Реймонд Карвер – Собор (страница 32)
— Я знаю, що треба було раніше записатися, — сказала вона. — Але вчора прийшла з роботи і побачила в дзеркалі, як відросли корені. Подумала, що пора привести себе в порядок. А інших майстрів я тут не знаю.
Я глянула, що на п’ятницю чотирнадцятого серпня в мене нікого не було.
— Можемо на другу тридцять або на третю.
— Краще на третю, — каже вона. — А зараз мені треба бігти, бо запізнюся. Начальник у мене ще той гівнюк. До зустрічі.
За пів години я попередила Харлі, що у мене клієнт, тож йому доведеться дивитися бейсбол у спальні. Він щось побурчав, але змотав шнур і перебрався у спальню. Зачинив за собою двері. Я перевірила, чи в мене все готове. Поправила журнали, щоби зручно було дотягнутися. Потім сіла поруч із сушаркою й почала підпилювати нігті. На мені рожевий робочий халат, я завжди вдягаю його, коли роблю зачіски. Підпилюю нігті й подеколи визираю у вікно.
Вона проходить під вікном і дзвонить у двері.
— Заходьте, — кажу. — Відчинено.
На ній чорно-біла робоча форма. Ми обидві в уніформах.
— Сідайте, дорогенька, і почнемо.
Вона дивиться на пилочку для нігтів.
— Манікюр я теж роблю, — кажу я.
Вона сідає у крісло і зітхає.
— Відкиньте голову. Ось так. Тільки заплющте очі. Розслабтеся. Спочатку помиємо голову, тоді підфарбуємо корені. А далі побачимо. Скільки у вас часу?
— О пів на шосту треба вже бути на роботі.
— Встигаємо.
— Я можу поїсти на роботі. Але от що Холіц із хлопцями їстимуть на вечерю, навіть не знаю.
— Щось придумають.
Я відкриваю теплу воду і помічаю, що після Харлі там лишився бруд і трава. Витираю і починаю заново.
— Якщо зголодніють, можна пройтися до забігайлівки з гамбургерами. Нічого страшного.
— Не підуть вони туди. Та і я б цього не хотіла.
Це не моя справа, тому не відповідаю. Гарно збиваю піну і занурююся в роботу. Я помила голову, підфарбувала й посадила її під сушарку. Вона заплющила очі. Напевно, задрімала. Беру її руку і починаю манікюр.
— Не треба, — вона розплющує очі й відсмикується.
— Не хвилюйся. Перший безкоштовно.
Вона знову простягає руку, бере журнал і кладе на коліна.
— Це його сини, — каже вона. — Від першого шлюбу. Ми познайомилися, коли він уже розлучився. Але я їх люблю, як своїх. Не уявляю, як можна ще більше любити. Навіть якби я була їхньою матір’ю.
Я змінюю режим, і сушарка вже не так шумить. Продовжую робити манікюр. Її рука розслабляється.
— Вона втекла від Холіца і хлопчиків на Новий рік десять років тому. Відтоді вони про неї нічого не чули.
Я розумію, що вона хоче розказати про це. А я не проти. Люди люблять поговорити у перукарському кріслі. Я підпилюю нігті.
— Холіц розлучився. Потім ми почали зустрічатися. Одружилися. Тривалий час жили чудово. Звісно, всяке бувало. Але ми розуміли, для чого це все, — вона похитала головою. — Та потім щось змінилося. Холіц змінився. По-перше, захопився кіньми. Купив верхового коня, всі гроші в нього вкладав. На перегони з ним їздив. Але, як і раніше, працював ледь не до ранку, робив усе по дому. Я думала, що все гаразд. Та я ж нічого не розумію. Якщо чесно, офіціантка з мене теж нікудишня. Думаю, ці макаронники звільнять мене за першої-ліпшої нагоди. Або просто так. І що тоді? Як жити далі?
— Не хвилюйся, люба. Не звільнять вони тебе, — кажу їй. Вона бере інший журнал. Але навіть не розгортає його.
Тримає і продовжує розповідати.
— Так-от, кінь. Швидка Бетті. Бетті — це він жартома. Казав, у неї немає шансів програти, якщо назвати її моїм іменем. Немає шансів, ага! Вона завжди програвала. На всіх перегонах. Бетті-Без-Шансів — отак її треба було назвати. Я ходила кілька разів. І ставки на неї завжди були дев’яносто дев’ять до одного. Такі справи… Але Холіц уперся, як баран. Наполягав на своєму. Ставив і ставив на цю коняку. Двадцять доларів на перемогу. П’ятдесят доларів. Та й утримувати її було недешево. Спочатку здається, що недорого. А тоді набігає кругленька сума. І з такими коефіцієнтами — дев’яносто дев’ять до одного — він іноді купував комбінований квиток. І питав, чи уявляю я, яку купу грошей ми можемо виграти, коли наш кінь переможе. Але наш кінь не перемагав, і я перестала ходити на перегони.
Я продовжую робити своє. Зосередилася на нігтях.
— У вас дуже хороші кутикули, — кажу. — От гляньте. Бачите, наче півмісяці. Це значить, у вас хороша кров.
