Реймонд Карвер – Собор (страница 30)

Вона чекала, що Карлайл щось відповість. Але він мовчав, тож вона продовжила.

— Я допрацюю тиждень і можу залишитися ще на кілька днів, якщо потрібно, але не більше. Нам потрібно їхати, тому мусите побажати нам удачі. Уявляєте: до самого Орегону на нашій тарантайці? Я дуже сумуватиму за малечею. Вони такі золоті.

Через деякий час, коли Карлайл не те що не відповів, а навіть не ворухнувся, вона встала з крісла і сіла на подушку біля нього. Вона торкнулася до рукава його халата.

— Містере Карлайл?

— Я розумію, — сказав він. — Хочу, щоб ви знали, що відколи ви з нами, у нас із дітьми багато чого змінилося, — голова заболіла, він аж примружився. — Голова болить, — сказав він. — Болить страшне.

Місіс Вебстер помацала йому лоба.

— У вас досі температура, — сказала вона. — Я принесу ще аспірину. Трохи зіб’є. Я ж іще тут працюю, — сказала вона. — Я досі за лікаря.

— Дружина каже, я маю записувати все, що відчуваю, — сказав Карлайл. — Думає, що це гарна ідея — описувати гарячку. Щоби потім було що згадати і засвоїти уроки.

Він засміявся. А на очі навернулися сльози. Він витер їх рукою.

— Я, мабуть, принесу вам аспірину з соком, а потім піду погуляю з дітьми, — сказала місіс Вебстер. — По-моєму, вони вже втратили інтерес до цієї глини.

Карлайл боявся, що вона вийде в іншу кімнату й покине його самого. Йому хотілося поговорити з нею. Він прокашлявся.

— Місіс Вебстер, хочу вам дещо розповісти. Дуже довго ми з дружиною любили одне одного понад усе на світі. І наших діток теж. Ми думали — ні, ми знали, — що постаріємо разом. І знали, що зробимо в житті все, що нам хотілося, і зробимо це разом.

Він похитав головою. Зараз йому було найсумніше через те, що тепер, що б вони не робили, вони робитимуть це окремо.

— Ну-ну, все гаразд, — місіс Вебстер погладила його по руці. Він випрямив спину і продовжив розповідати. Невдовзі діти вийшли у вітальню. Місіс Вебстер почекала, поки вони звернуть на неї увагу, і приклала палець до губ. Карлайл подивився на них, але не перестав говорити. Нехай слухають, подумав він. Їх це також стосується. Діти, здавалося, зрозуміли, що треба сидіти тихенько, навіть удали, що їм цікаво, і сіли в ногах у місіс Вебстер. Потім полягали на животи на килимі й почали хихикати. Але місіс Вебстер суворо глянула в їхній бік, і вони замовкли.

А Карлайл усе говорив. Спочатку голова ще поболювала, і йому було ніяково сидіти в піжамі на дивані поруч зі старенькою, що терпляче вислуховувала, як він переповідає своє життя. Але потім голова переболіла. І ніяковіти він незабаром перестав. Він розпочав свою історію десь посередині, після народження дітей. А потім повернувся до самого початку, коли Ейлін було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, коли вони були закохані та згорали від почуттів.

Він зробив паузу витерти лоба. Облизав губи.

— Продовжуйте, — сказала місіс Вебстер. — Я вас розумію. Просто не зупиняйтеся, містере Карлайл. Іноді про це корисно поговорити. Іноді необхідно виговоритися. До того ж, мені справді цікаво. І вам стане краще. Зі мною колись сталося дещо дуже схоже, на кшталт того, що ви описуєте. Любов. Так, це любов.

Діти на килимі позасинали. Кіт спав із великим пальцем у роті. Карлайл продовжував розповідати, коли містер Вебстер підійшов до дверей, постукав і зайшов у дім.

— Сідай, Джиме, — сказала місіс Вебстер. — Ми не поспішаємо. Продовжуйте, що ви казали, містере Карлайл.

Карлайл кивнув старому, старий кивнув у відповідь і приніс собі стілець із їдальні. Він поставив його біля дивана і, зітхнувши, сів. Зняв кепку, стомлено закинув ногу на ногу. Коли Карлайл заговорив знову, старий поставив обидві ноги на підлогу. Діти прокинулися. Вони сіли на килимі і почали махати головами вперед-назад. Але Карлайл уже розповів усе, що було, і тепер мовчав.

— Добре. Ви молодець, — сказала місіс Вебстер, здогадавшись, що він закінчив. — Ви хороша людина. І вона теж — місіс Карлайл теж хороша. Не забувайте про це. У вас обох усе буде добре, коли це мине.

Вона встала і зняла фартух. Містер Вебстер теж підвівся, надягнув кепку.

На виході Карлайл потиснув обом Вебстерам руку.

— Прощавайте, — сказав Джим Вебстер і приклав руку до козирка.

— Щасти вам, — промовив Карлайл.

Місіс Вебстер додала, що вони ще побачаться завтра, рано-вранці, як завжди.

— Чудово! — сказав Карлайл, ніби вони щойно дійшли згоди щодо чогось важливого.

