Реймонд Карвер – Собор (страница 25)
Старий узяв шовкову краватку між пальці й почав терти. Розстібнув на сорочці ґудзик, заправив краватку всередину. Здавалося, він думав про щось геть інше, а жінка продовжувала:
— От дівчину мені дійсно шкода, — сказала вона. — Самотня бідолаха в такому кодлі виродків. Мені її шкода. І саме їй зрештою дістанеться! Більше нікому. Особливо не тому бовдуру, якого вони кличуть Капітан Нік! Йому нічого не буде. Точно не йому, — сказала жінка.
Старий звів очі й оглянув зал. Потім роздивився міс Дент.
Міс Дент дивилася у вікно поверх його плеча. Їй було видно високий вуличний ліхтар, який освітлював порожню стоянку. Вона склала руки на колінах і спробувала зосередитися на своїх думках. Але однаково чула, як ці двоє балакають.
— Кажу тобі, — промовила жінка. — Я хвилююся за цю дівчинку. На решту кодла мені начхати. У них у голові тільки
— Звичайно, — сказав старий. — Розумію, — він опустив ногу на підлогу, а іншу поклав на коліно. — Але не бісися через це зараз.
— «Не бісися»! Ти подивися на себе, — відповіла жінка.
— За мене не переживай, — сказав старий. — Бувало й гірше, і я досі живий-здоровий, — він тихо засміявся і похитав головою. — Не хвилюйся за мене.
— Як я можу за тебе не хвилюватися? Хто ще за тебе хвилюватиметься? Оця жіночка зі сумкою? — вона замовкла і промовисто глянула на міс Дент. — Ну правда,
Старий підвівся і сів назад.
— Просто не хвилюйся за мене, — сказав він. — Хвилюйся за когось іншого. За дівчинку і Капітана Ніка, якщо вже так хочеш похвилюватися. Тебе тоді не було в кімнаті, коли він сказав: «Це несерйозно, але я її кохаю». Слово у слово.
— Я так і знала, що все йде до цього! — закричала жінка. Вона стиснула кулаки й піднесла руки до скронь. — Я знала, що ти скажеш щось таке! Але я не здивована, правда. Нітрохи. Горбатого могила виправить. Точніше й не скажеш. Вік живи — вік учись. Але коли ти нарешті розкриєш очі, дурню старий? — запитала вона. — Може, ти віслюк і тобі треба добряче дати межи очі?
Старий підвівся з лавки і підійшов до питного фонтана. Заклав руку за спину, повернув кран і нахилився попити. Потім випростався, протер підборіддя рукою. Склавши обидві руки за спиною, він почав ходити залом, наче прогулювався бульваром.
Але міс Дент бачила, що його очі нишпорять підлогою, порожніми лавками, попільничками. Вона розуміла, що він шукає сірники, і шкодувала, що в неї не було.
Жінка повернулася до старого. Вона викрикнула:
— KFC на Північному полюсі! Полковник Сандерс у парці й чоботях. Оце був кінець! Оце вже було занадто!
Старий нічого не відповів. Він далі обходив зал і зупинився біля вікна. Стояв із руками за спиною та роздивлявся порожню стоянку.
Жінка повернулася до міс Дент, обсмикнувши сукню під руками:
— Наступного разу, коли мені захочеться глянути любительські фільми про мис Барроу й ескімосів Аляски, я до них звернуся. Боже, я запам’ятаю це на все життя. Це треба було бачити! Деякі люди взагалі без гальм. До смерті ворогів доведуть своєю нудятиною. Ти б це побачила.
Жінка витріщилася на міс Дент, готова до суперечки.
Міс Дент узяла сумочку й поклала на коліна. Подивилася на годинник. Стрілки ледь-ледь повзли, майже не рухалися.
— А ти не дуже балакуча, — сказала жінка до міс Дент. — Але б’юся об заклад, тобі є що розказати. Правда? Ти хитра. Сидиш, наче води в рот набрала, поки інші базікають. Правильно? У тихому болоті чорти водяться. Це про тебе? — запитала жінка. — Як тебе звати?
— Міс Дент. Але я вас не знаю, — сказала міс Дент.
— Тю, наче я тебе знаю! — сказала жінка. — Не знаю і знати не хочу. Сиди там і думай що хочеш. Усім байдуже. Але мені здається, я права і ти не така вже і проста!
Старий відійшов від вікна і пішов на вулицю. За хвилину повернувся. У мундштуку вже диміла цигарка, і його настрій значно покращився. Старий розправив плечі, задер носа. Він сів біля жінки.
— Знайшов сірники, — сказав він. — Ціла коробка валялася під бордюром. Мабуть, випали в когось.
— Тобі завжди щастить, — сказала жінка. — І це добре. Я завжди це помічала, як ніхто інший. Удача важлива штука.
