Реймонд Карвер – Собор (страница 33)

— Давай, зроби це!

Я бачу, як він падає на бортик басейну. Чую його крик.

— Холіц! — кричить Бетті.

Усі біжать до нього. Коли я підбігаю, він уже сидить. Рік тримає його за плечі й верещить прямо в очі:

— Холіце! Ти мене чуєш?!

На лобі в нього рана, очі порожні. Коротун із Ріком садять його на стілець. Хтось подає рушник. Холіц тримає його, ніби геть не розуміє, що треба робити. Хтось дає йому попити. Але з цим Холіц теж не може розібратися. Всі йому щось кажуть. Холіц витирає рушником обличчя. Прибирає, дивиться на кров. Сидить собі й розглядає. Наче взагалі нічого не розуміє.

— Дайте я подивлюся, — підходжу ближче. Все погано. — Холіце, ти як?

Але Холіц просто дивиться крізь мене.

— Треба в лікарню.

Бетті слухає мене, і її починає трясти. Вона повертається до Холіца. Подає йому інший рушник. Вона ніби твереза. Всі інші п’яні. М’яко кажучи.

Коротун повторює за мною:

— Веземо його в лікарню.

— Я теж поїду, — каже Рік.

— Поїдемо всі, — каже Конні Нова.

— Так, краще разом, — підтримує Лінда Кобб.

— Холіце, — кажу я.

— Я так не можу, — каже Холіц.

— Що він каже? — перепитує Конні Нова.

— Каже, що так не може, — відповідаю я.

— Як — так? Про що він? — допитується Рік.

— Що каже? — влізає Коротун. — Я нічого не розібрав.

— Він каже, що так не може. Думаю, він сам не розуміє, що говорить. Везіть його у лікарню, — кажу я. Раптом згадую про Харлі та правила.

— Вам не можна тут зараз бути. Нікому не можна. Такі правила. А тепер везіть його.

— Давайте відвеземо його в лікарню, — каже Коротун, наче щойно це придумав. По-моєму, він набрався найсильніше. На ногах ледве стояв. Хитався. І пританцьовував. У світлі ліхтарів над басейном було видно сиве волосся у нього на грудях.

— Сходжу за машиною, — каже патлатий. — Конні, дай ключі.

— Я так не можу, — каже Холіц. Рушник сповз на підборіддя. На лобі рана.

— Візьміть халат. Ми не повеземо його так, — каже Лінда Кобб. — Холіце! Ау, це ми! — не дочекавшись нічого у відповідь, вона забирає в нього з руки склянку віскі й допиває.

Із вікон виглядають люди. У квартирах вмикається світло.

— Валіть уже спати! — кричить хтось.

Нарешті з-за дому виїжджає патлатий на «Датсуні».

Під’їжджає до басейну. Фари горять. Реве двигун.

— Скільки можна, майте совість! — знову хтось кричить. Людей у вікнах побільшало. Я переживаю, що от-от вийде сердитий Харлі у своєму капелюсі. Та ні, це його не розбудить. Хай спить.

Коротун і Конні Нова ведуть Холіца під руки. Його хитає. Може, через те, що він п’яний. Але вдарився він теж добряче. Спочатку в машину садять його, потім залазять усі інші. Бетті сідає останньою. Їй доводиться сісти комусь на коліна. Вони їдуть. І той, хто кричав, голосно грюкнув вікном.

Увесь наступний тиждень Холіц не виходить із дому. Бетті, мабуть, звільнилася, бо більше не ходить у мене під вікнами. Я бачу хлопчиків, виходжу і питаю:

— Як там ваш тато?

— Головою вдарився, — каже один із них.

Думала, вони розкажуть іще щось. Але мовчать. Знизавши плечима, ідуть до школи зі своїми обідами й портфелями. Я пошкодувала, що не запитала про їхню мачуху.

Холіц виходить із перебинтованою головою на балкон.

Навіть не киває. Наче не знає мене. Чи не хоче знати.

Харлі каже, що з ним він поводиться так само. Йому це не подобається.