Вона підносить руку до обличчя і роздивляється.
— Ну, не знаю, — вона знизує плечима. Знову дає мені руку. Вона ще не договорила.
— Якось у школі кураторка попросила мене зайти до неї в кабінет. Запрошувала кожну з нас по черзі. «Про що ти мрієш? — питає. — Якою ти себе бачиш за десять років? Двадцять років?» Мені було шістнадцять чи сімнадцять. Дитина ще. Я не знала, що відповісти. Просто стояла там, як стовп. Цій жінці тоді було десь як мені зараз. Я думала, що вона вже
— І що б ти сказала, люба? — я беру іншу руку. Але нічого не роблю. Просто тримаю і чекаю на продовження.
Вона підсувається. Намагається забрати руку.
— Що б ти відповіла їй зараз?
Вона зітхає і відкидається у кріслі. Вже не забирає руку.
— Я б сказала: «Мрії довго не живуть». Отак би сказала.
Вона поправляє спідницю на колінах.
— Якби хтось запитав, я так відповіла б. Але вже ніхто не питає, — вона знову зітхає. — Ще довго?
— Ні, майже все, — кажу я.
— Тобі, напевно, цього не зрозуміти. У вас геть не так.
— Чого ж, — кажу я. Підсуваю стілець до неї. Починаю розповідати, як ми жили до переїзду сюди і як живемо зараз. Як на зло, Харлі не сидиться в кімнаті. Він вийшов, але навіть не глянув на нас. Зі спальні чути шум телевізора. Він підходить до мийки набрати склянку води. П’є, закинувши голову назад. Кадик піднімається і опускається.
Я піднімаю сушарку і підбираю її зачіску з обох боків.
Поправляю локон:
— Як новенька.
— Ой, якби ж то.
Хлопці з ранку до ночі сидять у басейні. Навчання ще не почалося. Бетті ходить на роботу. На зачіску більше не приходила. Цікаво, чому. Може, їй не сподобалося. Іноді, коли в мене безсоння, а поруч Харлі спить як убитий, я уявляю себе на місці Бетті. Що я робила б?
Першого вересня Холіц відправляє сина заплатити за оренду. Першого жовтня теж. Щоразу платить готівкою. Я беру в хлопця гроші, перераховую і виписую квитанцію. Холіц знайшов якусь роботу. Принаймні схоже на те. Щодня кудись їздить на своєму фургоні. Виїжджає рано-вранці, повертається під вечір. Бетті проходить повз вікнами о пів на одинадцяту й повертається о третій. Махає мені, коли бачить. Але не всміхається. Потім я знову бачу її о п’ятій, коли вона повертається на роботу. Холіц приходить трохи пізніше. І так до середини жовтня.
Вони познайомилися з Конні Нова і патлатим Ріком. Із Коротуном і новою місіс Кобб теж. Іноді в неділю вони всі разом сидять біля басейну, щось п’ють і слухають радіо Конні. Харлі якось розповів, що бачив їх усіх за будинком, де у нас місце для барбекю, в купальниках. Сказав, що швед іще той здоровань. Вони там їли хотдоги й пили віскі. Всі були п’яні.
Була субота, вже близько опівночі. Харлі спав у кріслі. Знову мені вимикати телевізор. Тоді він прокинеться і запитає: «Нащо ти вимкнула? Я ж дивився». Так і скаже. Завжди так робить. Так-от, телевізор іще працює, а я сиджу в бігуді й гортаю журнал. Поглядаю на екран. Але не можу зосередитися на серіалі. Всі вони там, біля басейну, — Коротун і Лінда Кобб, Конні Нова та патлатий, Холіц і Бетті.
До басейну не можна після десятої. Але їм байдуже. Харлі нагадав би їм правила, якби прокинувся.
Добре, що їм весело, але час уже було закінчувати це свято. Я постійно вставала і визирала з вікна. Всі, крім Бетті, були в купальниках і плавках.
Вона досі була в робочій формі. Але боса. У неї в руках була склянка, вона пила разом з усіма. Я досі не вимкнула телевізор. Хтось із них щось крикнув, а інший підхопив і засміявся. Я побачила, як Холіц одним махом осушив склянку і поставив на землю. Потім підійшов до роздягалки. Підсунув до неї стіл і виліз на нього. А тоді — здавалося, без жодних зусиль — заліз на дах. І правда сильний. Патлатий так зрадів, аж заплескав. Інші теж підбадьорювали Холіца. Треба піти й покласти край цим веселощам.
Харлі розвалився у кріслі. Телевізор шумів. Я відчинила двері й вийшла. Холіц стоїть на даху роздягалки. Інші підбадьорюють його.
— Давай, у тебе вийде!
— Тільки на живіт не впади!
— Ми в тебе віримо!
Потім чую голос Бетті:
— Холіце, ти думаєш, що робиш?
Холіц стоїть на краю. Дивиться на воду. Мабуть, прикидає, наскільки треба розбігтися. Відступає назад. Плює в долоню й потирає руки. Коротун кричить: