль звертає з дороги й під’їжджає до нас.

— Це вона! — каже Джей Пі. Ставить свою чашку біля крісла, встає і спускається сходами.

Я бачу, як жінка зупиняє машину і ставить на ручне гальмо. Бачу, як Джей Пі відчиняє двері. Жінка виходить, вони обіймаються. Я відводжу погляд. А потім знову дивлюся на них. Джей Пі бере її за руку, вони піднімаються сходами. Ця жінка колись зламала чоловікові носа. Народила двох дітей, пережила купу всього, але вона любить його — цього чоловіка, що тримає її за руку. Я підводжуся з крісла.