Реймонд Карвер – Собор (страница 26)
Спершу він був вдячний за те, що ця дівчина таки приїхала на його дзвінок. Він довірив їй будинок і дітей, як родичці. Тож нíкого було звинувачувати, думав він, окрім самого себе, за власну недбалість, коли в перший же тиждень він повернувся додому зі школи раніше і припаркувався поруч із машиною, на дзеркальці заднього виду якої висіла пара фланелевих кубиків. На превеликий подив, він побачив, що діти сидять на подвір’ї в брудному одязі й бавляться зі собакою, який запросто міг відгризти їм руки. Малий — Кіт — гикав, заплаканий. Дочка — Сара — почала плакати, побачивши, як він виходить із машини. Вони сиділи на траві, а собака лизав їм руки й обличчя. Пес загарчав на нього, але трохи відступив, коли Карлайл попрямував до дітей. Чоловік підхопив Кіта, потім Сару — по дитині під кожну руку — і пішов до дверей. У будинку програвач ревів так, що вікна тряслися.
У вітальні троє підлітків, які сиділи біля журнального столика, підскочили на ноги. На столі — пляшки з-під пива, у попільничці тліють цигарки. З динаміків верещить Род Стюарт. На дивані сиділа товстуха Деббі ще з одним хлопцем. Вона мовчки дивилася на Карлайла, не вірячи власним очам, коли він увійшов до вітальні. Блузка в неї була розстебнута. Вона сиділа, підібгавши під себе ноги, і курила. Дим від цигарок і ця музика заповнили всю вітальню. Товстуха зі своїм другом хутко злізли з дивана.
— Містере Карлайл, зачекайте, — сказала Деббі. — Я все поясню.
— Не треба, — сказав Карлайл. — Геть звідси. Всі геть. Поки я сам вас не викинув.
Він міцніше притис до себе дітей.
— Ви мені винні за чотири дні, — сказала товстуха, застібаючи блузку. У неї між пальцями досі була цигарка. Попіл упав на підлогу, поки дівчина застібалася.
— За сьогодні не треба. За сьогодні можете не платити. Містере Карлайл, усе не так, як вам здається. Вони просто заїхали послухати музику.
— Я все розумію, Деббі, — сказав він, опускаючи дітей на килим. Але вони не відходили від його ніг, спостерігаючи за людьми у вітальні. Деббі глянула на них і повільно похитала головою, ніби вперше бачила.
— Геть звідси, чорт забирай! — крикнув Карлайл. — Негайно. Давайте. Всі на вихід.
Він підійшов до виходу й відчинив двері. Хлопці не поспішали. Вони взяли своє пиво і повільно рушили до дверей. Род Стюарт досі волав із програвача. Один із хлопців сказав:
— Це моя платівка.
— Забирай, — промовив Карлайл. Він зробив крок у бік хлопця, але зупинився.
— Не чіпай мене, чуєш? Просто не чіпай мене, — сказав хлопець.
Він підійшов до програвача, підняв голку, повернув її на місце і зняв платівку, не дочекавшись, доки вертушка зупиниться.
У Карлайла аж руки затремтіли.
— Якщо ваша машина не зникне за хвилину — одну хвилину, — я викликаю поліцію.
Його нудило, і паморочилося в голові від гніву. Він бачив, чітко бачив плями перед очима.
— Слухай, ми вже йдемо, добре? Ми пішли, — сказав хлопець.
Вони випхалися з дому. Надворі товстуха спотикнулася. Хитаючись, вона брела до машини. Карлайл бачив, як вона зупинилася і закрила обличчя руками. Трохи постояла.
Потім один із хлопців штовхнув її ззаду й гукнув. Вона опустила руки й сіла в машину на заднє сидіння.
— Татко зараз передягне вас у щось чистеньке, — сказав Карлайл дітям, намагаючись контролювати голос. — Покупаємо вас і передягнемо. А потім поїдемо на піцу. Хочете піцу?
— А де Деббі? — запитала Сара.
— Деббі вже немає, — відповів Карлайл.
Того вечора, вклавши дітей спати, він подзвонив Керол, жінці зі школи, з якою вони зустрічалися останній місяць. Карлайл розповів, що трапилося з нянькою.
— Малі бавилися у дворі з велетенською собакою, — сказав він. — Здоровенний — вовк, а не собака. Нянька сиділа в будинку зі своїми дружками. Вони бухали під Рода Стюарта на повну, а діти надворі гралися з якимсь собакою.
Він узявся за скроні. Так і стояв, розповідаючи далі.
— Боже, — сказала Керол. — Бідолашний, я так тобі співчуваю.