Жінка подивилася на міс Дент і сказала:
— Дорогенька, б’юся об заклад, у тебе в житті було вдосталь випробувань і помилок. Я точно знаю. На обличчі написано. Але мовчи собі далі. Ми самі поговоримо. Ти теж колись постарієш — от тоді буде про що поговорити. Ти тільки поживи, скільки я пожила. Або він, — жінка показала пальцем на старого. — Не дай боже, звісно, але ти ще свого дочекаєшся. На все свій час. Тобі навіть шукати нічого не треба. Воно саме тебе знайде.
Міс Дент устала зі сумочкою в руках і підійшла до фонтанчика. Попила й обернулася глянути на цих двох. Старий докурив. Він вийняв із мундштука недопалок і кинув під лавку. Постукав мундштуком по долоні, продув і поклав у нагрудну кишеню. Тепер і він звернув увагу на міс Дент. Він не зводив із неї очей і чекав разом із жінкою. Міс Дент наважилася заговорити. Вона не знала, з чого почати. Можна було би з того, що в неї у сумочці пістолет. Можна навіть розказати їм, що вона недавно ледь не вбила людину.
Але раптом вони почули поїзд. Спочатку свист, потім брязкіт і сигнал — на переїзді опустили шлагбауми. Жінка зі старим устали з лавки і пішли до дверей. Старий відчинив двері для своєї супутниці, а потім усміхнувся і подав знак міс Дент, що пропускає її. Притиснувши сумочку до грудей, вона вийшла слідом за старшою жінкою.
Поїзд свиснув іще раз, пригальмував і зупинився на станції. Ліхтар на кабіні машиніста хитався туди-сюди над колією. Два вагони, з яких складався цей маленький поїзд, були добре освітлені, тож трійця на платформі бачила, що поїзд майже порожній. Але це їх не здивувало. Навпаки, вони здивувалися, що в таку пору в поїзді взагалі хтось був.
Кілька пасажирів у вагонах визирали з вікон і дивувалися: куди ці троє їдуть так пізно? І чому? У таку пору вже час вкладатися спати. Кухні в будинках на пагорбах за станцією були вимиті, посудомийні машини давно вимкнені, все прибрано. У дитячих світяться нічники. Дівчата, мабуть, іще читають романи, накручуючи волосся на палець. Вимикаються телевізори. Чоловіки з дружинами готуються до сну. Ті кілька пасажирів, які сиділи у двох вагонах поїзда, дивувалися цій трійці на платформі.
Вони бачили, як яскраво нафарбована жінка середнього віку у в’язаному рожевому платті піднялася у вагон. За нею, стискаючи в руках сумочку, йшла молодша жінка, одягнена в літню кофтинку та спідницю. За ними в поїзд зайшов старий. Він рухався повільно і поважно. У старого було сиве волосся й біла шовкова краватка, тільки взуття не було. Пасажири зробили висновок, що ці троє були разом. Вони точно знали: день у цієї трійці видався не найкращий. Але ці пасажири й не таке бачили. Чого тільки не трапляється на світі. Могло бути й гірше. Тож досить уже було думати про цю трійцю, що йшла вагоном, займаючи свої місця. Жінка зі старим сіли поруч, молодша зі сумочкою — на кілька місць позаду. А пасажири вже роздивлялися станцію і думали про щось своє, як і до цієї зупинки.
Провідник глянув уперед на колію. Потім назад, туди, звідки вони приїхали. Він підняв руку з ліхтарем і подав машиністу сигнал. Машиніст тільки цього й чекав. Він повернув диск і опустив важіль. Потяг рушив із місця. Спершу повільно, поступово набираючи швидкість. Він прискорювався, доки знову не полетів крізь темряву, відкидаючи світло з вікон вагонів на дорожнє полотно.
Гарячка
Карлайл був у складній ситуації. Важко йому було все літо, ще від початку червня, коли пішла дружина. Проте донедавна, поки не треба було проводити уроки в школі, нянька Карлайлові була не потрібною. Він сам був за няньку. Кожен день і кожну ніч проводив із дітьми. Бо мама, казав він їм, поїхала подорожувати.
Деббі, перша нянька, з якою він зв’язався, була товстенькою дев’ятнадцятирічкою, Карлайлу сказала, що вона з великої сім’ї. Сказала, що діти її люблять. Дала пару імен для рекомендацій. Записала їх на папірець. Карлайл склав папірець і сховав у нагрудну кишеню. Сказав, що наступного дня має кілька зустрічей. Тобто вона могла би почати вже завтра вранці. Вона сказала:
— Гаразд.
Він розумів, що життя вступає в новий період. Ейлін пішла, коли Карлайл заповнював звітність. Сказала, що їде в Південну Каліфорнію починати нове життя. Вона поїхала з Річардом Хупсом, колегою Карлайла зі школи. Хупс викладав акторську майстерність і був інструктором із видування скла. Свою звітність він, очевидно, здав вчасно, зібрав речі й поспіхом поїхав з міста разом із Ейлін. І от, коли довге болісне літо майже позаду, а заняття незабаром відновляться, Карлайл почав думати про пошуки няні. Перші спроби були невдалими. Коли Карлайл уже був готовий на все, знайшлася Деббі.