Реймонд Карвер – Собор (страница 28)
— Тоді я піду їх будити, — промовив він. — Я швиденько.
Невдовзі він привів дітей і представив їх. Малі були ще в піжамах. Сара протирала очі. А Кіт уже давно прокинувся.
— Це Кіт, — сказав Карлайл. — А ось це — це моя Сара, — він узяв Сару за руку й повернувся до місіс Вебстер. — Їм потрібен хтось. Нам потрібна людина, на яку ми можемо розраховувати. Здається, з цим у нас проблеми.
Місіс Вебстер підійшла до дітей. Вона застебнула Кіту верхній ґудзик на піжамі. Відкинула волосся з обличчя Сарі. Вони були не проти.
— Дітки, ану не хвилюйтеся, — промовила вона. — Містере Карлайл, усе буде добре. З нами все буде гаразд. Дайте нам день-два роззнайомитися, і все. Але якщо я вже залишаюся, можете дати містерові Вебстеру знак, що все нормально? Просто помахайте йому з вікна, — сказала вона і знову зосередилася на дітях.
Карлайл підійшов до вікна й відсунув штору. Старий спостерігав за будинком із кабіни пікапа. Він саме підносив до губ чашку від термоса, коли Карлайл помахав йому; чоловік вільною рукою помахав у відповідь. Потім опустив вікно й виплеснув із чашки залишки кави. Він знову нахилився під щиток — Карлайл подумав, що він з’єднує якісь проводи, — і невдовзі вантажівка завелась та знову загуркотіла. Перемкнувши передачу, старий від’їхав від бордюру.
Карлайл відвернувся від вікна.
— Місіс Вебстер, — сказав він, — я дуже радий, що ви приїхали.
— Навзаєм, містере Карлайл, — відповіла вона. — Ви їдьте на роботу, а то запізнитеся. Ні про що не хвилюйтеся. З нами все буде гаразд. Так, малечо?
Діти кивнули. Кіт однією рукою тримався за її спідницю. Великий палець іншої руки поклав у рот.
— Дякую, — сказав Карлайл. — Мені дійсно стало у сто разів краще.
Він похитав головою й усміхнувся. Цілуючи дітей на прощання, Карлайл відчував неймовірне полегшення. Він сказав місіс Вебстер, о котрій його чекати вдома, вдягнув пальто, попрощався ще раз і вийшов. Уперше за кілька місяців йому здалося, що тягар став трохи легшим. Дорогою до школи він слухав музику по радіо.
На першому уроці з історії мистецтва Карлайл затримався на слайдах із візантійськими картинами. Він терпляче розбирав усі нюанси, деталі й лейтмотиви, підкреслював емоційну силу й актуальність творів. Але так довго намагався класифікувати анонімних художників щодо їхнього соціального середовища, що деякі учні почали шкрябати черевиками по підлозі й роздратовано покашлювати. Вони встигли охопити лише третину уроку. Він усе ще продовжував говорити, коли пролунав дзвінок.
На наступному уроці з акварельного живопису Карлайл був на диво спокійним і вдумливим.
— Ось так, отак, — казав він, направляючи руки учнів. — Ніжно. Мов легкий подих на папері. Легенько. Ось так. Бачите? — говорив він і сам дивувався з того, що вийшло. — Все найголовніше в тонких
У їдальні в черзі на обід перед собою він побачив Керол. Вона заплатила за їжу. Він нетерпляче чекав, поки надрукується його квитанція. Керол уже пів їдальні пройшла, але Карлайл її наздогнав. Просунув руку їй під лікоть і повів до порожнього столика біля вікна.
— Боже, Карлайле, — сказала Керол, коли вони нарешті сіли. Потім узяла склянку чаю з льодом. Її обличчя почервоніло. — Ти бачив, як місіс Сторр на нас глянула? Що тобою? Всі ж дізнаються, — вона ковтнула чаю з льодом і поставила склянку.
— Та бог із тою місіс Сторр, — відповів Карлайл. — Слухай. Сонце, я сьогодні почуваюся на сто світлових років краще, ніж учора.
— А що сталося? — запитала Керол. — Розказуй, Карлайле, — вона відсунула мисочку з фруктами вбік і посипала спагеті сиром. Але нічого не їла. Вона чекала, доки він продовжить. — Кажи, у чім річ.
Він розповів їй про місіс Вебстер. І навіть про містера Вебстера. Як він з’єднував проводки, щоби завести машину. Карлайл говорив і їв тапіоку. Потім хліб із часником. А потім випив чай у Керол зі склянки, навіть не помітивши.
— Ти здурів, Карлайле, — сказала вона, киваючи на спагеті в його тарілці, які він не чіпав.
Він похитав головою.
—
Він сховав руку під стіл і поклав їй на коліно. Вона знову почервоніла. Піднявши очі, озирнулася по їдальні. Ніхто не звертав на них уваги. Вона різко кивнула. І взяла його за руку під столом.
Після обіду Карлайл приїхав додому. Будинок був прибраний, а діти в чистому одязі. На кухні Кіт із Сарою, стоячи на стільцях, допомагали місіс Вебстер готувати імбирне печиво. Волосся у Сари було заколоте шпильками назад.
— Татку! — радісно закричали діти, побачивши його.