— Що з ним таке? — допитується Харлі. — Клятий швед. Що в нього з головою? Наваляв хтось?

Я йому нічого не розповідаю. Взагалі не піднімаю цю тему.

А потім у неділю бачу, як один із хлопців виносить коробку і ставить у фургон. Потім вертається нагору. Невдовзі виносить іще одну й теж у фургон. Я розумію, що вони виїжджають. Але Харлі нічого не кажу. Скоро сам дізнається. Наступного ранку Бетті відправляє до нас малого. Він передає записку. Там написано, що їй шкода, але вони мають виїхати. Також вона написала адресу сестри в Індіо й попросила вислати туди решту від орендної плати. Нагадує, що вони виїжджають на вісім днів раніше оплаченого терміну. Вона сподівається, що ми не проти повернути гроші, хоч вони й не повідомили про виїзд за місяць. «Дякую за все. І за ту зачіску теж». І підпис: «З повагою, Бетті Холіц».

— Тебе як звати? — запитую малого.

— Біллі.

— Біллі, передай мамі, що мені дуже шкода.

Харлі читає записку. Каже, що швидше рак на горі свисне, ніж «Фултон Террес» поверне гроші. Він не розуміє цю сімейку.

— Поводяться, наче їм усі винні.

Харлі питає мене, куди вони переїжджають. Звідки я знаю. Може, назад у Міннесоту. Але це тільки здогадки. Хоча навряд чи вони повернуться туди. Напевно, шукатимуть щасливішого життя деінде.

Конні Нова та Коротун сидять біля басейну. З різних боків, як завжди. Поглядають, як малі Холіців пакують коробки у фургон. Виходить Холіц, на плечі в нього якийсь одяг. Конні Нова і Коротун гукають і махають йому. Холіц дивиться на них, наче вперше бачить. Потім піднімає вільну руку. Підняв і просто тримає. Вони махають. Тоді махає і він. Махає, навіть коли вони вже перестали. Спускається Бетті. Кладе йому руку на плече. Вона не махає. Навіть не дивиться на них. Щось каже Холіцу, і вони йдуть до машини. Конні Нова розляглася на шезлонгу і тягнеться до свого радіо. Коротун притримує окуляри і проводжає поглядом Холіца з Бетті. Потім поправляє окуляри. Вмощується зручніше й далі смажиться на сонці.

Нарешті вони все спакували і готові їхати. Хлопці сидять позаду, Холіц за кермом, Бетті поруч. Так, як і приїхали.

— Що ти там видивляєшся? — питає Харлі.

Він відпочиває. Розкинувся у кріслі, дивиться телевізор.

Але зараз встає й підходить до вікна.

— А, їдуть уже. Напевно, самі не знають куди і чого. Цей швед бахнутий на всю голову.

Я бачу, як вони виїжджають із парковки і повертають на дорогу, яка веде до шосе. Потім знову дивлюся на Харлі. Він всівся назад у крісло. У руках, як завжди, содова, на голові — солом’яний капелюх. Нічого не змінилося.

— Харлі?

Він не чує. Я підходжу і стаю перед ним. Він здивований. Не розуміє, у чім річ. Відкидається в кріслі й дивиться на мене.

Дзвонить телефон.

— Ти візьмеш? — питає.

Я не відповідаю. А навіщо?

— Ну то хай дзвонить, — каже він.

Я йду за шваброю, ганчірками і відром. Телефон затих. Харлі досі сидить у кріслі. Але телевізор вимкнув. Я беру ключ, виходжу назовні й іду до сімнадцятої квартири. Відчиняю двері, через вітальню проходжу до кухні — це була їхня кухня.

Полиці витерті, раковина й шафи теж чисті. Ну й добре. Кладу ганчірки на плиту і йду до ванни. Там усе чисто, хіба щіткою трохи потерти. Потім відчиняю двері у спальню, де вікна виходять на басейн. Жалюзі підняті, постіль складена. Підлога сяє.

— Дякую, — кажу вголос. Куди б вона не їхала, щасти їй.