Стареньке подружжя повільно пройшло тротуаром і сіло у свій пікап. Джим Вебстер нахилився під щиток. Місіс Вебстер подивилася на Карлайла й помахала. Карлайл стояв біля вікна. Раптом він відчув, що щось закінчилося. Це було пов’язано з Ейлін і колишнім життям. А він хоч помахав їй на прощання? Мабуть. Точно помахав, просто зараз чомусь не може згадати. Але він зрозумів, що це закінчилося, і відчув, що може її відпустити. Він був упевнений, що їхнє спільне життя було саме таким, як він розповідав. Та воно минуло. І це минуле — як би складно не було з ним змиритися — тепер теж стане частиною його, як і все, що він пережив і залишив позаду.

Пікап рушив із місця, і Карлайл знову помахав. Старенькі теж на мить нахилилися в його бік. Коли вони поїхали, Карлайл опустив руку і повернувся до дітей.

Вуздечка

Під вікном припаркувався фургончик із номерами Міннесоти. Спереду сидять чоловік і жінка, ззаду — двоє хлопчиків. Липень, надворі під сорок градусів. Люди у фургончику втомлені. Машина набита одягом, валізами, коробками та купою всього іншого. Як ми з Харлі потім зрозуміли, це все, що лишилося після того, як банк у Міннесоті конфіскував їхній будинок, пікап, трактор, фермерське приладдя та кілька корів. Люди сидять у машині. Схоже, збираються з силами, щоби вийти. Кондиціонер у нас працює на максимумі. Харлі косить у дворі. Люди на передньому сидінні, посперечавшись, виходять і прямують до будинку. Я поправляю зачіску і чекаю, поки вони вдруге подзвонять у двері. Тоді йду відчиняти.

— Квартиру шукаєте? — питаю я. — Заходьте, всередині не так спекотно.

Веду їх у вітальню. Тут я працюю. Збираю орендну плату, виписую квитанції та спілкуюся із потенційними мешканцями. І зачіски роблю. Я стилістка. Так на візитці написано. Мені не подобається слово «перукарка». Якесь старомодне. У вітальні є спеціальне крісло і сушарка для волосся, яку можна підтягнути до спинки стільця. Є раковина, Харлі поставив її кілька років тому. Біля стільця столик із журналами. Журнали старі. У деяких повідпадали обкладинки. Але людям байдуже, що дивитися, поки сохне волосся.

— Мене звати Холіц, — представляється чоловік. — Це моя дружина.

Вона не дивиться на мене. Розглядає свої нігті. Вони з Холіцом навіть сісти не захотіли. Він каже, що вони шукають умебльоване помешкання.

— Скільки вас? — запитую за звичкою, хоч і так знаю відповідь, бо бачила хлопчиків на задньому сидінні. Два плюс два — чотири.

— Ми з жінкою і двоє хлопців. Тринадцять і чотирнадцять років. Вони житимуть в одній кімнаті, звісно.

Жінка схрестила руки на грудях і вчепилася в рукава блузки. Вона дивиться на крісло та мийку, наче ніколи такого не бачила. Може, дійсно не бачила.

— Я роблю зачіски, — кажу.

Вона киває. Переводить погляд на фікус. На ньому рівно п’ять листків.

— Треба полити, — кажу я. Підходжу і торкаюся листка. — Тут усе треба поливати. Повітря сухе. Дощ тричі на рік, якщо пощастить. Але ви звикнете. Ми вже звикли. Тут у всіх кондиціонери.

— Скільки за квартиру? — питає Холіц.

Я відповідаю, і він повертається до неї, глянути на її реакцію. З тим же успіхом можна було подивитися на стіну. Жінка на нього не реагує.

— Ходімо дивитися, — каже він.

Я йду за ключем від 17-ї, і ми виходимо надвір.

Я чую Харлі, хоч його і не видно. Потім він із газонокосаркою з’являється між будівлями. На ньому бермуди, футболка й солом’яний капелюх, куплений у Ногалесі. Зазвичай він косить траву або лагодить щось. Ми працюємо на корпорацію «Фултон Террес». Тут усе їхнє. На випадок, якщо зламається кондиціонер або щось трапиться із каналізацією, у нас є список телефонних номерів.

Я махаю йому, бо він не чує. Харлі знімає з косарки руку й махає у відповідь. Потім натягує капелюха на лоба і косить далі. Доходить до кінця газону й розвертається.

— Це Харлі, — доводиться кричати мені.

Ми заходимо в будинок і піднімаємося сходами.

— Чим ви займаєтеся? — запитую.

— Він фермер, — каже жінка.

— Уже ні.

— Тут у нас фермерам нічого робити, — не подумавши, випалила я.

— У нас у Міннесоті була ферма. Вирощували пшеницю. Тримали худобу. А ще Холіц любить коней. Добре в них розбирається.

— Та досить уже, Бетті.

І тут до мене доходить. Холіц безробітний. Це не моє діло, і мені шкода, якщо це дійсно так. Але, коли ми зупиняємося біля дверей, я розумію, що варто це уточнити.

— Якщо вас усе влаштує, то треба одразу сплатити за перший і останній місяць, і ще 150 доларів застави, — я дивлюся на басейн, поки кажу це. Кілька людей лежать у шезлонгах, хтось купається.

Холіц витирає обличчя рукою. Харлі з газонокосаркою віддаляється. Десь далеко по калле-Верде пролітають автомобілі. Хлопці вже вийшли з фургончика. Один стоїть рівно, як в армії: ноги разом, руки по швах. Але поки я дивилася, він почав махати руками вгору-вниз і підстрибувати, наче хоче злетіти. Інший присідає біля дверей фургончика.