Її було погано чути. Мабуть, зсунула слухавку до підборіддя — вона так постійно робить, коли розмовляє по телефону. Він уже не раз бачив. Ця звичка його трохи дратувала. Керол запитала, чи хоче він, щоб вона приїхала. Бо вона може. Їй здалося, що так було би правильно. Вона подзвонила би няні своєї дитини. А сама прийшла би до нього. Вона хотіла, правда. Тільки нехай не соромиться говорити, коли йому треба трохи ніжності, сказала вона. Керол була секретаркою у директора школи, де Карлайл викладав образотворче мистецтво. Вона була розлучена, з дитиною — десятирічним хлопчиком-неврастеніком, якого батько назвав Додж, на честь свого автомобіля.
— Ні, все нормально, — сказав Карлайл. — Але спасибі тобі.
Вдруге вона не пропонувала.
— Сонце, мені дуже прикро, що так сталося. Але я розумію, що ти хочеш сьогодні побути на самоті. Я поважаю твоє рішення. Завтра в школі побачимося.
Він чув, як вона чекає, коли він скаже щось іще.
— Уже друга няня. Менше, ніж за тиждень, — промовив він. — Це ж треба таке.
— Сонце, не сумуй, — сказала вона. — Хтось знайдеться. Я допоможу когось знайти в ці вихідні. Побачиш, усе буде гаразд.
— Іще раз дякую, що мене підтримуєш, — сказав він. — Таку жінку ще спробуй знайди.
— Добраніч, Карлайле, — промовила вона.
Поклавши слухавку, він пошкодував, що не сказав їй щось інше. Він так ніколи в житті раніше не говорив. Вони не були закохані, він це точно так не назвав би, але вона йому подобалася. Та й вона знала, що в нього зараз складні часи, тому нічого не вимагала.
У перший місяць після того, як Ейлін поїхала до Каліфорнії, Карлайл увесь свій час проводив з дітьми. Можливо, це через шок від її від’їзду, але йому не хотілося випускати дітей із поля зору ні на мить. І його аж ніяк не цікавили побачення з іншими жінками, певний час він навіть думав, що такого взагалі ніколи не буде. Він почувався, як у жалобі. Дні і ночі проходили з дітьми. Він готував їм — хоча в самого апетиту не було, прав і прасував їхній одяг, возив на дачу, де вони збирали квіти і їли бутерброди, загорнуті у вощений папір. Він ходив із ними в супермаркет і купував те, що їм подобалося. Що кілька днів вони ходили в парк, або бібліотеку, або зоопарк. У зоопарк вони брали з собою черствий хліб — годувати качок. Уночі, перед тим, як вкладати малих, Карлайл читав їм — Езопа, Ганса Крістіана Андерсена, братів Ґрімм.
— А коли мама повернеться? — питали діти посеред казки.
— Скоро, — казав він. — Скоро приїде. Слухайте казочку, малеча.
Потім він дочитував казку, цілував їх і вимикав світло.
І поки вони спали, він бродив будинком зі склянкою в руці, повторюючи, що дійсно, рано чи пізно Ейлін повернеться. А вже за мить думав: «Я не хочу бачити твою пику. Я ніколи тобі цього не пробачу, сучара». А потім знову: «Повернися, кохана, будь ласка. Я люблю тебе, ти потрібна мені. І дітям теж». Улітку бувало, що він засинав уночі перед телевізором, потім прокидався, а телевізор усе ще ввімкнений, тільки на екрані сірий шум. У цей період він думав, що ще довго нічого не матиме з жінками, якщо взагалі колись матиме. Вночі, сидячи на дивані перед телевізором із закритою книжкою чи журналом, він часто згадував Ейлін. Згадував її милий сміх або як вона розминала йому шию, коли в нього там боліло. У такі моменти йому хотілося заридати. Він думав: такі речі зазвичай чуєш про інших людей.
Напередодні інциденту з Деббі, коли шок і горе дещо вгамувалися, він зателефонував у службу зайнятості, щоб повідомити про своє складне становище та вимоги до кандидаток. Інформацію записали, сказали, що передзвонять. Мало хто хоче виконувати роботу по дому
Це була тридцятип’ятирічна жінка з волохатими руками, в розтоптаному взутті. Вона потиснула йому руку і послухала його промову, не запитуючи нічого про дітей — навіть імен не спитала. Коли він завів її у кімнату, де гралися малі, вона просто дивилася на них, не зронивши ні слова. Тільки коли вона нарешті всміхнулася, Карлайл помітив, що у неї немає зуба. Сара покинула олівці, встала і підійшла ближче. Вона взяла Карлайла за руку й подивилася на жінку. Кіт теж не зводив із неї очей. Але потім знову взявся до своєї розмальовки. Карлайл подякував жінці, що та виділила час, і сказав, що буде на зв’язку.
У той же день він переписав номер із дошки оголошень у супермаркеті. Хтось пропонував послуги няньки. За потреби нададуть рекомендації. Карлайл зателефонував за номером — йому відповіла товстуха Деббі.
За літо Ейлін надіслала дітям кілька листівок, своїх фотографій і листів, плюс декілька власних малюнків пером, які вона зробила, відколи пішла. Вона також надсилала Карлайлу довгі сумбурні листи, в яких просила розуміння у цьому питанні —