— Кіте, Саро, — сказав він. — Місіс Вебстер, я…
Але вона не дала йому договорити.
— Ми чудово провели день, містере Карлайл, — прощебетала місіс Вебстер. Вона витерла руки об фартух. На ній був старий фартух із синіми вітряками — фартух Ейлін. — Такі прекрасні дітки. Просто золото, а не дітки.
— Навіть не знаю, що сказати.
Карлайл стояв біля сушарки і спостерігав, як Сара місить тісто. Було чути запах спецій. Він зняв пальто і сів за кухонний стіл. Послабив краватку.
— Сьогодні в нас був день знайомства, — сказала пані Вебстер. — На завтра є інші плани. Думала сходити в парк, поки така гарна погода.
— Це чудова ідея, — відповів Карлайл. — Це просто чудово. Прекрасно. Ви така молодець, місіс Вебстер.
— Я зараз поставлю печиво в духовку, і якраз містер Вебстер має вже приїхати. Ви казали, о четвертій? Бо я сказала йому приїхати о четвертій.
Карлайл кивнув, його серце було переповнене емоціями.
— Вам сьогодні телефонували, — сказала вона, ставлячи миску в раковину. — Місіс Карлайл.
— Місіс Карлайл, — повторив він. Він чекав, що ж місіс Вебстер скаже далі.
— Так. Я представилася, але вона, по-моєму, не здивувалася, що я тут. Тільки сказала діткам по кілька слів.
Карлайл глянув на Кіта з Сарою, але вони були зайняті іншим — викладали печиво на лист для випічки.
Місіс Вебстер продовжила:
— Вона попросила дещо передати вам. Хвилинку, я записала, але, здається, і так пам’ятаю. Вона сказала: «Передай йому, — тобто вам, — що як гукнеш, так і відгукнеться». Здається, так. Вона сказала, ви зрозумієте.
Карлайл спантеличено на неї глянув. Зовні загуркотіла машина містера Вебстера.
— Це містер Вебстер, — сказала старенька, знімаючи фартух. Карлайл кивнув.
— Завтра на сьому? — запитала вона.
— Було би чудово, — сказав він. — І ще раз дякую.
Того вечора він покупав дітей, переодягнув у піжами й почитав їм. Він послухав, як вони моляться, закутав їх у ковдри і вимкнув світло. Була майже дев’ята. Він налив собі випити й сів дивитися телевізор, коли почув, як до будинку під’їхала машина Керол. Близько десятої, коли вони були вже в ліжку, задзвонив телефон.
Він вилаявся, але слухавку не взяв. Телефон продовжував дзвонити.
— А якщо це щось важливе, — Керол сіла в ліжку. — Може, це моя няня. У неї є цей номер.
— Це моя дружина, — сказав Карлайл. — Я знаю, це вона. У неї їде дах. Божеволіє потроху. Я не збираюся відповідати.
— Мені все одно скоро вже йти, — сказала Керол. — Сьогодні було гарно, милий.
Вона погладила його по щоці.
Була середина осіннього семестру. Місіс Вебстер працювала в нього вже майже півтора місяця. За цей час Карлайлове життя зазнало низки змін. По-перше, він змирився з тим, що Ейлін пішла і, наскільки він розумів, не мала наміру повертатися. Він уже не чекав, що щось зміниться. Тільки пізно вночі, коли Керол не було поруч, мучився від почуттів, що лишилися до Ейлін, і горював з того, що сталося. Але переважно і він, і діти були щасливі; під наглядом місіс Вебстер вони просто розцвіли. Останнім часом вона взяла за звичку готувати вечерю і залишати в духовці, аби не охолола до приходу Карлайла. Він приходив додому, а з кухні вже пахло чимось смачненьким, і Кіт із Сарою допомагали накривати на стіл. Час від часу він запитував місіс Вебстер, чи не проти вона за додаткову плату попрацювати в суботу. Вона погоджувалася, але тільки після обіду. У суботу вранці, казала вона, у неї з містером Вебстером удома вдосталь роботи. У такі дні Керол залишала Доджа з Карлайловими дітьми під опікою місіс Вебстер, і вони вдвох їхали за місто на вечерю в ресторан. Йому здавалося, що життя починається знову. Хоч він нічого й не чув від Ейлін після того дзвінка півтора місяця тому, згадки про неї вже не викликали ні гніву, ні сліз.
У школі вони саме закінчували Середньовіччя й переходили до готики. Відродження було ще нескоро, принаймні не раніше різдвяних канікул. Карлайл захворів. За одну ніч груди стисло й розболілася голова. Руки й ноги задерев’яніли. Коли він пробував ходити, у голові паморочилося. Голова починала боліти сильніше. Прокинувшись у такому стані в неділю, він подумав зателефонувати місіс Вебстер, попросити її приїхати і відвезти кудись малих. Вони про нього піклувалися, носили йому сік і содову. Але він про них піклуватися не міг. Вранці на другий день своєї хвороби він спромігся лише дістатися до телефону, щоб відпроситися з роботи. Він назвав своє ім’я, школу і спеціалізацію, описав симптоми людині, яка взяла слухавку. І порекомендував Мела Фішера собі на заміну. Фішер малював абстрактні картини олією по три-чотири дні на тиждень і шістнадцять годин на день, але не продавав і нікому свої роботи не показував. Вони з Карлайлом дружили.